Засновник та директор одного з найпотужніших благодійних фондів України "Все для перемоги" Геннадій Васьків впевнений у перемозі України. А тому робить все можливе задля цього та мріє про те, як після перемоги ми будемо розвивати країну, будувати бізнес, створювати робочі місця і жити так, щоб нами пишались нащадки.

Відео дня

За час повномасштабного вторгнення Росії в Україну очолюваний ним фонд взяв участь у проєктах гуманітарної та військової допомоги на суму щонайменше 6,5 мільйонів євро. Ці кошти надійшли до цивільних мешканців деокупованих міст у вигляді гуманітарної допомоги та військових – у надсучасних зразках потужної зброї для знищення ворогів.

– Геннадію, що спонукало вас у перші дні повномасштабного вторгнення заснувати благодійний фонд?

– Я повернувся в Україну з відпустки 25 лютого 2022 року – на другий день після початку великої війни. Тоді до мене приходило багато дзвінків від знайомих (більшість була з закордону) з питанням, як вони можуть допомогти.

Ми почали працювати разом з вже існуючими фондами, але швидко зрозуміли, що у них велике завантаження і вирішили заснувати свій. Спочатку почали працювати для Харкова – мені зателефонував один з керівників міста, сказав, що сотні тисяч людей, які укриваються від обстрілів у метро, потребують допомоги. Потім фокус нашої уваги змінився і вже через пару місяців ми перейшли на допомогу військовим. То були бурхливі місяці, коли відбувалося багато змін.

– Чи розуміли ви тоді, що війна буде довгою?

– Тоді взагалі не було зрозуміло, куди ворог може дійти. Почались масові евакуації, черги на кордонах, паніка. Завданням фонду тоді було допомагати чим можемо. До нас приєдналися волонтери, ми знайшли склади для гуманітарки.

– Знаю, що ви часто самі за кермом їздите у найнебезпечніші міста, доставляючи воїнам необхідні речі. Чи буває страшно?

– Ми, дійсно, були практично у всіх гарячих точках. Просувалися за зміною нашої лінії фронту: Харківська, Херсонська, Донецька, Луганська області. Перший раз їхати було дуже страшно. Другий – вже не так. Потім починає здаватися, що ти вже не боїшся і знаєш, як себе вести. А приїжджаєш п’ятий раз і ракета прилітає поруч з тобою чи ранить когось із знайомих, і ти знову розумієш, що нічого не контролюєш. Але розумієш, що військовим, які під обстрілами кожен день, потрібні конкретні речі і знову немає часу на страх.

Ми з перших днів роботи фонду обрали стратегію – доставляти допомогу туди, де вона потрібна саме сьогодні. І веземо все безпосередньо туди, розуміючи, що доставлена техніка відразу починає працювати на полі бою.

– Чого зараз найбільше потребують наші військові?

– Дрони та автомобілі. Дрони потрібні декількох видів – ті, що роблять ворогу "бавовну" та базові, які є "очами" військових і їхньою зброєю. Ми перебуваємо в постійному контакті з керівництвом більш як 30 штурмових підрозділів на рівні батальйонів та бригад, що знаходяться в гарячих точках – тому добре розуміємо потреби військових.

– Яким був найскладніший виклик, з яким ви зіткнулися під час існування фонду?

– Мабуть це навіть не поїздки на фронт, а інформаційна атака на нашу роботу. Коли кожен день працюєш, розбираєш заявки від командирів, шукаєш де взяти для них обладнання, маєш необхідні звіти і робиш все правильно, а доводиться пояснювати очевидні речі.

– Хто стоїть компанією проти вас та одного з головних партнерів – естонського фонду Slava Ukraini?

– Я переконаний, що це один з напрямків інформаційної війни Росії проти України та Європи. Зараз задача Росії – заблокувати всі великі фонди в Україні і за кордоном, які співпрацюють із ЗСУ. Зрозуміло, що з нашою допомогою надається багато речей, з якою українська армія воює ефективніше. Тому і проводять інформаційні атаки. Але я знаю, що правда на нашому боці. Вся наша діяльність задокументована та прозора. Тому ніщо не завадить нашій роботі і ми рухаємось вперед.

– Які основні принципи роботи вашого фонду?

– Ми одразу вирішили, що є містком між військовими та іншими фондами і партнерами. Забезпечуємо логістику по Україні, їздимо в гарячі точки. З тими, хто готовий їхати з нами – проводимо інструктаж та надаємо безпеку. Працює цілий ланцюжок. Ми знаємо потреби військових у конкретних речах, просимо про це донорів, а потім звітуємо документами. Свій час ми витрачаємо на обробку заявок, координацію і доставку на фронт.

– Знаю, що ви допомагаєте і цивільному населенню у прифронтових та деокупованих містах. Що вас найбільше вразило у цих зустрічах?

– Людські історії. Одна така трапилась у Бахмуті. Кацапи тоді були через річку Бахмутку, а ми з іншої сторони розвантажували продуктові набори з ковдрами і подушками в підвал, де ховалися п’ять бабць і дідусь. Це дуже старі люди, що не мали змоги і бажання виїхати. На наші пропозиції вони відповідали: "Кому ми там потрібні?" Нам дуже боліло, але в чомусь вони, може і мають рацію. Звичайно, держава робить, що може, але, якщо у людини немає близьких, життя спочатку вже не почнеш. Ми були і у деокупованих районах, де зруйновані не лише міста, але й життя людей. Навіть по закінченню війни відновити інфраструктуру, бізнес в таких містах буде складно і довго.

– Чи змінився за цей час ваш світогляд?

– Є розуміння, що ніхто нам не збудує Україну, крім нас самих. Окрім думки про своє власне життя, не можна забувати про потреби держави та допомогу іншим людям. Другого шансу у нас не буде. І разом з тим треба цінувати стосунки. Адже часто ми не маємо часу поїхати до батьків чи прогулятися з дітьми. Все це вартує уваги, головне – знайти баланс власного і суспільного.

Сьогодні всім українцям треба пам’ятати, хто є наш ворог і відкласти всі внутрішні свари на після війни і спільно робити те, що вимагає час. Рухатись разом до перемоги і все для неї робити.

– Вже знаєте, що зробите відразу після нашої перемоги?

– Я хотів би відсвяткувати її у Ялті. В дитинстві я часто там відпочивав. Здається, навіть по запаху впізнаю тепле кримське повітря. Так що, поїхав би відразу туди. А потім, напевно, у відпустку. Бо зараз часу на це немає.