Блог | Директори тисяч шкіл в Україні навіть не здогадуються, де перебувають їхні учні

Суспільство прямо сколихнулося (і це добре!) від журналістського розслідування "Слідства.Інфо" про факт існування в Києві підпільної школи, яка виховує дітей у дусі "русского міра". Школа функціонувала в приміщенні чоловічого монастиря "Свято-Покровська Голосіївська пустинь", і називали її люди, причетні до процесу, таким собі "сімейним клубом". Хоч і працювала вона як звичайна школа – навчалися діти з 1 по 9 клас пʼять днів на тиждень з 9:00 до 14:00, була навіть група продовженого дня. Оскільки ця "школа" не має ліцензії, то формально документи учнів, які там навчалися, знаходилися у двох інших ліцензованих українських школах.

Відео дня

Вже є реакція міністра освіти Оксена Лісового, який доручив голові Державної служби якості освіти України невідкладно розпочати перевірку закладів, у яких "лежали" документи дітей, що фактично навчалися в підпільній "школі", про яку йдеться. Також міністр наголосив на потребі перевірки дій керівників і педагогів, залучених до цієї діяльності, в тому числі правоохоронними органами. Оцінку ситуації, очевидно, має дати Служба безпеки України, з огляду на підозру в підривній діяльності, яка велася на території одного з київських храмів Української православної церкви московського патріархату на четвертий рік повномасштабної війни.

Не треба бути пророком, щоб передбачити, що на цій паскудній події "грітимуть руки" та піаритимуться і народні депутати, особливо ті, що причетні до освіти. І я вже бачив декілька дописів та заяв у соціальних мережах.

І з цього моменту я хочу відвести увагу від усього шуму і піни навколо факту, що його розслідували журналісти, і заглянути глибше, пошукати відповіді на запитання: "А що стало причиною/підставою для того, щоб подібне могло статися в столиці держави?" і "А чи немає чогось подібного ще десь?"

В одній великій громаді на заході України проживає 1509 внутрішньо переміщених осіб шкільного віку. 919 із них не відвідують школи за місцем проживання. І мають на це повне законне право, адже можуть навчатися чи формально числитися, як у випадку із розслідування, у своїх рідних школах. При цьому "рідні школи" повністю залежать від наявності цих учнів, тому можуть не чинити ніякого тиску щодо рівня залученості таких учнів до освітнього процесу та їх освітніх досягнень. В інших двох громадах на відносно безпечних територіях заходу країни, з якими я маю контакти, взагалі не знають, скільки дітей шкільного віку з числа внутрішньо переміщених не навчаються в місцевих школах.

Тобто діти-ВПО формально можуть ось уже чотири роки ніде не навчатися, якщо їхні батьки не сильно цим переймаються. І що ж вони тоді роблять? Чим займаються? Де і як проводять вільний час (а його достатньо)?

Тільки не спішіть кидати каміння у бік МОН, як це в нас прийнято. Ще декілька років тому МОН сформувало політику, що звалася "школа офлайн", в рамках якої розробили "Порядок та умови здобуття загальної середньої освіти в комунальних закладах загальної середньої освіти в умовах воєнного стану в Україні" та внесли зміни до деяких нормативних документів, які визначали порядок організації навчання. Цей Порядок та зміни до нормативки декілька разів відтерміновували, доробляли і, зрештою, отримали документи, які сформували ті самі правила здобуття шкільної освіти, яких дуже не вистачало.

Зокрема, передбачалася і норма, згідно з якою діти мали відвідувати школи за місцем проживання, якщо була можливість для очного навчання. До розроблення і доопрацювання цих документів долучили асоціації органів місцевого самоврядування (не всі з них підтримували процес), представників громад із різними безпековими умовами, в тому числі розташованих поблизу ведення бойових дій, експертів міжнародних проєктів. Зрештою документи прийняли остаточно, але вже через місяць всі напрацювання остаточно скасували під політичним тиском. Подейкують, такою була умова групи нардепів, за якої чинний міністр залишився на посаді влітку 2025 року. Але то вже пахне конспірологією.

Тож головна шпарина (чи навіть ціла дірка!) для діяльності різного роду шкільних "сімейних клубів" зіяє на всі боки.

Інша проблема – це вільний вибір батьками форми здобуття освіти, а в умовах воєнного стану ще й без контролю та обмежень. Простими словами, батьки за будь яких умов, бажання/небажання чи прихоті можуть написати заяву і перевести свою дитину на сімейну форму чи екстернат. Обидві ці форми не передбачають відвідування школи. Ба більше, вони навіть не передбачають контролю за освітніми досягненнями та механізмів впливу на повернення дитини "за парту".

І це вже закид у бік МОН. Бо одна справа – коли допускаються короткострокові послаблення вимог для вирішення більших проблем (війна), і зовсім інша – коли це система, розтягнута на роки, яка перетворюється на законну шпаринку.

Якщо діти, які навчалися у тій школі-сімейному клубі з розслідування, формально здобували освіту у двох інших закладах за сімейною чи екстернатною формою, то директори тих шкіл взагалі не порушували законодавство і можуть продовжувати свою діяльність, моральна сторона якої їх не хвилює.

Та я скажу більше: директори тисяч українських шкіл, які мають учнів на сімейній формі навчання чи екстернатній, навіть не здогадуються, де ті учнів можуть перебувати і в яких "клубах" навчатися чи проводити час. І це є проблема. Велика проблема.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – запосиланням...