Блог | Демографічна криза України: як зробити так, щоб країна не зменшилась ще більше
Бангладеш чи все ж таки більше кохатися?
Часто буває, що чим більше держава вкладає в пропаганду збільшення народжуваності, тим меншим буває результат. Угорщина Орбана за останні 15 років влила в пронаталізм мільярди євро. Іпотечні канікули для багатодітних, повне звільнення від податків матерів чотирьох дітей до кінця життя, материнський капітал, ціла ідеологія "великої угорської родини". А у 2024 році Угорщина зафіксувала рекордно низьку народжуваність за останнє десятиліття, 1,38 дитини на жінку.
Південна Корея витратила на родини за 16 років 260 млрд доларів, більше за будь-кого у світі, і має 0,75 дитини на жінку, тобто світовий рекорд провалу при світовому рекорді витрат.
Це важливо тримати в голові, коли в нашій публічній дискусії сьогодні домінують дві позиції щодо демографії.
Перша: треба більше кохатися заради України, треба більші премії за третю дитину, треба обмежити аборти, ну і звичайно, треба боротися з мігрантами.
Друга: час запрошувати мігрантів, ми не справимося самі без Бангладеш, Шрі-Ланки, Філіппін і так далі. Змирімося з міграційною хвилею, і якось воно буде.
Обидві позиції апелюють до здорового глузду, обидві спираються на історичні приклади, тільки ці приклади у нас зазвичай розповідають дуже спотворено, маючи суб'єктивні причини релігійного або антирелігійного характеру. А коли тема така чутлива, дуже корисно подивитися на чужий досвід без ідеологічних окулярів.
Найкращий приклад того, як країна намагалася виплутатися з демографічної ями, – це Франція XX століття.
Народжуваність у Франції падала ще з XIX століття, без жодних світових війн. У 1896 році там заснували Національний альянс за зростання французького населення, до 1920-х в ньому вже було 40 тисяч членів. Демограф Жак Бертійон писав про "наближаюче зникнення нашої країни", тобто алярм був за вісімдесят років до того, як він став актуальним. Письменник Еміль Золя у 1899 році видав цілий роман "Fécondité", присвячений саме цій темі. Тобто демографічна паніка не з'явилася ні з ковідом, ні з війною, вона у європейській свідомості століттями.
Найгеніальніший рекламний хід альянсу був у 1914 році. Є свідчення, що вони надрукували мільйон плакатів, на яких двоє французів зі штиками тримають оборону проти п'ятьох німецьких солдатів, а підпис пояснював, що на кожних п'ятьох німецьких новонароджених припадає лише двоє французьких, тож Франція програє наступну війну ще до її початку. Постер, як на мене, шик, адже я знаюся на такій рекламі, у 2006 році запустив кампанію "Кохаймося, нас має бути 52 мільйони".
Потім сталася Перша світова, Франція втратила 1,4 мільйона чоловіків. Здоровий глузд тут підказує, що далі мала бути демографічна катастрофа, бо нікому народжувати, але реальність сказала інше. У 1920 році у Франції народжувалося приблизно 21 дитина на тисячу жителів, більше, ніж до війни (тоді було 18 на тисячу). Як?
Причин багато, більшість мали психологічний характер: відкладені плани, почуття, зв'язки, які всі почали наздоганяти, коли війна завершилася. Уряд не мав на цей процес великого впливу, і це окреме нагадування, що демографія часто рухається не за політичними рішеннями, а за внутрішньою динамікою суспільства, яку важко прорахувати наперед.
А далі почалася найцікавіша частина історії. Цей самий уряд протягом 1920-х років почав знову вкладати у пронаталізм велетенські гроші: податкові пільги, статус матері-героїні, премії за третю дитину, і нарешті у 1939-му ухвалив окремий Сімейний кодекс. Уряд буквально платив за "більше кохайтеся". До 1938 року народжуваність впала до 15 дітей на тисячу, нижче, ніж до Першої світової. Тобто 15+ років активної політики, плакатів, премій і кодексів дали результат гірший за стартову точку. Звичайно, додалися економічні кризи, загальні негативні настрої у світі, але аж так, щоб гірше, ніж у 1919-1920 роках?
Парадоксально, що після 1938 року показник знову почав зростати, і зростав далі попри Другу світову, попри окупацію. І потім знову післявоєнний бебі-бум, причиною якого називають "повернення солдатів додому з фронту". Тільки от насправді бум почався ще до Другої світової, і причини його, як показали недавні економічні дослідження (зокрема стаття CEPR 2008 року про причини американського бебі-буму після Другої світової), принципово інші. Молоді жінки не мали можливостей на ринку праці, бо їх витіснили старші жінки, які встигли набути робочого досвіду під час війни. Молоді жінки опинилися перед вибором, у якому родина і діти були найкращим з доступних варіантів, тож саме дисфункція ринку праці народила бебі-бум, а не любов до Франції/США і не плакати про п'ять до двох.
З цієї історії, як на мене, варто винести кілька речей.
Жодна пронаталістська політика, скільки б грошей у неї не вкладали, не дала Франції стійкого зростання народжуваності. Тож якщо ми вважаємо, що материнський капітал, премії за третю дитину чи доброзвичайність нас врятують, я б не сильно на це розраховував, бо французи спробували, грошей у них було більше, працювали довше, і не вийшло. Орбан спробував, Корея спробувала, і результати невтішні. Хоча це не означає, що не треба підтримувати сім'ї, молодих матерів, освіту, доступне житло для сімей. Просто це про нормальну гуманітарну політику, а не про вирішення демографічної кризи.
Те, що дало Франції справжній бебі-бум, повторити сьогодні неможливо, бо витіснення жінок з ринку праці назад до дому, є соціальною катастрофою, на яку жодне демократичне суспільство свідомо не піде. Та й ринок праці змінився, статус сім'ї змінився, і це треба враховувати при довгостроковому плануванні.
Що стосується інтеграції мігрантів, тут французький досвід теж заслуговує уваги. Коли у 1920-30-х французи зрозуміли, що своїми силами не справляються, вони сформулювали політику, в якій запрошували поляків, італійців і іспанців, бо вважали ці народи "менш модерними" і такими, що добре асимілюються. Колоніальних підданих з Африки і Південно-Східної Азії в цю схему не вписували, бо вважали їх неасимільованими расово.
Сто років потому Франція має понад 6 мільйонів громадян з північноафриканським корінням, асимільованих різною мірою, з яких частина сидить у парламенті, керує бізнесами і знімає кіно про сучасну Францію. А ось польського демографічного впливу майже не залишилося, поляки розчинилися. Уявлення про "правильних" і "неправильних" мігрантів виявилось хибним приблизно на 100%, але треба також чесно визнати, що навіть успішна французька інтеграція не була і не є безконфліктною.
Заворушення в передмістях 2005 року, дискусії про "паралельні суспільства", напруження навколо релігії, все це частина того ж процесу. Інтеграція працює не "холодно і бюрократично", як зручно говорити з кабінету. Вона працює гаряче, конфліктно, з помилками, з кризами, протягом століть. І тут французький аргумент "ми не такі, ми не вони, вони темні і консервативні" майже дослівно повторюється у нашій дискусії про Бангладеш, тільки наш масштаб ще не виміряний реальною практикою.
Тепер про Україну. Спокуса знайти просту відповідь у нас велика, бо ситуація справді важка. Гострі демографічні втрати від війни, падіння народжуваності, яке тривало ще до неї, від самої війни виїхали мільйони наших громадян, причому переважно жінки репродуктивного віку, і скільки з них повернеться, ніхто чесно сказати не може. Поряд із цим ми чуємо то про доброзвичайність, то про "відкриваємо двері Бангладеш". Жоден з цих рецептів сам по собі не працює, як показав французький приклад, і це треба чесно визнати, перш ніж говорити далі.
Тут є кілька принципових ускладнень, які роблять нашу ситуацію складнішою за французьку. По-перше, у Франції 1920-х був мир і час, а у нас триває війна, і ми не можемо будувати довгострокову політику в умовах, коли невідомо, де будуть кордони країни через два роки. По-друге, Франція тоді була нетто-економікою тяжіння, туди їхали з усієї Європи, а ми зараз нетто-економіка вильоту, від нас їдуть, і перш ніж когось запрошувати, треба зрозуміти, чим утримувати власних людей. По-третє, Франція асимілювала поляків та італійців у культурно близькій католицькій рамці, а потім століттями працює з північноафриканцями, будучи їх метрополією, і це досі не безконфліктний процес. По-четверте, у нас немає мігрантських інфраструктур ні з якою країною світу, ні консульських, ні діаспорних, ні мовних, ні правових. Усе це треба будувати з нуля.
З цього випливає не "пускати чи не пускати", а які саме питання нам треба ставити просто зараз, щоб через 20 років не опинитися в становищі гіршому за нинішнє. Як зробити так, щоб ті, хто виїхав, мали реальний стимул повертатися. Як підвищувати продуктивність праці, бо демографічну дірку частково можна закрити роботизацією і автоматизацією, як це робить Японія. З якими країнами вибудовувати канали трудової міграції в першу чергу, бо в реальному світі це білоруси, молдовани, грузини, вірмени, ну і так, у певній мірі і Бангладеш чи Філіппіни, але не вони перші у списку. Як побудувати інтеграційні інституції раніше, ніж приїдуть значні групи мігрантів, бо без них будь-яка інтеграція провалюється, і саме на цьому почала збоїти польська політика щодо українців після 2022 року. Як підтримувати власні сім'ї так, щоб це була нормальна гуманітарна політика, а не магічна паличка для виправлення демографії.
Жодна окрема відповідь з цього списку не зробить нас 52-мільйонним народом. Усі разом теж не зроблять. Реалістична розмова про нашу демографію має починатися з визнання, що ми будемо меншою країною, ніж 20 років тому, і питання не "як цьому запобігти", а "як зробити так, щоб менша країна жила добре і не змаліла ще більше". Це менш приємно звучить, ніж кампанія "Кохаймося". Але чесна розмова краща за прикольні білборди.
