Блог | Чужа війна

Коли воюють за батьківщину, штрафбати і загородзагони з кулеметами не потрібні

Відео дня

80 років минуло з того фатального дня 22 червня 1941 року. Та вiйна... Воював мій батько, мої дядьки, радянські льотчики мало не розбомбили будинок мами, а німці вже вели до шибениці бабусю моєї дружини з табличкою "Partisan", так що пам'ять про війну ще жива. І ось яке питання виникає: хоча нас довго годували патріотичною локшиною - народна війна, вітчизняна, а історія, в тому числі спогади родичів, аж ніяк цього не показує...

Якось старий донецький друг переслав мені лист з того року, пояснивши: "Г.Ф. Мельник це дядько мого приятеля, в 1941 році він закінчив військово-фельдшерське училище. Випустили на три місяці раніше в обстановці секретності і т.д. Листа написано в поїзді Харків-Мінськ і відправлено на станції Гомель 17 червня. Уривок з нього:

"Сьогодні я їду до Мінська на роботу і з поїзда пишу вам лист. ... Нам було оголошено наказ наркома про скорочення терміну навчання за три місяці раніше. Я не писав додому тому, що нам сказали хто напише додому то це буде розглядатися як розголошення військової таємниці. Листи все перевіряли. Кількох впіймали і вигнали з комсомолу..." Далі йдуть справи сімейні та плани на майбутнє".

Але у полтавчанина Григорія Феофановича Мельника не було майбутнього. Доля і Сталін відміряли йому замало, і в грудні того ж року він пропав безвісти під Москвою. Та війна... Чи була вона для України вітчизняною або країна стала жертвою людожерських режимів-близнюків? Хто винен в загибелі Г.Ф. Мельника?

Сталін. Другу світову війну почав Радянський Союз 23 серпня 1939 року, підписавши пакт Молотова-Ріббентропа, розв'язавши Гітлеру руки та вдершись в Польщу. Він продовжив її в Фінляндії (там був важко поранений мій дядя Іван), Прибалтиці та Румунії, він уже приготувався до удару в спину геноссе Гітлеру, але той встиг першим. А як готувався радянський фюрер, як замахувався! Ось і військовий фельдшер Мельник, курс якого був випущений на три місяці раніше терміну, за п'ять днів до війни писав з лав діючої Червоної армії, прямуючи в 49 Червонопрапорний КАП (корпусних артилерійський полк). Іншими словами, залишалися лічені тижні, а то й дні до нападу - сталінського!

Але все пішло за іншим сценарієм і до моїх країв війна підкотила швидко: 31 серпня німці форсували Дніпро у Берислава і рушили на Крим, а 12 вересня танки Клейста переправилися у Кременчука. За три дні вони пройшли 150 км на північ, зустрівшись з танками Гудеріана і замкнувши гігантський котел під Києвом, потім розвернулися і покотили на Дніпропетровськ. Звідти рвонули до моря і вже 7 жовтня (450 кілометрів за три тижні!) зачинили Мелітопольський котел.

Розвідбат героя боїв в Греції, лихого Курта "панцера" Мейєра з 1-ї моторизованої дивізії СС "Лейбштандарт Адольф Гітлер" 6 жовтня захопив штаб радянської 9-ї армії (розвідбат - штаб армії!) під Осипенко, 7-го Бердянськ, а 8-го Маріуполь. Командування Мейеру не повірило - ще б пак, велике місто, забите під зав'язку радянськими військами, узяте одним батальйоном!

На війну народну це схоже мало. Народ не хотів битися за Сталіна…

У той же день 8 жовтня німці увійшли і в батьківську Васильківку, велике село на річці Вовчої. Протитанкові рови, на яких надривалася моя бабуся, перешкодою не стали, танки котили просто по шосе, а міст через Вовчу червонi не підірвали, бо швидко тікали. І якщо про жахи Голодомору, про підводи, що звозили трупи до сільради, про братські могили 1933 року в моїй родині пам'ятали добре, то про окупацію згадувати особливо нічого. Ну, жили якось собі, виживали. Не краще, але і не гірше, ніж за часів совєтів...

Те ж і в Маріуполі. Там жила моя мама, мої родичі, з їх слів я і пишу. Паніка, плутанина, тисячі полонених, кинуті шпиталі, "органи" не встигли навіть знищити в'язнів. Але в Сталіно (Донецьку) встигнуть, розстрілявши також поранених червоноармійців (у дворі міського відділу НКВД розкопали останки у військовій формі, бинтах і гіпсі) і шпиталь на Рутченково разом з медперсоналом. Розстріляли і підлітків з ФЗУ для дітей "ворогів народу".

Тікаючи, червоні палили і підривали геть усе, шахтарі навіть бунтували, рятуючи шахти-годувальниці. Зупинити німців не вийшло, але палити поля, елеватори, губити худобу це вони завжди вмiли. Хотіли виморити голодом окупантів і народ, який не хотів битися за Сталіна? Що ж, це вдалося - полонених годувати було нічим, хоча німці видавали городянам продуктові пайки з зерна недогорілі елеваторів, а поранених червоноармійців відпускали в місто на прокорм і залучали допомогу населення. Валентина Олександрівна Павлова, моя тітка, прислала скан посвідчення, виданого 20 березня 1942 року: вона була уповноваженою міського комітету громадської допомоги військовополоненим, збирала гроші для них, сама здавала. Але полонених було занадто багато. Занадто для війни народної.

Колгоспи німці зберегли, цінуючи рабовласницький радянський досвід, але бажаючим дали по гектару землі і ще п'ятнадцять соток під баштан. Багато хто брав більше і йшов потім в вермахт, захищати свою землю. У Маріуполі і Сталіно виникли ринки, розвинувся приватний сектор, відкрилися закриті більшовиками церкви, газети виходили, театр працював, оркестри грали, танцмайданчики діяли, кіно крутили. Гестапо? Про нього пам'ятають, але й про кримінальну поліцію, яка швидко навела порядок і припинила грабежі і бандитизм, звичайні при Радах. Дійшло до того, що досвідчені злодії самі охороняли ночами колони німецьких вантажівок! Мама (1928 р.н.) згадувала це і здивовано констатувала: "Я вже ставала дівчиною - і не боялася ходити по місту ввечері".

Ось на знімку шталаг, концтабір для військовополонених в центрі Сталіно (моя перша школа знаходилася поруч). У серпні 1942 року туди потрапив мій дядько, офіцер-підводник, який воював в морській піхоті і після падіння Севастополя потрапив в полон. У вересні він втік. Що ж, випадки втечі з табору зафіксовані. Але думається мені, що ця версія знадобилася дядькові Миколаю восени 1943-го, коли він опинився вже в радянському фільтраційному таборі і слідчий обурювався, чому він не застрелився. "Хотів бути корисним Батьківщині" - відповідав дядько. Що ж, йому це вдалося, він знову воював в морській піхоті, потім організовував КВВМУ (Бакинське вище військово-морське училище) і в числі його курсантів був навіть син Антоніо Грамші.

Та є й більш ймовірна версія сімейної легенди: німці повідомили батькам про сина (морський же ж офіцер) i мати пішки прийшла за ним з наміром віддати охороні єдине цінне, що у неї було, золоті сережки. Таких випадків також вистачало, причому досить було слова жінки, що це чоловік або родич. А в 41-му і 42-му українців просто відпускали з таборів і багатьом російським вони також допомогли, повідомивши необхідні відомості: ім'я та прізвище, місце проживання новоявленого вуйка, імена "родичів". От і дядька теж відпустили i прийшовши за сином, мати його вже не застала в шталазі.

Ось ще один знімок. Зроблений німцями на околиці Сталіно, на Петрівці, де і ми з дружиною у свій час жили. Коментатори пишуть, що окупантів вразила краса дівчат, але здається мені, що вразило їх інше: умови життя східних колег по Європі. У країні "народної" влади і переможного соціалізму. При капіталісті Юзі (раніше місто називалося Юзівкою) жили краще...

Восени 1943 року Совєти повернулися у Донбас, i зараз же призвали в армію підрослих в їх відсутність юнаків. Та яке там призвали - загребли під загрозою розстрілу! Не привели до присяги, не зарахували до списків частин, не дали обмундирування, навіть зброї майже не дали. Одна гвинтівка на трьох і вперед, на штурм рубежів Манштейна на річці Молочній. На них і полягла молодь Донбасу. Ненавчених юнаків день за днем гнали в лобові атаки - чи то вісімдесят тисяч загиблих, чи сто вісімдесят, хто ж їх рахував?

Те ж саме в Васильківці. З однолітків батька, атлетів (село славилося своїми спортсменами, і батько при зрості метр вісімдесят п’ять стояв лише четвертим в шерензі - у восьмому класі!) майже ніхто не повернувся додому. Чи пишатися перемогою, купленою такою ціною?

А ось дядькові Валентину пощастило, він після відходу німців з Маріуполя зустрів радянську розвідку, та так і залишився в ній. Дійшов до Кенігсберга, але господь вберіг його від кривавої м'ясорубки штурму. Сталін на той час готував кидок до Атлантики, йому потрібні були танкові екіпажі, от дядька і відправили на Урал, в танкове училище. Тим часом під Кенігом полягло десь півмільйона солдатів.

Трохи про німців. У 1976 р. побував я в НДР, була така страна, і Юрген, чоловік моєї кузини Тетяни, розповів про батька, який був комендантом в одному з сел Запорізької області. Партизани в краях легендарного Нестора Махна тепер чомусь не заводилися, робити коменданту було особливо нічого, от він і зайнявся звичним шевським ремеслом. Восени 1943-го, коли німці пішли (а з ними і сотні тисяч біженців від червоних), його проводжало за околицю все село, в зшитих їм чоботях. Манштейн тоді скаржився на забиті дороги, які заважали пересуванню армії, а мій овдовілий дід одружився потім на донській козачці, що відстала від своїх з за хвороби.

Фашистські звірства? Вони були. В кінці жовтня 1941-го німці розстріляли маріупольських євреїв, а на початку травня 42-го розправилися з євреями Сталіно. Вивозили молодь у Німеччину. Але бідній Україні дісталося з двох боків, причому Ради гнобили її довше і обійшлися дорожче. У 1937-38 рр., наприклад, керівництво Сталінської області просило збільшити рознарядку на знищення ворогів народу, а в відділах НКВС... йшло соцзмагання за кількістю розстріляних.

Між іншим, в березні 1936 року заступником, а восени страшного 1937 року прокурором Сталіно став Роман Руденко. В квітні 1938-го вже був призначений обласним прокурором. Йому належить точна характеристика сталінського режиму: "...ті, хто рясно залив кров'ю якнайширші простори землі, хто знищив мільйони безневинних людей, руйнував культурні цінності, ввів в систему вбивства, катування, знищення старих, жінок і дітей, хто заявляв дику претензію на панування над світом і кинув світ в пучину небачених лих".

Так, ці звинувачення він адресував нацистам, будучи головним обвинувачем на Нюрнберзькому процесі, але хіба нацисти влаштували Голодомор з мільйонами жертв? Заслали сотні тисяч "розкуркулених" на смерть в Сибір? Скосили цвіт української інтелігенції? Репресували сотні тисяч в тридцятих? Чи не Сталін розв'язав жахливу за кількістю жертв війну? Чи не Ради кидали на вірну смерть сотні тисяч українських юнаків? А хто залив кров'ю Західну Україну, хто вивіз на примусові роботи і в табори безліч її жителів? Батько розповідав про величезні етапи, які бачив у Магадані. А репресії початку 70-х? А Стус і Марченко? А Чорновіл?

Вивозили молодь у Німеччину? Так, але остарбайтери отримують від німців компенсацію за свою працю, а хто чув про компенсації за рабську працю в СРСР? А вона була. Моя донецька сусідка баба Катя - з тих десятків тисяч “западенських” юнаків і дівчат, що ешелонами везли на примусові роботи в Донбас. Працювала на семи вітрах, різноробочою, штукатуром, боліли всі суглоби, але про компенсації, зрозуміло, навіть не йшлося. Лікувалася сама - влітку забиралася на дах нею ж побудованої дев'ятиповерхівки і грілася на гарячому бітумі, дуже, казала, допомагає.

Ось така історія на конкретних прикладах. Зовсім не ідеалізую німців, але вони прокляли Гітлера, провели денацифікацію і стали нормальною нацією, а в Росії донині моляться на Сталіна. Чому Україна і країни Східної Європи тільки й мріяли, що про звільнення від визволителів? Чи велика різниця між ВКП (б) і НСДАП, між НКВД і СС? Але есесівців і зараз переслідують, хоча вони воювали на фронтах і брали, як ми бачимо, міста, а енкаведистів, які геройствовать лише в тилу, знищували і переселяли цілі народи, і якщо щось і брали, то лише чуже добро, отримують підвищені пенсії, лізуть битися з ветеранами УНА, а в Росії їх дітки взагалі захопили владу.

Ні, панове, війна на Україні у кожного була своя. Тому вона і була такою довгою і кривавою, що не була вітчизняною. Коли воюють за батьківщину, то штрафбати і загороджувальні загони з кулеметами не потрібні. Не була вона також ні священною, ні народною. Та й не народ в ній переміг, а Колима здолала Дахау.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...