Блог | Благодійність як самореалізація: чому допомога ЗСУ додає відчуття сенсу життя
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну тисячі українців відчули гостру потребу долучитися до спротиву агресору. Хтось став до лав ЗСУ, а хтось знайшов своє покликання у волонтерстві. Люди масово почали жертвувати кошти, готувати їжу для військових, плести маскувальні сітки. Не з примусу, а за покликом серця.
Благодійність на користь армії для багатьох стала справжньою самореалізацією, наповнила життя новим сенсом
Новий сенс життя
По-перше, допомога ЗСУ – це вкрай значуща, суспільно важлива справа. Долучаючись до підтримки армії, люди відчувають себе причетними до чогось більшого, ніж просто власне життя. Кожна гривня, відправлена на потреби військових, кожна випечена паска для бійців на передовій – це маленький, але все одно внесок у нашу спільну перемогу. Усвідомлення, що ти робиш щось по-справжньому важливе, "історичне", надає життю особливого змісту та глибини.
По-друге, волонтерство дарує дуже цінні позитивні емоції. Так, це нелегка робота, яка часом вимагає працювати на межі людських можливостей. Але разом з тим благодійність приносить щиру радість, почуття вдячності, гордості за свою країну та співгромадян. Недарма кажуть, що ті, хто допомагають іншим, насправді допомагають і собі – стають трішки щасливішими.
Ось, наприклад, історія однієї жінки, яка до війни мала успішний бізнес у сфері краси. З початком вторгнення вона продала частину обладнання зі свого салону, а на виручені кошти почала купувати автівки для ЗСУ. Каже, що вперше в житті відчула справжню самореалізацію. Хоча тепер не має змоги приділяти стільки часу бізнесу, зате наповнена відчуттям власної потрібності та значущості того, що робить.
Або ж волонтерська ініціатива одного київського ресторану. З перших днів війни його кухарі безоплатно готують гарячі обіди для військових та постраждалих від бойових дій. Власник закладу зізнається, що попри всі фінансові труднощі, зараз почувається набагато більш "на своєму місці", ніж у довоєнні часи гонитви за прибутком. Він ніби віднайшов те, для чого насправді створений його бізнес.
З точки зору психології, такі трансформації можна пояснити тим, що криза воєнного часу активізує перегляд життєвих цінностей та пріоритетів. Те, що раніше здавалося важливим – кар'єра, матеріальний добробут, власний комфорт – раптом відходить на другий план. Натомість загострюється потреба бути корисним, залученим до чогось більшого. І в цей непростий час саме волонтерство для багатьох стає шляхом до віднайдення сенсу, способом не зламатися під тиском обставин, а навпаки – рости над собою.
Ще одна історія лікарки-педіатра, яка з початком повномасштабного вторгнення вирішила піти добровольцем на фронт. Маючи вузьку спеціалізацію дитячого лікаря, жінка все ж знайшла своє місце у військовому шпиталі. Тепер замість маленьких пацієнтів опікується пораненими захисниками. Каже, що це дає відчуття правильності, потрібності. Попри небезпеку, виснаження, вона не уявляє себе в цей час деінде, ніж поруч із тими, хто боронить нашу землю.
Психологічно такий вибір можна пояснити концепцією посттравматичного зростання. Згідно з нею, людина в кризових, травматичних обставинах здатна не лише відновлюватись, а й сягати вищого рівня функціонування, ніж до травми. Долаючи труднощі, ми переоцінюємо свої цінності, відкриваємо в собі невідомі раніше сили та ресурси. І саме допомога іншим, служіння вищій меті часто стають ключем до такої трансформації. Через підтримку армії люди мають змогу перетворити власний страх та відчай на дієву любов, співпричетність до української перемоги.
Перекоси та відхилення
Попри всю шляхетність і високу місію волонтерства, в цій сфері, як і будь-якій іншій, трапляються свої перекоси та відхилення. Іноді надмірне захоплення благодійністю може набувати хворобливих, навіть клінічних форм. Розгляньмо деякі психологічні ризики, з якими стикаються волонтери.
Одна з найпоширеніших проблем – так зване вигорання. Це стан цілковитого фізичного, емоційного та розумового виснаження на тлі довготривалого стресу. Людина, яка "горить" своєю справою 24/7, рано чи пізно ризикує "перегоріти". Характерні ознаки вигорання – хронічна втома, дратівливість, зниження емпатії, песимізм.
Так сталося, наприклад, із однією волонтеркою, яка в перші місяці війни невтомно опікувалася внутрішньо переміщеними особами. Жінка настільки віддавалася допомозі іншим, що знехтувала власним здоров'ям та самопочуттям. Врешті це призвело до серйозного нервового виснаження. Їй довелося взяти паузу у волонтерстві та зосередитись на власному відновленні – як фізичному, так і психологічному.
Буває й так, що волонтерство стає формою втечі від особистих проблем, способом не думати про власний біль. Наприклад, жінка, яка нещодавно втратила чоловіка на війні, з головою поринає у допомогу пораненим. Це дає їй відчуття контролю, осмисленості, притуплює горе. Але водночас вона таким чином відсуває свої почуття, не дає собі часу та простору для скорботи. І таке уникнення власних емоційних потреб рано чи пізно дається взнаки – депресією, психосоматикою, проблемами у стосунках.
Ще один перекіс – це волонтерство як форма спокути, самопокарання. Людина підсвідомо вважає себе "поганою", прагне закрити цей гештальт через допомогу іншим. Але при цьому не відчуває справжнього задоволення, радості – лише тимчасове полегшення від почуття провини. За цим може критися травматичний досвід, низька самооцінка, комплекс меншовартості. Оточуючі захоплюються безкорисливістю такого волонтера, а він у цей час потребує допомоги самому собі – у прийнятті та любові до себе.
В деяких випадках благодійність набуває рис залежності, стає своєрідним "наркотиком". Людина настільки звикає бути комусь потрібною, що вже не уявляє себе в іншій ролі. Вона відчуває "ломку", якщо з якихось причин не може виконувати свої волонтерські обов'язки. За цією психологічною залежністю зазвичай стоїть страх самотності, невміння вибудовувати здорові особисті кордони.
Тому для волонтерів украй важливою є практика усвідомленості – вміння спостерігати за своїми емоціями, потребами, мотивами. Чесно запитувати себе: чому я це роблю? Що ця діяльність дає особисто мені? Чи не нехтую я собою, допомагаючи іншим? Таке саморефлексування допомагає віднаходити здоровий баланс між власними інтересами та служінням спільноті. Окрім того, психологи радять чітко окреслювати для себе обсяг та межі своєї відповідальності. Усвідомлювати, що моя роль важлива, але не всевирішальна, що є речі, які від мене не залежать. Це допомагає завершувати волонтерський день з відчуттям "я зробив достатньо", уникаючи почуття провини чи безсилля.
Раджу усім волонтерам час від часу робити "емоційну інвентаризацію" – бодай на день відсторонитися від своєї діяльності, прислухатися до внутрішнього стану. Якщо помічаєте якісь тривожні симптоми – дратівливість, цинізм, хронічну перевтому – не соромтеся звернутися по фахову допомогу. Адже ваше психічне здоров'я – така ж цінність, як і здоров'я тих, кому ви допомагаєте.
