Михайло Козаков: Їх усіх долала заздрість

24 травня виповниться сімдесят років з дня народження Йосипа Бродського. Предощущением майбутнього ювілею став зіграний в київській Російській драмі поетичний спектакль (або ж, як написано в програмці, "літературно-музична вистава з постановочними ефектами") "Нізвідки з любов'ю" у постановці Михайла Козакова та Володимира Качана. Чудовий російський актор і режисер Михайло Козаков відомий як цінитель, знавець і блискучий виконавець віршів Йосипа Бродського. У тому, як читає, як доносить до публіки, як почуває Бродського Козаков, на російській сцені йому сьогодні рівних немає.

- Михайло Михайлович, бачили ви вже "Півтори кімнати" Андрія Хржановського?

- Бачив. Позитивного відгуку дати не можу. Для тих, хто знає Бродського, фільм цей нічого нового не додає. Що він розповідає? Про що? Про те, що Бродський водив дівчаток за шафу, за гардероб? Ну, я утрирую. Про те, що повинні були виселити євреїв? Про його батьків? Прекрасні актори - Юрський схожий, до речі, на Олександра Івановича і Аліса Фрейндліх на Марію Мойсеївну, - але що додається нового до історії їхніх відносин? Нічого. Крім єдиної сцени, коли вони на тому світі.

Одна сцена мені сподобалася. Все інше ... Тепер - цей самий пан, який грає Бродського, притому що схожий, - він ходить весь час з напіввідкритим ротом, зображує якогось анемічного людини - Бродський таких не був, він бував різним, але таким ось (зображує щось начебто дохлої риби) бував в рідкісні хвилини. І коли кадри істинного Бродського, документальні, хронікальні епізоди плутаються з грою артистів - ну, це взагалі повна нісенітниця. Адже коли я тут даю Бродського, я ж не граю його, я лише читаю його вірші. Я від Бродського. Я не претендую на схожість з ним, не гаркавлю, не читаю в тій манері, в якій він читав. І тому фільм цей дивитися мені нудно дуже. Він не потрібен ні тим, хто знає Бродського, ні тим, хто його не знає, - останні, мені здається, нічого в цьому фільмі і не зрозуміють. Ось так я думаю. На жаль.

- Бродсковеденіе в останні роки стало вкрай великою областю, набуло розмаху. Які книги про Бродського ви знаходите найбільш цікавими?

- Ну-у, десятки у мене зібрані. Я любив діалоги з Соломоном Волковим; люблю літературну біографію, яку зробив покійний Льова Лосєв; люблю, на мій погляд, спірне, але цікавий роман Володимира Соловйова "Post Mortem. Заборонена книга про Бродського "; люблю книги Валентини Полухін, вона, безумовно, самий великий фахівець по Бродському. І мені подобається книга Люди Штерн "Ося, Йосип, Joseph".

- Так само Чи вам цікавий Бродський-есеїст, Бродський-перекладач?

- Він мені у всіх іпостасях цікавий. Бродський для мене, людини минулого століття, - виправдання нашого покоління. Так, як його, я люблю ще тільки Давида Самойлова. Думаю, Бродський - останній класик XX століття. І сумніваюся, що скоро з'явиться хто-небудь, кого можна буде назвати рівним йому. Є, так, якісь пристойні поети, щось пишуть, Діма Биков, хтось ще, але в принципі це все ... без цього можна жити абсолютно. З Бродським, звичайно, можна не погоджуватися, у нього є вірші не надто вдалі - я це називаю "необов'язкові вірші". Так от найменше необов'язкових віршів було в Олександра Сергійовича Пушкіна. Він ні з ким не порівнянний. Другого такого поета не було і не буде взагалі ніколи. І у Пастернака, і у Мандельштама (я беру кращих), у Цвєтаєвої, у Ахматової, у Ходасевича, у Самойлова, у Арсенія Тарковського - у всіх у них є необов'язкові вірші; от Олександр Сергійович - це особлива стаття.

- Говорячи про Бродського, складно обійти увагою те, що ви називаєте сальерізмом.

- Так, скільки завгодно. Сальерізм і заздрість долали всіх - і Наймана, і Бобишева, і, може бути, Рейну навіть. Бродському заздрили за життя і заздритимуть ще довго, дуже довго. (Знаменита "ахматовская четвірка": Євген Рейн, Йосип Бродський, Анатолій Найман, Дмитро Бобишев. - Прим. Ред.)

- Та ж Валентина Полухіна зазначила одного разу, що не зустрічала ще жодного російського поета, який не страждав би так званим комплексом Бродського. Адже він дійсно породив незліченну кількість епігонів.

- Звичайно, і для багатьох наслідувачів це було абсолютно згубно. Вони беруть лише якісь чисто формальні ознаки ... Власне, так само було і з Пушкіним ... Може, єдина людина, яка спочатку йшов цією дорогою, але, слава богу, зміг звернути з неї, - Лермонтов, потім Самойлов, а більше ніхто.

- Думаю, було б блюзнірством з мого боку не запитати вас про Бродського як про особистість, як про людський характер.

- Бачите, іноді у мене таке враження, ніби я знав його дуже добре. Насправді ж я бачив його тільки двічі. Втім, він справляв таке яскраве враження і це були такі два яскравих вечора, що мені їх, напевно, вистачить на все життя. Я сам його впізнаю через його інтерв'ю, через спогади про нього, через книги Полухін, які я збираю, і так далі.

- Ви торопіли перед ним?

- Перед ним все торопіли. Перед ним Довлатов ніяковів, Довлатов - говорун, гостро-слів, а і у нього мова прісихает до гортані.

- Як вам здається, чи достатньо прочитаний, осмислений сьогодні Бродський?

- Ні, ну звичайно ж, немає. Я займаюся ним - я не кажу про те, як я читаю, це кожен вільний приймати чи не приймати, але я займаюся ним з 1970 року. Сорок років. Боюся, що мало хто ще зможе витратити на це стільки часу, сил. Можливо, в майбутньому ... Його вірші адже дуже непросто розшифровувати. Вони складні. Взяти "Осінній крик яструба", ті ж "Дві години в резервуарі". Для читача, особливо непідготовленого, Бродський важкий поет. Я думаю, в майбутньому будуть знати по два вірші, три, ну п'ять, співатимуть навіть, як співали ми сьогодні, але ... не знаю ... Мене це, втім, вже не стосується.

Нізвідки з любов'ю, надцятого мартобря,

дорогий, шановний, мила, але неважливо

навіть хто, бо рис обличчя, кажучи

відверто, що не згадати вже, не ваш, але

і нічий вірний друг вас вітає з одного

з п'яти континентів, що тримається на ковбоїв;

я любив тебе більше, ніж ангелів і Самого,

і тому далі тепер від тебе, ніж від них обох;

пізно вночі, в заснулої долині, на самому дні,

в містечку, занесеному снігом по ручку дверей,

звиваючись вночі на простирадлі -

як не сказано нижче принаймні -

я збиваю подушку мукати "ти"

за морями, яким кінця і краю,

в темряві всім тілом твої риси,

як божевільне дзеркало повторюючи.

("Частина мови", 1977)

ДОСЬЄ

Михайло Козаков

Народився 14 жовтня 1934 року в Ленінграді в родині письменника Михайла Еммануїлович Козакова і літературознавця Зої Нікітіної. У будинку їх бували Євген Шварц, Михайло Зощенко, Анна Ахматова. Зоя Олександрівна припадала "сестрою" "Серапіонові брати", відомому літературному об'єднанню 1920-х.

Закінчив школу-студію МХАТ (курс Павла Массальского). На останньому курсі дебютував у кіно, зігравши роль Шарля Тібо в фільмі Михайла Ромма "Вбивство на вулиці Данте" (1956). Восени того ж року Микола Охлопков запросив його, 22-річного, на роль Гамлета в Театр імені Маяковського. У 1959 році пішов до Єфремова, в "Современник", де пропрацював аж до відходу у МХАТ (1971). Потім був Ефрос і Театр на Малій Бронній (1972-1981), Марк Захаров і "Ленком" (з 1986-го).

У 70-х відбувся дебют Михайла Козакова як театрального режисера: у 1974 році в Театрі на Малій Бронній він поставив спектакль "Покровські ворота" за однойменною п'єсою Леоніда Зоріна. У 1982 році Козаков вирішив перенести "Покровські ворота" на екран. Інші його кінороботи: "Безіменна зірка" (1979), "Візит дами" (1989), "Тінь" (1991), значна кількість телеспектаклів.

На початку 90-х емігрував до Ізраїлю, де грав в Камерному театрі Тель-Авіва, викладав, організував власну антрепризу. У 1996 році повернувся до Росії.

Режисерські роботи для кіно і телебачення останніх років: "Мідна бабуся" (2004), "Граємо Шекспіра" (2004), "Чарівність зла" (2006). Зіграв головну роль у режисерському дебюті сина Кирила, телевиставі за Чеховим "Лебедина пісня" (2009).

Найбільш запам'яталися театральні роботи останніх років: Шейлок ("Венеціанський купець", 1999), Лір в Театрі імені Мосради (2004). Відомий як прекрасний виконавець віршів Пушкіна, Лермонтова, Тютчева, Пастернака, Ахматової, Мандельштама, Давида Самойлова. Автор двотомника мемуарів "Малюнки на піску" і "Третій дзвінок".

Дружина Надія - історик, культуролог. Від попередніх шлюбів - діти Катерина, Кирило, Манана, Михайло, Зоя.

Текст Даші Кірєєвої Фото Дмитра Коваленка

Матеріали надані в рамках контентного співробітництва сайту "Обозреватель" та журналу "Публічні люди".