УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

УПЦ МП: революція відкладається

УПЦ МП: революція відкладається

8 липня в Києво-Печерській Лаврі пройшов Собор Української православної церкви Московського патріархату. Власне, Соборів було два - після згаданого, що є відповідно до Статуту, вищим органом УПЦ, відбулося засідання ще й Собору Архієрейського. Втім, і перший, і другий ріднить те, що вони бли проведені в режимі "бліцу" - триваючи всього по кілька годин.

На перший погляд, особливих сенсацій найбільш представницький форум провідною в Україні православної конфесії не приніс - незважаючи на численні прогнози спостерігачів. Архієпископ Олександр (Драбинко), особистий секретар митр. Володимира і глава Відділу зовнішніх церковних зносин не призначено "місцеблюстителем" при живому предстоятелі. Зі складу Синоду були прибрані найяскравіші представники "промосковського" крила - в першу чергу, митрополит Одеський Агафангел. Власне, дана тема навіть не була внесена до порядку денного.

Не було також вироблено формальних кроків убік незалежності від Москви. Навпаки, в п.13 постанови Собору було підкреслено важливість нинішнього статусу Української православної церкви в якості "самоврядної з правами широкої автономії" у складі РПЦ. А п.3 особливо зафіксував "канонічне і молитовну єдність" з Московською патріархією - і зв'язок через неї з світовим Православ'ям.

Проте, події і в кулуарах Собору, і навіть на його засіданні спростували думку офіційних спікерів Київської митрополії, які доводять до цих пір, що інформація про вишецітірованних інтригах є лише вигадкою ласих на смак "смаженої качатини" безсовісних журналістів. Хоча б тому, що серед стурбованих ситуацією в українській церкві людей значаться не тільки "акули пера" - але й цілком церковні, канонічно освічені й навіть мають важливі церковні посади люди.

Перемоги Москви ...

Акурат 8 липня Керуючий справами УПЦ МП архієпископ Митрофан був змушений навіть виправдовуватися перед намісником Свято-Василівського чоловічого монастиря Донецької єпархії схиархімандритом Аліпію (Бондаренко) і настоятелькою Свято-Миколаївського жіночого монастиря тієї ж єпархії ігуменею Анною (Морозової) щодо висловленої ними стурбованістю про можливе "віддаленні від єдності з Московським Патріархатом ". А у вже в послесоборном інтерв'ю "Тижневику 2000" настоятель Києво-Печерської Лаври Владика Павло закликав московського патріарха Кирила приблизно покарати його підлеглих - проти. Миколи Балашова і диякона Андрія Кураєва - за "розповсюдження неправди" про соборних діяннях.

И якщо другий з них, незважаючи на значний авторитет місіонера, "диякона Всія Русі" та великі зв'язки в Патріархії з офіційних постів займає лише посаду члена Синодальної Богословської комісії - то перший є заступником голови Відділу зовнішніх церковних зносин РПЦ. І уявити, що його висловлювання є вираженням лише особистої, причому необдуманої позицією трохи наївно. У тій же мірі "особистими" можна вважати заяви, скажімо, заступника міністра закордонних справ будь-якої країни.

Так що, стурбованість з вуст московських критиків "другого ешелону", швидше за все, є вираженням позиції вищого керівництва їх Церкви. Та й дата відповіді арх. Митрофана донецьким "заколотникам" - 8 липня, в самий день проведення Собору, мимоволі наштовхує на одну думку. А чи не був дан відповідь так пізно тому, що в цей день організаторам форуму стало остаточно ясно - розклад сил на ньому не дозволить провести можливі автокефалісткіе руху в бік церковної незалежності від Москви?

Дійсно, незважаючи на всі прийняті керівництвом УПЦ МП заходи - скликання Собору в "пожежному" порядку, висунення делегатів на нього протягом 3 робочих днів, максимальне блокування будь-яких дискусій і елементарного обговорення, повного і автоматичного "одобрямсу" на зборах домогтися не вдалося. Наприклад, новостворене на червневому Синоді церковна установа, Вищий церковна рада ("церковне уряд" - за словами самого митр. Володимира) так і не вдалося легалізувати в настільки високий статус. Архієреї, мабуть, не без підстави запідозрили даний "Рада" у можливості узурпувати владу в Церкві замість Собору та Синоду. Заодно послуживши легальної "дахом" для влади і так дуже впливового арх. Олександра (Драбинко), якому, признач його "головою" цього органу не потрібно було б ніякого формального "местоблюстітельство". Так що замість "церковного уряду" згаданий Рада отримав значно скромніший статус "Координаційної Ради", дорадчого органу при митрополиті Володимирі.

Також не увійшов в остаточний варіант постанови Собору і кілька спірна теза про те, що "Українська православна церква є церквою українського народу" замість "народу України". Тим більше, що записане в Конституції визначення українського народу, як "громадян усіх національностей" досі викликає нерозуміння серед багатьох політиків самих полярних переконань. І "калькированием" набив оскому поняття "єдиної спільноти - радянського народу, що складається з громадян різних національностей"; і небажанням враховувати ідентичність цих самих "національностей"; і, нарешті, "розмиванням" в такому "квазі-народі" власне етнічних українців. У всякому разі, полемічних "копій" на цей рахунок було зламано чимало - наприклад, під час порівняно недавнього обговорення Закону про голодомор.

... І реванш Києва.

Водночас на відбувся Соборі самостійність УПЦ була значно укріплена - явочним порядком. Йдеться про затвердження прийнятих в попередні роки поправок до Статуту - які відповідно до діючої редакції документа повинні затверджуватися московським Патріархом. Соратники митрополита Володимира (Сабодана) до цих пір так і не визначилися в однаковості пояснень - чому, незважаючи на відсутність патріаршого твердження, нова редакція Статуту таки була соборно схвалена.

Так, під час засідань делегатам було оголошено про такий собі телефонному дзвінку між митр. Володимиром і патр. Кирилом, в ході якого останній нібито усно схвалив українські нововведення. Але вже арх. Павло в вишецітірованном інтерв'ю про цю розмову взагалі не згадував - посилаючись лише на рішення Помісного Собору РПЦ 2009 року, котрий обрав нинішнього патріарха, а заодно, нібито, затвердила "оптом" всі попередні рішення церковних соборів рангом нижче. На що допитливі критики не забарилися відповісти засланнями на протоколи "москвичів" - Де йшлося про затвердження лише "Центральний", московських зібрань - до яких українські, ясна річ, не відносяться.

Так чи інакше, Московська патріархія виявилася поставлена ??перед фактом - її формальне "благословення" "киянам" не дуже-то і знадобилося. Ще більш неприємною сюрпризом для неї могло стати явне ослаблення так званого "проросійського" крила в УПЦ МП. Так, один з його найяскравіших лідерів одеський митрополит Агафангел "принципами не поступився" - але й на Соборі особливо чути не був. А ось раніше також зараховує до "москвофілам" багато разів згаданий в даній статті Владика Павло, якщо судити з його останніх висловлювань, схоже, став ревним захисником "генеральної лінії", ну скажімо так, "не дуже великих москвофілів".

Цікавий збіг - наприкінці травня цей архієрей був зведений в сан митрополита. Взагалі, митрополит - це керівник "митрополії", великої церковної області (а то і незалежної Помісної церкви) - з безліччю підлеглих єпархіальних архієреїв. Власне, в Україні цьому званню, по військовому "табелем про ранги" порівнянному десь з "генералом армії", повною мірою відповідає лише сам предстоятель УПЦ митрополит Володимир. Правда, в Російській церкві дане звання втратило свій споконвічний сенс ще з часів здобуття нею статусу патріархату, після чого стало скоріше "відзнакою" і поваги до заслуг того чи іншого архієрея.

Проте, особливо митрополичими "регаліями" "розкидатися" не прийнято - зазвичай вони присвоюються архієреям великих єпархій з містами-"мільйонниками", такими, як Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Донецьк. Хоча в останні роки митрополитами у нас стали архієреї і куди більш дрібних єпархій. Але Владика Павло навіть не має окремої єпархії, будучи по формальним статусом лише "вікарієм", заступником митр. Володимира на Київщині (причому в знелюднення Чорнобильському районі!), Керуючи лише сотнями ченців і послушників хоча і дуже шанованого, але всього лише монастиря.

Для порівняння - намісником не менше шанованою, ніж Києво-Печерська Троїце-Сергієвої Лаври поблизу Москви, чиїм формальним главою числиться сам Патріарх, є всього лише архімандрит, по сану нижче навіть рядового єпископа. А новопоставлений митрополит Павло через місяць ще й був введений до складу Синоду УПЦ - до речі, теж понад встановлений колишнім Статутом штату. Ну як тут не підтримати зміни в останньому - навіть при невизначеної ситуації з формально необхідним патріаршому його твердженням?

Не виключено, що подібні резони можуть домінувати і у донецького митрополита Іларіона, який на проведеному Соборі був призначений головою комісії з внесення нових поправок у вже й так змінений церковний Статут. З одного боку він раніше теж значився прихильником "промосковської партії" - і навіть складався деякий час в числі тимчасових членів Синоду РПЦ. З іншого боку, його нинішнє постійне членство в українському Синоді, також, як і у митр. Павла, було організовано "понад план" в суперечності з статутними вимогами. І, взагалі, не варто плутати "донецьких" з "московськими" - як показує час, для перших дане схожість цінно майже виключно під час виборчих кампаній, в гонитві за голосами "свого" електорату.

"Донецький бунт - осмислений і нещадний"

Тим не менше, "донецький бунт" на українському Соборі все ж стався - правда, зі сторони не духовенства, а "мирян". Обраний у число делегатів Віктор Нусенкіс під час засідання міцно посварився спочатку з офіційним прихильником автокефалії, черкаським митрополитом Софронієм (решта українські "автокефалісти" з УПЦ МП не мають достатньо мужності, щоб освідчитися в своїх істинних симпатіях) - а потім і зі які зробили йому зауваження митр . Володимиром. Причиною якраз і стала категорична незгода з припущенням про відрив від Москви навіть у далекій перспективі.

Будь Віктор Леонідович дійсно простим "мирянином" - скандал би виродився в "бурю в склянці води". Але на біду керівництва УПЦ, він є ще й дуже багатим бізнесменом, зі своїм 3-мільярдним статком за версією журналу "Кореспондент" займає 6-е місце в рейтингу українських олігархів, поступаючись лише Ахметову, Боголюбскому з Коломойським, Пінчуку і Жеваго. Звичайно, ті 12 мільйонів гривень на рік, які Нусенкіс перестав давати на фінансування передачі "Православ'я і світ" (ідеологом і одним з головних провідних якої є якраз неофіційний лідер "автокефалістів" арх. Олександр (Драбинко) - митрополія десь та знайде . Беруться ж десь "Лексуси" і "Мерседеси" для священноначалія - ??і не тільки з Донеччини.

Але ж образившись головний "ктитор" УПЦ пообіцяв пустити "зекономлені" гроші на підтримку тих, хто послідовно виступає за "єдність Православ'я" (у сенсі - Києва і Москви). А це вже набагато серйозніше. Пам'ятається, у 2007 році Давид Жванія, який пустив на фінансування виборчої кампанії "Народної самооборони" Луценка досить жалюгідні кілька мільйонів доларів у результаті обзавівся вельми солідним "пакетом" контрольованих депутатів. А адже члени всіляких православних "Братство" - люди віруючі, ідейні. Їм не потрібно платити такі ж "добові" і "вартові", як запрошеним "плакатоносцам" на що стали модними останнім часом покупних "майданах" - вистачить і простого харчування, транспорту і мінімальних оргвитрати. А у Нусенкіса є ще й потужна Медіапідтримка - хоча й не найпопулярніший, але цілком добротний телеканал "Київська Русь".

До речі, в історії України саме православні братства фактично зберегли і відродили Православ'я - після того, як на Брестському Соборі 1596 все православне вище духовенство взяло Унію з Римом. Звичайно, дане порівняння сильно "кульгає" - адже переконані прихильники церковної незалежності з центральних, північних і західних регіонів України не збираються ні в яку "унію" і не менше шанують віру прадідів - але й їхні опоненти, що зберігають вірність Москві, налаштовані не менш ідейно і рішуче. Зазвичай такі розбіжності рано чи пізно закінчуються розколом. Поки, на щастя, найближчим часом така перспектива перед УПЦ МП не варто. І все ж ситуація навколо описуваного Собору жваво нагадує хрестоматійне "рушницю з першого акту", яке "в третьому акті неминуче має вистрілити" ...