"Зеленський цього не згадає". Віталіна Біблів – про місяць у підвалі під Бучею, родичів з Росії, які охрестили її нацисткою, і зрадницю Безрук

Популярна акторка Віталіна Біблів має понад сотню робіт у кіно та телесеріалах. Найвідоміші з них – "Будиночок на щастя", "Люся-інтерн", "Слуга народу", "Провідниця".

В інтерв’ю OBOZ.UA акторка розповіла про найважчий у її житті місяць – у бомбосховищі під Бучею, куди потрапила з початком вторгнення. А також зізналася, чому не зідзвонюється з російськими родичами та припинила спілкування з колишньою подругою – акторкою Галиною Безрук, яка, маючи український паспорт, живе і працює у Москві.

– Актор Назар Задніпровський, з яким у вас склався прекрасний тандем у серіалі "Будиночок на щастя", розповідав нам в інтерв’ю, що порозумілися ви не одразу. Справді так було?

– Не знаю, чому він так сказав. Можливо, мав на увазі наше знайомство, яке було не дуже приємним для мене. Саме в той день, коли нас покликали на проби, в Києві розпочався шалений снігопад. І Задніпровський запізнився на дві з половиною години. А я, як дочка військових, абсолютно таке не приймаю. Тому звичайно, коли прийшов, я вже була заведеною – сама себе накрутила. Тільки це – більш не було нічого. У нас із Назаром склалися дуже теплі стосунки. Звичайно, перші дні, тижні, перші серії – притиралися. Я панночка трохи з характером, Назар це знає. Називає "Моя королева" (сміється).

– А до того, що в нього гарні тандеми склалися в кіно з Вірою Кобзар та Лесею Самаєвою, не ревнуєте?

– Я була перша, що мені до них ревнувати? (сміється) Дівчата прекрасні, в мене з ними теж теплі стосунки. А щодо "Будиночка на щастя" – це подарунок долі для мене. Всі наші близькі та родичі знають, що, коли знімаємо черговий сезон, випадаємо з реального життя. Зустріч кожного ранку з улюбленими мордами – це таке щастя! Ми на одній хвилі абсолютно всі, починаючи від водіїв, закінчуючи головним режисером. Нашого режисера Сергія Атрощенка обожнюємо. Він родом із Білорусі, однак на знімальному майданчику розмовляє лише українською мовою. Коли захоплюється і треба щось швидко пояснити, буває, переходить на якісь фрази російською, але загалом – нашою. Я йому за це дуже вдячна, бо це приклад для російськомовних українців, які чомусь вважають, що вивчити свою мову – це як отримати Нобелівську премію – щось недосяжне.

– У новому сезоні не буде однієї з головних героїнь, яку грала Галина Безрук, бо, незважаючи на агресію, вона продовжує працювати в Москві. Замість неї запросили Наталку Денисенко та Дашу Петрожицьку. Як з ними працювалося?

– Нові героїні – це заслуга нашого режисера, він вміє притягувати все хороше. Знаєте, коли на знімальному майданчику працюється з любов’ю, то навіть ті, хто тут вперше, розуміють, що все буде добре. Я бувала в ситуаціях, коли приходиш на проєкт, який йде вже сто років, а підтримки немає, а значить – запалу в творчості. Але щодо Наталки та Даші, мушу зізнатися, що бувають з мого боку моменти ревнощів, бо їм, як новеньким, приділяють уваги трошки більше. І я не приховую цих ревнощів (сміється). У нас такі стосунки, що можу підійти і сказати режисеру: "А як же я?" Він зразу: "Любанечко (так звати мою героїню в серіалі), ти найкраща!". Я Терези, мені потрібна увага.

– Чи спілкуєтеся ви зараз із Галиною Безрук, з якою свого часу дуже дружили?

– Не спілкуюся і не хочу говорити про це. Вона зробила вибір. Кожен вибирає свій шлях, вона вибрала от такий – правильний чи ні, покаже їй час. І якщо захоче, колись розкаже про це.

– Віталіно, як згадуєте тяжкий місяць з початку великої війни, який провели в бомбосховищі під Києвом?

– Це важке запитання. Що таке 33 дні – це багато чи мало? Саме чогось сьогодні піймала себе на думці, що не хочу про це згадувати. Натрапила на Netflix на фільм "Перші дні", який зняли українці, і боюся його дивитися. Треба, там грають мої знайомі, подруга – але я не готова… В бомбосховище потрапила з 24 на 25 лютого, коли почали бомбити аеродром "Чайка", що розташований поряд – я мешкаю в Бучанському районі. Що тоді відчула? Зрозуміла, що життя коротке. І хоч як би це банально звучало, треба цінувати кожну мить. Люди, які не переживали того, не зрозуміють цієї фрази. Треба не жалітися, радіти тому, що в тебе є. Коли я, скажімо, їду зараз на гастролі в купе і нервуюсь, що холодно чи хтось хропе за стіною, кажу собі: "А згадай, як 33 дні спала на палетах".

– Скільки там було людей?

– Спочатку дуже багато: людей триста. У нас бомбосховище здоровенне – побудоване ще за колишніми нормами. А потім потроху люди кудись виїжджали, долю багатьох досі не знаю. В якийсь момент загубилася, де ніч, а де день. Все переплуталося: спала вдень, бо чергувала вночі. Хтось йшов, хтось – повертався. Було важко, страшно. Були моменти, коли здавалося, що ранок не настане. Нещодавно мені військові сказали, що "Чайка" була в окупації кілька днів. Добре, що ми не мали цієї інформації, бо почалась би паніка. Коли виходила з бомбосховища на вулицю, думала про одне: цілий мій будинок чи ні? Кожного разу не знала, що побачу.

– У той непростий період на вашій сторінці у Facebook почали з'являтися гумористичні звернення від одного з ваших персонажів – баби Наташі. Ви не зізнавалися тоді, що записуєте ті відео, живучи у бомбосховищі.

– Уявіть, що я би сказала, що перебуваю в підвалі за такою ось адресою. Я навіть словом не згадувала, де була, бо боялася, що сепари відслідкують. Багато хто мені казав, що моя баба Наташа витягнула з непростого психологічного стану. А я вам скажу, що вона врятувала мене. В якийсь момент трохи розгубилася: територія закрита, ми оточені, як в клітці. І книжки дітям читала, і мультики дивилися разом українською, що ще? Мені друг підказав: ти ж прекрасно жартуєш, підбадьорюй людей. І тут летить в думках: баба Наташа! Я згадала про неї серед ночі. А що розповідати? Перший ролик – що ми все подолаємо, зможемо. А потім виходила в ефір кожного дня.

– Коли ожили театри, ви почали їздити з гастролями, в тому числі за кордон. Не сердилися, що там всі продовжували жити своїм життям, незважаючи на нашу трагедію?

– Давайте будемо чесними, коли росіяни зрівнювали з землею сірійське Алепо, воно теж було десь там. Ні, злості від того, що європейці продовжують пити каву, ходити в кіно, в мене не було. Відчувала інше: що потрапила в іншу реальність. Памятаю, бігла на метро і підганяла колег-іноземців: "Скоро комендантська година". А вони не розуміли, про що я… Тоді спіймала себе на думці, що настільки живу у своєму, що нормальне життя просто не приймаю. Пам’ятаю, лежала в готелі і плакала, бо було соромно, що я в безпеці. Тоді Київ накрило сильними обстрілами, і я рвалася додому. Відчуття, коли повітряна тривога, там і тут – різні. От зараз, наприклад, тривога, а ми записуємо з вами інтерв’ю. А коли там, зразу починаєш писати всім родичам, друзям: як ви? де ви?

– Цікаво, як ви налаштовуєте себе знову на виставу, коли посеред постановки звучить сигнал тривоги і змушені на якийсь час перервати виступ?

– Якщо ми граємо у моєму рідному театрі "Золоті ворота", то вистава не переривається, бо ми працюємо у підвальному приміщенні. А в інших містах – біжимо в бомбосховище. Звичайно, потім важко вмикатися у всі процеси. Можливо, якість подачі може бути трошки гіршою. А може навпаки – від злості кращою. Але хоч би як там було, ми вимушені приймати ці реалії життя – іншого у нас зараз немає.

– Хочеться згадати ще одну сторінку вашого життя. В юності ви працювали в одному з елітних ресторанів дитячим аніматором – клоуном Шушу. Діти, якими опікувалися, не з’являлися у вашому житті, коли подорослішали?

– Не повірите, до мене на виставу прийшла дівчина, вже на той час заміжня, мала свою дитину, каже: "Ви мене не пам’ятаєте?" І вона стала розповідати історії зі свого дитинства, які відомі тільки мені і їй. Знімки показувала. Є діти, які довгий час продовжували вітати мене з днем народження.

– А хлопчик (розповідали про нього в одному з інтерв’ю), який подарував вам коштовну каблучку – з ним бачилися потім?

– З діамантом, уявляєте? Я працювала з дітьми з дуже заможних сімей, тому це було не так затратно, як може здатися. Однак сам вчинок: хлопчик віддав усі гроші, які відкладав для себе довгий час. І на 8 березня купив з татом мені цю каблучку. Зараз вона у мами – я не ношу золото. З етичних причин не можу назвати прізвище цього хлопця, він виріс і став досить відомою людиною.

– Тоді розкажіть про іншого відомого чоловіка, який свого часу в тому ресторані врятував вас від дуже неслухняних вихованців. Якщо зустрінетеся з Віталієм Кличком, він згадає цю історію?

– Не думаю (сміється). Це для мене тоді була ціла подія. Ну уявіть: світова легенда спорту сидить у нашому ресторані, їсть свої перше-друге і компот, а тут раптом я падаю йому під ноги: діти випхали клоуна з дитячої кімнати. Раз, другий. Запитує: "Допомога потрібна?" Я ніяково відмовляюся, але історія повторюється. Тоді він кидає мене собі на плечі, заносить до дітей і каже: "Вона – мій друг! Хто образить – матиме справу зі мною".

Ой, багато всього було. Колись ми з Володимиром Олександровичем Зеленським проходили разом проби на кіностудії Довженка. Я його добре знала, зірка КВК – у вихідні через цю програму не відлипала від телевізора. Пам’ятаю, як ми вчили разом у саду кіностудії фрази нашого діалогу. Це був 2004 чи 2005 рік. Мали грати чоловіка та дружину, але не затвердили на роль ні його, не мене. Потім пересікалися: працювали на корпоративах, я брала участь у зйомках "Кварталу 95", однак не впевнена, що він згадає ті проби.

– У вас дуже гарне ім’я. Мабуть, у класі була одна Віталіна.

– Нас було двоє, уявляєте? Своїм ім'ям зобов’язана брату. Родичі вирішували, як мене назвати, колективно. У батьковий картуз накидали варіанти. Я могла бути Ларисою, Ніною. А мій брат тоді закохався в дитячому садочку у дівчинку, яку звали Віталіна. Ну, написали і це. Його і витягли. А коли тато пішов мене записувати, сказали, що такого імені немає. Мовляв, буде Віта. І так мене довго називали. Навіть зараз, коли приїжджаю до батьків у Васильків, сусідка називає Вітою. У класі – Вікою, Вітою. А коли прийшов час отримувати паспорт, пішла і поміняла свідоцтво про народження, де вписала своє ім’я – Віталіна. І прізвище – Біблів, бо була записала Бібліва. Що тут скажеш, Радянський Союз: жіночі прізвища мають закінчуватися на "а". Правда, смішно? І мені – ні. Я всю ту дурість виправила, і з 16 років – Віталіна Біблів.

– Відомо, що найближчі ваші подруги – це акторки Ірма Вітовська, Олеся Жураківська та Інна Мірошниченко. Раніше ви святкували компанією всі дні народження, разом подорожували. Як зараз?

– Зустрічаємося на днях народження одна одної – це обов'язково, але побачитися просто так – вже проблема. У Лесюні театр (Олеся Жураківська нещодавно очолила столичний Театр на лівому березі Дніпра. – Ред.), Ірма, Інна – багато їздять з виставами. Але ми залишаємося одна для одної найближчими людьми. Так склалося, що до 16 років у мене взагалі не було друзів. Зі мною ніхто не хотів дружити, бо була повненькою. Я не спілкуюся зараз ні з ким з однокласників. Ні разу не була на вечорах випускників. А от з дівчатами з паралельного класу – навпаки. Коли була нещодавно в Мюнхені на гастролях, вони до мене приходили на виставу. Мають по троє дітей і, поки чоловіки воюють, знайшли прихисток у Німеччині.

Але я не згадую шкільні роки як щось важке. В мене були гуртки, баян, хор, спортивна секція. Записувалася скрізь, де могла себе зайняти. Коли одного разу нас у класі запитали, ким хочемо бути, сказала: клоуном. Всі засміялися, а я розплакалася. І сказала, що колись буду сміятися я. І знаєте, інколи думаю, що якоюсь мірою і бажання довести щось тим дітям, зробило мене тією, якою я є зараз. Я завжди у житті шукаю своїх людей.

– А як ви розумієте, що це ваша людина?

– У свої 43 роки я вже можу зрозуміти: мої люди чи не мої. Будь-які важливі процеси – кохання, дружба, робота – міряю вчинками. Говорити можна багато, мовляв, ось поставимо, ось поїдемо, а тим часом за десять років ні разу не запросити разом попрацювати… А інші люди – беруть і роблять. Розумієте?

– На початку вторгнення ви розповідали в інтерв’ю, що маєте в Росії родичів, які не вірять, що Путін – агресор. Зараз щось змінилося?

– Я з ними не спілкуюся: там бетонна кришка! І хоч би що я розповідала, відповідають: це все Америка. Росія, мовляв, не винна. Після того, як мені сказали, що в Бучі була постановка, а в Маріуполі грали актори, не хочу навіть говорити про них. Я вже розповідала в інтерв’ю, що мене назвала рідні з Москви нацисткою. А до війни ми їздили в гості одне до одного… Є афоризм, мені дуже подобається: "Можна віслюка підвести до води, але пити він буде сам". Ми ж живемо не в Радянському Союзі, де два канали телебачення. У всьому можна розібратися, якщо захотіти.

– Ви маєте незвичайне хобі: збираєте каміння.

Почалося з того, що подруга, збираючись на свої перші гастролі, запитала, що мені привезти. Я чомусь попросила камінчик, а вона й привезла. І з того часу, хто куди б не їхав, казала: привезіть каміння. Є презенти звідусіль – навіть з Ніагарського водоспаду і шотландського озера Лох-Несс. Колекція поповнюється і зараз. Сусіди, яким на початку вторгнення підгодовувала тварин, повертаються із-за кордону і привозять камінчики. Де їх зберігаю? Якщо зайдете до мене в квартиру, то побачите, що вони скрізь: на кухні, в спальні, у ванній кімнаті, в коридорі. От коли прийде час будувати будинок, я їх зберу, закладу у фундамент, і тоді весь світ буде біля моїх ніг.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Наталею Васько – про скандали на зйомках із акторами з РФ, Оксану Байрак і фільми, за які соромно: росіяни завжди обернуться до тебе з сокирою.

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!