"Зайшов до кабінету – і впав замертво". Світлана Білоножко – про підступність хвороби, яка здолала її чоловіка, та останню розмову з ним

Дружина народного артиста України Віталія Білоножка, який пішов у засвіти на початку січня, розповіла про віроломну хворобу чоловіка та зізналася, про що нині шкодує єдиний онук Білоножка, теж Віталій.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA народна артистка України Світлана Білоножко поділилася сокровенним, що не встигла розповісти Віталію. А також пояснила, чому не обговорювала з чоловіком питання спадщини.

– Світлано, прийміть наші найщиріші співчуття. Прошу, розкажіть, трагедія, яка сталася, це і для вас все дуже раптово? Чи Віталій хворів, а про це не розповідали?

– Коли артист трошки хворіє, про це не говорять публічно. Нас завжди хочуть бачити красивими, міцними. А хто ж буде розповідати про хвороби? У Віталіка був цукровий діабет. Він лікувався довгий час, приймав ліки, проходив обстеження. Але це дуже підступна хвороба, яка з’їдає все всередині. У нас багато знайомих мають такий діагноз. Один наш товариш прийшов зранку на роботу, зайшов у кабінет – і впав замертво, уявляєте? Але ми ніколи не думали, що подібне може статися з нами. У нас стільки було планів...

Мене хтось запитував нещодавно: "Чи передчувала щось? Чи говорили про спадок?" Який спадок? Ми про плани весь час говорили! Думали: ось Перемога, відродимо наш фестиваль "Мелодія двох сердець", придумали цікаву концепцію. Тільки про таке говорили.

Те, що сталося, досі не вкладається в голові… Після Нового року Віталіку стало недобре – я викликала "швидку". Забрали в стаціонар. І начебто все йшло нормально, лікувався. І раптом мені зранку телефонує молодший син: "Мамо, сказали, що тато помер. Що це таке?" Я взагалі за секунду перестала чути і бачити. У Віталія не витримало серце… Його заводили-заводили – але нічого не могли вдіяти.

Це так дивно, бо зовсім нещодавно ми були на огляді в кардіолога, вона сказала: слабеньке серце, але з цим багато людей живуть. Приймайте ліки. Знаєте, в нього те серце було дуже добре, вболівав за всіх. Мабуть, таке натруджене, стільки всього брав на себе. Ранок у нас починався з того, що він вголос мучив себе запитаннями: як це так, що найкраща молодь помирає на фронті? І так кожного дня… Його постійно запрошували виступити, а він: от одужаю, закінчиться війна, тоді і заспіваю. Зараз часто згадую, що коли виходив на сцену останні рази, співав так міцно, ніби передчував, що більше цього не буде. Я навіть казала: "Віталію, спокійніше, навіщо на розрив?".

– Він хотів повернутися на сцену?

– Аякже! Але – війна, а до того – пандемія. Я перехворіла на коронавірус, у нього лікарі не зафіксували хворобу. Але мав певний час неабиякі проблеми з легенями, не міг роздихатися. Сам себе підняв на ноги – ходив багато годин вулицею, займався дихальною гімнастикою по Стрельниковій. Пішли до лікаря, каже: все добре. Він так радів, бо легені – це голос.

Так незвично: його голос залишався міцним все життя, хоча палив з 17 років. У кожного артиста свої методи вгамувати хвилювання перед виходом на сцену: у Віталія – цигарка. Всі навколо стверджували: треба кидати, однак він не прислуховувався. І на диво згубна звичка не впливала на голос. Навіть навпаки, чим старшим ставав, тим більш бархатистим робився. Такий тембр – смачний, насичений. Казала йому: треба ще кілька пісень зробити. "Зробимо", – відповідає.

– Як згадуєте останню розмову з ним?

– Хіба ж розуміла того вечора, що більше не побачимося (плаче)? Я приїхала до нього в лікарню, говорили про буденне. "Як там вдома?" – "Все добре". – "Ти ж погодуй моїх павичів". – "Не переживай – ти ж мене всього навчив, знаю, що треба робити". З нами були сини. Пам’ятаю, сміялися, згадуючи щось. Була дуже тепла атмосфера.

– У розмові ви досі говорите про чоловіка в теперішньому часі: кажете – "відповідає". Судячи з усього, ви ще не прийняли втрату.

– У мене таке враження, що він весь час зі мною. Тільки зранку прокидаюся – запалюю свічку і молюся. А коли засинаю, мені здається, що хтось гладить по голові. А я все хочу зловити цю руку – торкаюся волосся, а нічого немає… У снах він до мене не приходить. Старші люди мені кажуть, що це і непогано, бо, за їхніми словами, сниться померлий у ці дні тоді, коли щось йде неправильно. І він хоче підказати, як треба зробити.

– Знаєте, вас якось важко уявити одне без одного…

– Я не розумію людей, які кажуть: "Ну, як це вони ще разом? Чи не наскучили одне одному?" Та ви що?! Я би ще стільки ж років з ним прожила. Коли почалася війна, ми виїхали, як багато інших жінок з дітьми. Віталік залишився тут. Минуло кілька тижнів, телефонує: "Свєто, може, ти вже приїдеш?". А ми так важко діставалися на Закарпаття, три доби в дорозі – ніколи цього не забуду. Зупинялися на ночівлю з сільських хатинках, нас так тепло приймали, обігрівали. Люди в нас золоті, що казати. Попросила Віталіка трохи почекати, щоб прийти до тями. Повернулася я додому через півтора місяця. Приїхав за мною молодший син: "Татко без тебе зовсім не може"… За все наше спільне життя лише кілька разів ми їздили відпочивати без нього, бо не міг залишити своїх пташок.

– Як відомо, Віталій Білоножко був надзвичайним любителем всілякої живності. Як його тварини переживають втрату господаря?

– На початку не їли й не пили, весь час чекали. Кладу птахам їсти – зерно, воду, а вони відвертаються. І йдуть від мене. А хтось інколи ще каже "мізки, як у птахів"… Хай би ще в деяких людей були такі! І собаки нічого не їли, і рибки. Всі в якісь такій задумі. Принишкли, дивляться з великим питанням. Споглядати це було дуже важко. Якби була одна, мабуть, збожеволіла б. Але, слава Богу, мені допомагають. І сини, і онуки, і друзі, і сусіди приходять. Я завжди казала чоловіку, що нам дуже щастить на хороших людей. Стільки слів підтримки чую у ці дні, стільки доброти відчуваю від людей.

– Звідки у вашого чоловіка така любов до братів менших?

– Найцікавіше: він же виріс у селі, де не було ніяких павичів та фазанів, як у нас зараз. Не було акваріумів із рибками. Та й собаки сиділи на прив’язі, а не бігали на подвір’ї, як друзі. Ні в кого з його братів-сестер не було такої любові до тварин, як у нього. Батьки розповідали, що коли був малий, побачить кота з пораненою ногою – несе додому. Десь голуб крило тягне – в хату. Мама згадувала: двір – як медчастина, всіх лікував, обігрівав.

Коли ми побралися, Мінкульт виділив нам невеличку кімнату. А коли завагітніла старшим сином, дали квартирку – теж дуже малесеньку. Все крихітне, ледь можна розвернутися. А він там розвів і рибок в акваріумі, і клітки з пташками під стелею розвісив. Я: "Віталіку, пір’я летить у борщ!" А він: "Не страшно. А подивися, яка красива пташка!". З квартири в квартиру, а потім у будинок за нами – і птахи, і рибки, і собаки. А я і не сперечалася. Часто казала: якби не співаком, ти був би прекрасним орнітологом.

– У вас чимала родина. Як часто збиралися разом?

– На свята навіть і запрошувати не треба – знають, що зустрічаємося у нас. Дні народження – всі на місці. Ми старалися завжди щось цікаве придумати. Готую зазвичай я. Віталік шуткує: "Можу зварити узвар і яйця". Якийсь час на ньому було приготування шашликів, а потім цю місію взяв на себе старший син.

– Коли дізналися, що син та невістка хочуть назвати онуків на вашу честь, яка була реакція?

– Найцікавіше, що ми ніколи на цю тему не говорили. Коли народився у Георгія та Марини син, ми приїхали, запитуємо: "А як же назвете?" А вони: "Ми вже назвали!" – "Як?" – "Віталієм". Чоловік розчулився: "Дякую дуже". Коли Марина народила вдруге, дзвонять: дівчинка Світланка. Онуки взяли від усіх нас найкраще, а малий Віталій від діда – особливо. Коли мені потрібна порада, телефоную йому, він: "Свєто, це просто".

– Він називає вас на ім'я?

– І мене, і діда. Ніколи про це не просили, але приємно. Мені здається, що ми ніколи ні дітей, ні онуків і не виховували, а вони всі дуже гарними виросли. Знаєте, як кажуть: дітей не треба виховувати – виховувати потрібно себе.

Онук завжди заходив у хату зі словами: "Віталіку, привіт!" А то ще бувало, що чоловік, знаючи, що приїде Віталік, йшов в альтанку, закурював цигарку і чекав його. Згодом вони сідали і розмовляли. А потім починали щось лагодити на подвір’ї разом. Онук мені зараз каже: "Я не встиг розповісти Віталіку, як я його сильно люблю". Багато чого ми всі не встигли, думала: ну що говорити про кохання? Це ніби саме собою ясно. А треба було. Син – і один, і другий – зараз везе мене кудись на авто, бачу: сльози котяться. Тужать, згадують батька. 17 лютого буде 40 днів, як не стало Віталія – полетить він уже від нас.

– Знаю, що у Віталія було багато друзів. Часто навідувалися в гості?

– І Аллочка Кудлай, з якою разом багато працювали в молодості. І футболіст Олексій Михайличенко – він хрещений нашої онуки. І Паша Зібров. 11 червня у Віталіка день народження, тільки ранок – вже сигналять машини під воротами. Накриваємо у дворі столи. Ну і до мене 1 вересня – теж повний двір гостей. Гомонимо, радіємо, слухаємо пісні, співаємо самі – завжди від душі у нас всі відпочивають. Минулого червня Віталіку виповнилося 70 років. В мирні часи я завжди старалася на ювілей вигадати для нього щось оригінальне – то кораблик, пам’ятаю, орендували і поплили, то ще щось цікаве. А цей день народження вирішили по-сімейному, вдома. Але приїхали привітати пів сотні гостей – не менше.

– Ого, як весілля!

– Ну, весілля сину Георгію Віталік зробив на 300 осіб. На його замовлення машинами везли рибу, м'ясо в ресторан – готуйте. Широкої душі чоловік. Думаю, всі наїлися – і гості, і ті, хто готував. А я казала: "На здоров’я". Молодший син Євген поки ще не одружений. Любов була, і велика – але якось не склалося. Він теж дуже добра душа, грамотний, прекрасно знає мови.

– А правда, що який час ви товаришували і з родиною Ліхути та Повалій?

– Ні, близько ми не товаришували, працювали разом – так. Зараз не спілкуємося. Знаєте, багато хто колись їхав на заробітки до Москви, як казала моя бабуся: за довгим рублем. Були такі часи. Але ж не зараз, коли сталася страшенна біда. І якщо ви вже не хочете повертатися, то хоча б рота свого закрийте! Ну хіба не так? Не видавайте такого безглуздя. Як ви можете?

Мені дуже прикро все це читати – ми разом виступали не раз. Вона молодша трошки – ми завжди її відстоювали з Віталіком, бо поки не з’явився теперішній чоловік, в неї тяжко все йшло. Чи вірить Таїсія в те, що розповідає зараз? Думаю, вірить. Припускаю, що їй сильно задурманила голову пропаганда. Ну і страх, звичайно. Дивіться, що там роблять з усіма, хто не згоден в кремлівською політикою. А можливо, їм доплачують за те, що таке верзуть – такий варіант теж не відкидаю.

А гроші для деяких людей, як ми бачимо, виявилися найголовнішим чинником. Готові і рідну матір за статки продати. Але, на мою думку, на долі Повалій відгукнеться все, що зараз робить, прославляючи країну, яка нас шматує. Каже, що те, що сьогодні робить Росія, – це порятунок для України. Мовляв, країна перебуває в зомбованому стані, а Путін "поверне її до нормального життя". Яка маячня! Ну нічого, впевнена, що ще трохи часу – все стане на свої місця. Світло переможе темряву.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!