"З-під палиці" – не мій випадок: Маліка Казакова про життя, кар'єру і як зробити себе успішною

Ім'я Маліки Казакової мало відоме в Європі, проте на азіатській сцені вона досягла чималих успіхів. Зараз талановита артистка та бізнесвумен поставила перед собою нову амбітну мету – завоювати Америку.

Відео дня

Наша розмова з Малікою не тільки про її життя та кар'єру, а й про те, як можна "зробити себе", щодня рухаючись вперед і розвиваючи свої таланти та здібності, ухвалюючи часом неординарні та сміливі рішення.

Справжній талант видно з народження

– Кожна історія починається з дитинства. Розкажіть, коли ви почали займатися музикою та танцями? Чи не доводилося мамі та татові змушувати дочку "з-під палиці", як це нерідко буває?

– Я народилася 1989 року в невеликому місті Токмок Киргизької РСР, розташованому серед гірської ущелини Шамсі. Неймовірно гарне місце, оточене величними горами.

Свої "таланти" я вперше виявила ще у пологовому будинку. Мама розповідала, що в пологовому будинку через кілька годин після мого народження серед інших вона почула глибокий, навіть грубуватий голос, і з подивом запитала акушера, чи справді в її дитини такий голос. Коли мені розповідали цю історію, я дуже комплексувала через свій голос, але зараз розумію, що це моя фішка (усміхається).

Мій батько захоплювався музикою, а мама – танцями. Спогади дитинства – це тато, що співає і грає на гітарі, підозрюю, що саме там і почалася моя пристрасть до естради. У тата шикарний музичний смак, він слухав Майкла Джексона та Принца, а мамі більше подобалися Шаде та Вітні Г'юстон. На цих піснях виросла я.

У 4 роки я переїхала жити до бабусі і пішла до звичайної школи, яку, до речі, закінчила на "відмінно" з червоним атестатом. Паралельно я вмовила батьків віддати мене на різні секції, тому "під палиці" – не мій випадок. Я сама хотіла і сама наполягла. Загалом виявилося, що з танців, малювання, ліплення та музики найкраще мені давалося перше й останнє.

Переломний момент для мене стався у 11 років – це був виступ мами на конкурсі краси. Саме тоді я зрозуміла, що сцена – це те, що дає мені відчуття життя, живого та яскравого, того, якого хочеться.

– Незважаючи на це, ви все ж таки після школи не відразу пішли у музиканти, якщо можна так сказати…

– У 17 років я переїхала до міста Бішкек, де почалося моє усвідомлене життя. Мама вийшла заміж вдруге, і в мене з'явився улюблений тато і два чудові брати: старший – Чингиз і молодший – Дастан.

Після закінчення школи постало питання вибору подальшого шляху – продовжити музичне навчання в музучилищі або навіть у консерваторії чи "звичайний" виш. Батьки з висоти життєвого досвіду спочатку скептично ставилися до професії артиста і порадили: "Дочко, ти спочатку здобудь практично потрібну освіту, а далі йди тією дорогою, яку сама вибереш для себе".

Так я потрапила на філологічний факультет – в останню хвилю, набравши рівно ті бали, які були потрібні, щоб пройти на бюджет. Мені там було нецікаво, і я вже розуміла, що словесністю займатися точно не буду. Але виш я все-таки закінчила, і, як це часто буває у молодих людей, поклала диплом на полицю і заочно вступила до школи мистецтв.

Знайти себе і підкорити Пхукет з нуля

– Таїланд виник у вашому житті випадково?

– Важко сказати. Це було несподівано для мене, але, мабуть, десь на небі вирішено та все випадкове – добре сплановане, але нам невідоме майбутнє. В університетські роки я самостійно продовжувала навчатися вокалу та танцям і набиратися досвіду, виступала на концертах місцевих киргизьких зірок, їздила з гастролями до сусідніх міст. Поступово мене помітили місцеві продюсери та запропонували контракт, але тут я зважилася, напевно, на найбільш відчайдушний крок у своєму житті та у жовтні 2013 року поїхала на острів Пхукет до подруги. Я не знала ні тайської, ні англійської, і в мене майже не було грошей.

За кілька днів до вильоту на Пхукет близька людина взяла у мене велику суму і не повернула. Я полетіла до Таїланду зі 140 доларами в кишені. А в новій країні потрібно платити за житло, транспорт, їжу. Думка, як заробити, тиснула на мене. Тому на четвертий день перебування у королівстві я вже влаштувалася на роботу.

– Свої перші відчуття у чужій країні пам'ятаєте?

– Перше, з чим довелося зіткнутися, – страх та невпевненість у завтрашньому дні. Від невідомості майбутнього, від того, що не знала, чи я зробила правильний вибір, приїхавши сюди. Страхів було дуже багато. Перші проблеми – це незнання мови, місцевості, звичаїв.

Не можу сказати, що починати життя з нуля не на Батьківщині важко, адже, згадуючи перші дні, я усміхаюся тому, що весь час переживала через себе та своє життя. Виявилося все набагато простіше та цікавіше, головне в потрібний момент взяти себе в руки та заспокоїтись.

З позитиву Пхукет вразив мене своїм добрим, чуйним, щирим народом, своєю красою, смачними фруктами, екзотичними тваринами, морем, можна дуже довго це перераховувати. Іноді мені не вірилося, що я живу в такому чарівному місці. Місцеві спочатку дуже дивувалися, коли чули мою російську мову. Зовні я схожа на тайку, а російська мова та азіатська зовнішність викликали дисонанс.

Іноді доходило навіть до кумедного. Якось під час шоу глядачі прийняли мене за трансгендера. В мене був дуже ефектний костюм. Я співала під променями софітів у яскравій довгій сукні. Після шоу до мене підійшов колега та розповів, що став мимовільним свідком розмови двох відвідувачів. Вони сперечалися, дівчина я чи все-таки трансгендер. Спочатку мене це дуже образило, але потім подруга пояснила мені, що у Таїланді найкрасивіші дівчата – чоловіки у минулому.

Проте найважче було, коли театр, у якому я почала соло, збанкрутував. Настала криза, російський турист перестав приїжджати. Через нестачу грошей я навіть не могла поїхати додому. На щастя, ці часи минули.

– У вас є досить відверті образи під час виступів. Ви знімалися в рекламі. Не було комплексів щодо зовнішності чи "аморальності", адже східних дівчат виховують досить суворо у цьому плані?

– До модельного бізнесу я потрапила, як тільки прийняла себе. Раніше не уявляла, як можна носити відкриті купальники та ходити по пляжу в одному бікіні! У мене був сильний страх засудження. Природа мене нагородила не лише добрим голосом, а й зовнішністю. Мені стали пропонувати рекламні зйомки для готелів, дизайнерського одягу, і я зрозуміла, що в цьому немає нічого соромного. Якось навіть знялася у кліпі у голлівудського джаз-співака Елайджо Рока.

– І тоді відбувся конкурс "Міс Пхукет", у якому ви перемогли…

– На конкурс Miss Phuket 2015 я потрапила випадково. Спочатку нас запросили виступити на заході, але один із учасників нашої групи порадив мені взяти участь. Так я стала однією із учасниць конкурсу, де вже змагалися шість дівчаток із різних країн СНД. У конкурсі не було особливого суперництва, допомагали одна одній як могли, підтримували, клеїли вії, поправляли зачіски, тобто за лаштунками була зовсім інша енергетика, ніж буває на конкурсах краси.

Часу на підготовку було дуже мало, але інтуїтивно я розуміла, що є мої хлопці, які допоможуть з музикою, є "Палаззо", яке допоможе з костюмами, і є мій потенціал, який просто потребує впевненості. Так протягом одного дня мені вдалося підготуватися до конкурсу: я написала вітання у віршованій формі, підготувала творчий номер, який складався з вокалу та сольного танцю, зібралася з емоціями – і я нею стала (усміхається). Я – Міс Пхукет 2015!

Ви навіть уявити не можете, які я мала емоції на той момент. Це було порівняно із внутрішньою бомбою, що складається з різнокольорових кульок емоцій. Чесно кажучи, до останнього не вірила в це, але в результаті зробила висновок, що якщо повірити в себе, полюбити те, що ти робиш, і при цьому шанобливо поставитися до самого життя і людей у ньому, то багато чого можна досягти.

– На Пхукет приїжджає багато відомих творчих особистостей. З ким вам вдалося познайомитись, чи можливо попрацювати разом?

– Ви маєте рацію, Пхукет приваблює безліч російських та іноземних зірок. Також я виступала у ближньому зарубіжжі, і моїми глядачами були Децл, Мітя Фомін, Анастасія Волочкова, а також Джек Ма, Стівен Сігал, Жан клод Ван Дам та інші. Якось мене запросили виступити на новорічній закритій сімейній вечері. Стою я на Яхті у довгій гарній сукні. Ніч, яхта плаває у відкритому морі, з яхти видніється острів Пхукет, починають вибухати феєрверки, я починаю співати пісню "Есть только миг", повертаю голову, а переді мною стоїть соліст гурту Rammstein. Атмосфера була дуже незвичайна, і я зрозуміла, що життя – найцікавіший сценарист! Цей момент найбільше запам'ятався мені з "острівного життя", і таких спогадів дуже багато.

– На Пхукеті ви збудували непогану кар'єру, відкрили власну компанію. Чому ви вирішили поїхати з острова?

– Торік я вирішила розширити географію своїх виступів та переїхала до Бангкока. Але якщо чесно, я вже досягла певного статусу на азіатській арені талантів. І тепер мій погляд спрямований на Америку, саме туди з'їжджаються найталановитіші, найцікавіші і працьовиті артисти.

– А чи не було думки повернутися додому, до Киргизстану?

– Я намагаюся регулярно приїжджати додому. Там мої батьки, друзі, там моє минуле улюблене життя, до якого я хочу повертатися і з усмішкою згадувати все, що було.

Вогонь, змія та чоловічий колектив

– Давайте поговоримо трохи про творчість. Розкажіть, як народжуються ідеї для шоу? Хто вибирає музику, костюми, створює концепцію номерів?

– Свої програми, костюми, ідеї шоу я вигадую сама. Залежно від того, яке в нас є замовлення, я розробляю концепцію виступу. Думаю, у цій справі дуже допомагає моя емпатія разом із відчуттям стилю, досвідом та індивідуальністю моєї команди. Я складаю трек-листи для свого бенду залежно від концепту заходу: для вечері – джаз-кавер програма, для дня народження чи відкриття – запальний концерт. Ми виступаємо з російськими, англійськими, латинськими, тайськими та китайськими піснями. Зі своїм танцювальним колективом я сама розробляю костюми, вибираю з хореографом музику і далі обговорюємо ідеї для виступів, і потім команда ставить постановку.

Чесно кажучи, я розумію, що на цьому етапі настав час делегувати багато справ, але я людина-перфекціоніст, і мені це складно дається. Якось під час виступу мені стало погано, і мій бенд відмінно відіграв частину програми без мене (деякі учасники бенду співають). Після цього я зрозуміла, що мені частіше потрібно довіряти своїй команді, делегувати деякі справи їм, а самій займатися освоєнням нових цілей.

– Вам легше працювати з чоловіками чи жінками? Як це бути керівником-жінкою в чоловічому колективі?

– Найцікавіше – маючи два колективи: музичний та танцювальний бенд, серед яких лише чоловіки чи жінки, я розумію, наскільки різна комунікація між нами. Бути жінкою керівником у чоловічому колективі складно, тому що чоловіки не сприймають тебе на своєму рівні. Та й на початку нашого становлення як колективу, думаю, мені не вистачало знань, щоб доносити інформацію до хлопців. Думаю, мені це далося лише після кількох років роботи з Бендом. Ми вчимося один у одного, і це не завжди приємний процес, але в результаті те, що я отримую від нас на виході, – безцінний досвід.

– Життя артистів немислиме без курйозних моментів, у вас, напевно, теж є такі…

– Не без цього, звичайно. Якось перед виступом (я танцювала зі змією), тварина злякалася великої кількості людей навколо і в якийсь момент почала стискатися у мене на шиї, в результаті вийшов ефект удушення. Мої танцюристи дуже злякалися за мене, я не могла зняти пітона, що здавлював мою шию, я і сама дуже злякалася. Я вийшла з лаштунків назовні подихати. Змії відчувають температуру та настрій того, з ким взаємодіють. Все обійшлося, бо я не запанікувала, взяла себе в руки. У результаті ми виступили чудово, змія теж залишилася з нами (сміється. – Ред.).

Ще був номер з вогнем. Команда перелила гас на інвентар, з яким мала виступати, ми підпали його і я вийшла в зал. Про казус я зрозуміла, коли вогонь почав трохи обпікати мені шкіру, але я не мала можливості зупинити шоу, тому я просто почала сильно розмахувати інвентарем, щоб хоч трохи здути вогонь зі своїх рук. У підсумку теж все обійшлося. Було насправді дуже багато таких курйозів у нашій творчості, і я вважаю, що завдяки їм ми з командою стаємо професійнішими, оскільки програємо різні варіанти подій і набираємося досвіду.

Але незважаючи на те, що моя діяльність на вигляд здається яскравою, легкою і безтурботною, насправді це дуже велика праця. Потрібно запланувати купу різнопланових завдань, розподілити ці завдання між собою та колективом, простежити за тим, щоб вони виконувались під час. Тобто я виступаю як менеджер, артист, керівник, костюмер, постановник. Іноді вивчаю пісні, постановки, вигадую та замальовую костюми, веду переговори з клієнтами. Мені це особисто все подобається, тому що ідеї народжуються з голови або від натхнення, і для мене це цікавий процес, який потрібно максимально виявити у матеріальному.

Життя за лаштунками

– Ви молода, красива та успішна жінка і, напевно, у вас чимало шанувальників. У них є шанси чи ваше серце зайняте?

– Зараз моє серце вільне, і я в пошуку "своєї" людини. Останні стосунки були кілька років тому, після яких я пішла у "робочий настрій". За такого графіка та розпорядку справ іноді складно встигати ходити на побачення. Але двері ці не зачинені, і мені цікаво спілкуватися з новими цікавими чоловіками.

Зараз у мене дуже змінилася думка про стосунки як такі. Можливо, на це певною мірою вплинула моя робота. Я вважаю, що особисто для мене стосунки – це простір, у якому обидва партнери – різнобічні, цікаві, між якими є особливі поважні теплі почуття та обов'язково хімія. У світі дуже багато цікавих вільних людей, головне, щоб було бажання знайти свою, а в мене воно є. Тому, коли зустріну свою людину, я обов'язково напишу про це в іншій статті (уосміхається).

– Чим ви займаєтесь, окрім сцени, чим захоплюєтеся?

– Я дуже люблю вчитися. Зараз освоюю бізнес-психологію, а саме продуктивну комунікацію в бізнесі, паралельно підвищую рівень англійської мови, займаюся вокалом, вивчаю хореографію для своїх виступів, ставлю нові цілі та виклики. Усі мої хобі поєднуються з моєю роботою, і мені це дуже подобається. Тому я вважаю себе щасливою людиною, бо знайшла своє покликання, і загалом усі мої хобі – це моя робота. Головне для мене завжди пам'ятати, що треба йти вперед, освоювати щось нове, рухатися і отримувати від цього задоволення.

– У вас вже досить багатий життєвий досвід. Що порадите тим, хто тільки починає розвиватися у музиці та танцях, тим, хто хоче спробувати розпочати життя в іншій країні?

– Хлопцям, які збираються виїхати за кордон, хотілося б сказати, що все залежить лише від вас. Не треба сподіватися на випадок, друзів чи батьків, потрібно просто шукати себе, розуміти те, чим хочете займатися, вірити в це, рухатися до своїх цілей, навіть якщо страшно, поважати своє життя, людей, незалежно від їхнього поганого чи гарного настрою. Щодня – це початок вашого життя, і починати його потрібно з гарним настроєм, без злості, образ, ненависті, потрібно бути щирим, добрим, відкритим, незважаючи на всі страхи, адже падає кожен, хто йде, але встає і йде далі, незалежно від наступних падінь, лише переможець! Діти, вірте в себе і людей, і тоді у вас точно все вийде!