"Я вважаю себе українцем". Продюсер Сomedy Club про зрадника Бардаша, звільнення з ТНТ через війну та як у Португалії став "татом" для дітей з України

Колишній креативний продюсер та сценарист культових українських і російських проєктів "Фабрика зірок", Сomedy Баттл, "Холостяк", "Заміж за Бузову", "Танці" Армен Оганян був звільнений з телеканалу ТНТ за "політичні та радикальні висловлювання" щодо повномасштабного вторгнення Росії в Україну. За підтримку України його колегам заборонили з ним спілкуватися.

Відео дня

Покинувши РФ разом із сім’єю, Армен обрав місцем свого нового дому Португалію, де допомагав тимчасово переміщеним дітям адаптуватися до нових реалій. Про рішення ніколи не повертатися до Росії , чому ідентифікує себе українцем, хоча і має вірменське походження, та участь у нових українських проєктах "Поговоримо вдома" та "Відвал ніг" – у першому українськомовному інтерв’ю ексклюзивно для OBOZ.UA.

– У вас цікавий життєвий шлях: народилися в Краматорську, навчались у Харкові, потім переїхали до Москви, де побудували успішну кар’єру телевізійного продюсера, та після повномасштабного вторгнення Росії в Україну опинилися в Лісабоні…

– Насправді у мене все ще цікавіше. Я народився в Баку, столиці Азербайджану, та через вірменські погроми в кінці 1988 року моя сім’я змушена була переїхати в Україну, до Краматорська.

– Тобто фактично ви стали біженцями? За спогадами вашої сім’ї, як вас прийняли в Україні?

– Так, це було моє перше біженство. Спочатку ми прилетіли до Донецька, потім переїхали до родичів у Краматорськ. Так, пригадую, було якесь ставлення до дітей як до диковинки, але недовго. Нас (вірмен) в якийсь момент стало дуже багато. Також не можу сказати, що були якісь конфлікти на побутовому рівні.

– Закінчивши Харківський авіаційний інститут, ви не працюєте за фахом, а переїжджаєте до Москви?

– Це були наслідки мого бажання вибратись із Краматорська. Я знаю людей, які обожнюють це місто, особливо зараз. Але коли я там жив, мені завжди було його замало, і я хотів переїхати кудись, де почувався б не як у маленькому промисловому містечку.

Я завжди шукав себе у творчості, і найдоступнішим з усього тоді був КВК, в якому брав участь. І завдяки відомій на всю Україну команді ХАІ (Харківський авіаційний інститут) "Люди в білому" я дізнався, що існує такий виш. Також у Краматорську був математичний ліцей від цього інституту. Ну, і щоб ви розуміли, я ще був розумним. У мене була лише єдина дев’ятка (за дванадцятибальною системою) з російської мови, всі інші шкільні предмети закінчив на дванадцять.

Так я потрапив на бюджет у ХАІ. Але вже на третьому курсі вирішив, що це взагалі не моє. Адже навряд чи з творчої людини вийде хороший інженер. Та інститут все ж закінчив. Наприкінці навчання працював у прямих ефірах ранкового шоу "Сьома студія" в Харкові. Пізніше завдяки знайомствам у КВК почав працювати сценаристом на різних проєктах у Києві. Телебачення в Україні завжди було надпотужним. Україна першою купувала на всьому пострадянському просторі міжнародні формати.

Пам’ятаю, співпрацювали з поляками над "Телезірка-суперзірка", потім була "Фабрика зірок" і "Народна зірка". В 2011 році мене запросили як фахівця допомагати робити Сomedy Баттл у Росії. Росіяни не вміли робити шоу і потребували спеціалістів. Я ніколи не хотів переїжджати в Москву. Але я і в Київ не планував. До сьогоднішнього дня найкомфортнішим місцем проживання для мене залишається Харків.

– Розкажіть про ваш період життя в Росії

– Я можу розділити цей період на три етапи. До 2014 року, до анексії Криму Росією, я мав там багато друзів, мене кілька разів запрошували бути хрещеним батьком. Я був успішним з погляду продюсерства. У той період у мене з’явилася дівчина, яка пізніше стала моєю дружиною.

Але в березні 2014 року, коли все трапилося, сталася і перша сепарація від моїх друзів, більшість яких – вихідці з КВК в Москві. Вони не розуміли, що відбувається, хоч як я намагався їм пояснити. Можливо, тому що в мене завжди було розвинуте критичне мислення.

І на додачу: мої батьки сиділи в підвалі під бомбами в Краматорську, який розташований зовсім поруч зі Слов’янськом, де все і почалось, де сиділи всі ці Гіркіни, вся та мразота. Але на окупованих територіях Донецької та Луганської областей у моїх друзів були родичі, та й, чесно кажучи, навіть мої однокласники воювали за "ДНР" і "ЛНР". Всі вони реально вірили, що прийде Росія і буде класно! А пропаганда завжди добре працювала в Росії. Зараз вже більше усвідомлюють, що це жах, але тоді мало хто розумів, що відбувається.

Ще 2014 рік запам’ятався мені тим, що на різдвяні свята вперше привіз знайомити свою дівчину з моїми батьками. Пригадую, як пили каву в центрі Донецька в українськомовному кафе, планували весілля, яке, на жаль, відбулось лише з технічного боку (розпис у РАЦС), бо вирішили, що в таких умовах не можемо цього собі дозволити.

У 2022 році, коли відбулося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, мене вже ніхто практично не підтримував, і відбувся остаточний розрив. Зараз підтримую контакт лише із трьома своїми знайомими, які також виїхали з Росії. І, на жаль, там продовжують жити мій брат, який виїхав до Санкт-Петербурга ще раніше за мене, і мої батьки, яких я забрав з-під обстрілів ще у 2015 році. Куди я міг їх повезти на той момент? Там, де я проживав, – у Москві. Так склалося на той момент. Коли після повномасштабного вторгнення хотів їх забрати знову, то вони відмовились, сказавши, що третього біженства в житті вже не хочуть. Деякий час ми не спілкувались. Я не міг цього прийняти, бо розраховував на підтримку.

– За ваші "радикальні політичні висловлювання", з погляду російського телеканалу ТНТ, вас звільнили?

– Так збіглося, що перед запуском дев’ятого сезону "Холостяк" до мене була прикута медійна увага, і я хоч щось намагався робити, бачачи, що напруга зростає. Тому викладав дуже багато stories в Instagram. За кілька днів до повномасштабного вторгнення ми з сім’єю перебували в іншій країні. У нас були зворотні квитки до Москви на 24 лютого.

Коли відбулося вторгнення, я сказав дружині, що ми нікуди не повертаємось. Вона мене підтримала. Дружина дуже любить Україну. І ще коли ми жили в Москві, мріяла жити в Києві. Саме вона познайомила мене з перепічкою, казала мені: "Ти що, українець і не знаєш, що таке перепічка?"(усміхається)... Потім канал ТНТ мене звільнив, я почав ще більше постити та видавати деяку інформацію каналу, за що ТНТ заборонив всім моїм колегам спілкуватися зі мною.

– Чому ви ухвалили таке рішення?

– Мені здається, це повністю адекватне рішення на тлі того, що відбувалося. Моя хрещена донька разом із батьками перебували в підвалі в Харкові, писали мені, який жах там відбувається, інша родина, де я також хрещений батько, під Києвом, таке саме. Ніяких заперечень у голові вже не могло бути. Розпочалася справжня війна. Я розумів, що як раніше, не буде ніколи.

– З усіх доступних країн ваш вибір припав саме на Португалію?

– Ми були в Португалії ще раніше. Не можу сказати, що до війни виникали думки переїхати сюди на постійне місце проживання. Але ще у 2021 році, коли почалися розмови про можливе повномасштабне вторгнення, ми зі знайомими продумували варіанти, куди ж виїжджати з Росії в разі цього. Коли все трапилося, ми дізнались, що Португалія – одна з небагатьох країн Європи, куди дозволено в’їзд для українців та членів їхніх сімей незалежно від їхнього громадянства (мої дружина та донька – громадянки РФ), і навіть якщо у них нема європейської візи, щоб вони отримали тимчасовий захист. Ось так ми й опинились у Лісабоні.

– Чи були ви знайомі з українським продюсером Юрієм Бардашем, який нещодавно похизувався російським паспортом на тлі портрета Путіна? Якщо так, то як можете прокоментувати його вчинок?

– Один раз бачився з ним на зустрічі. Що можу сказати з цього приводу? Недалекоглядний вибір – приєднатися до країни-терористки у той час, коли вже доведено таку кількість злочинів.

– Яким видається вам Лісабон після одинадцяти років проживання у Москві?

– Я обожнюю Лісабон. Москва мені ніколи не подобалась. Є емоційна частина про неї, а є очевидна. Москва – дуже комфортне для проживання місто. Там все зроблено так, що цілодобово ти можеш отримати все, що завгодно. Москва – це вітрина, щоб показати, як усе класно в Росії. Як при Сталіні, в Москву приїжджали дуже багато іноземних делегацій, і всі дивувались, яке неймовірне радянське місто. І зараз те ж саме, тільки за умови нового тоталітарного режиму.

– У Лісабоні ви повністю змінили рід своєї діяльності?

– Коли ми тільки переїхали у Лісабон, то перебували в сильному стресі від усього, що відбувалось в Україні. Звірства росіян на той час було вже оприлюднено. Тому переводити свій стрес у творчість у той час мені не вдавалось. І якщо в багатьох українців була, є і, сподіваюсь, буде можливість повернутись у свій дім, у мене такого немає. Мій дім чи те, що я з ним асоціював, – я туди вже не повернусь. Це була моя внутрішня проблема. Зараз він [дім] тут, у Лісабоні. І треба було думати, що робити далі.

Моя величезна проблема – це лінь до вивчення нової мови, а моя діяльність безпосередньо залежить від її знання. Тобто, щоб працювати за фахом, так би мовити, мені потрібно знати португальську мову на найвищому рівні, щоб доносити сенси, робити монтаж. Тому коли я побачив оголошення, що в український табір для тимчасово переміщених дітей шкільного віку потрібна людина, яка би змогла організовувати відпочинок і цікаво проводити час з ними, я відразу відгукнувся.

Я досліджував Лісабон із цими дітьми, організовував ярмарки, де діти могли заробляти гроші, ми їздили на океан. І мене цей табір вивів зі стресу. Якщо брати ще це з психологічного боку, то я багатьом дітям замінював батька. Потім мами цих дітей казали мені, що такого літа у їхніх дітей ніколи не було. І я вірю, що це правда, бо в мене такого літа також не було. І завдяки цій роботі у мене з’явилися перші знайомства, зв’язки. Так, мені, наприклад, запропонували бути ведучим на досить потужному форумі українців. Я вам скажу, що тут дуже творча спільнота.

– В одному зі своїх постів в Instagram ви написали, що "мова – один із головних критеріїв самоідентифікації". Коли перейшли на українську мову та чи розмовляєте нею з вашою донькою?

– Так, я вважаю, що мова – це один із найголовніших критеріїв самоідентифікації. І я зараз ідентифікую себе саме як українця, саме через мову. От, наприклад, у мене майже немає вірменської ідентифікації, бо я не знаю мови, батьки мене не навчили, а вони є носіями, але не практикували, скажімо так. І от через це я ніяк не можу віднести себе до вірмен. Я не те що відгороджуюсь, але я – українець, і мені так здається, мабуть, саме через мову. Коли раніше приїжджав в Україну, то завжди намагався розмовляти українською, коли підтримували цей діалог.

Щодо моєї доньки, то не можу сказати, що ми розмовляємо українською, але я читаю їй цією мовою. Також я роблю табори тільки українськомовні. І коли вона туди потрапляє, я винятків не роблю. Там вона слухає мене українською мовою. Все розуміє.

– З вашого Instagram неможливо не помітити, що ви чудовий батько і що дітям дуже цікаво з вами. Як ви відкрили у собі цю здібність – вміти легко порозумітися з дітьми?

– Щоб сподобатися дитині, треба бути дитиною. І щоб працювати з ними, також потрібно бути дитиною певною мірою (усміхається). Діти – це твій моментальний кешбек емоцій. До того ж у мене великий досвід сценариста. Колись я був ведучим у дитячому таборі ще до анексії Криму, ну і я багато розмовляю (усміхається).

– Зараз ви працюєте як сценарист над проєктами "Вдома поговоримо" та "Відвал ніг"?

– Так, моя подруга Наталія Гаріпова була продюсеркою проєкту "Тихий вечір з Оленою Кравець", вона запросила мене на посаду сценариста. Якби ЗМІ цей проєкт не розпинали, на мій погляд, він виконував свою місію, над ним працювало дуже багато патріотичних людей, які б точно не забрали зайвого. Так ось, на цьому проєкті я познайомився з Оленою Кравець. Пізніше виникла ідея подкасту "Вдома поговоримо", і я запропонував свою допомогу.

Щодо проєкту "Відвал ніг", в якому бере участь український військовий і письменник-початківець Олександр Будько (більш відомий як "Цвіт терену"), який втратив кінцівки на війні, то це перевірка інклюзивності по регіонах України. Тобто Сашко їздить із зірками шоу-бізнесу різними містами, вони сідають у крісло колісне і перевіряють, чи все доступне і безбар’єрне.

Найголовніше у цьому проєкті – це популяризувати та зробити все так, щоб влада, бізнес-представники звернули увагу на те, щоб простір був інклюзивний для людей з інвалідністю і також для мам із дитячими візочками. Це соціальний, мотиваційний і завдяки Олександру іронічний проєкт. Він своїм гумором, через сарказм не викриває щось погане, а навпаки – робить так, щоб глядач зміг осягнути, настільки там погано, скільки всього недоробленого чи взагалі не зробленого...

– Після закінчення війни плануєте продовжувати жити в Португалії чи хотіли би повернутись в Україну?

– Це складне питання, враховуючи, що моя сім’я є громадянами Російської Федерації... До того ж мені неймовірно сподобалось жити в Лісабоні! Як уже казав, я познайомився з дуже багатьма представниками творчої спільноти, які відкривають різні заклади, і мені дуже подобається з ними спілкуватись. Мрію відкрити українськомовний стендап-клуб для надання можливостей виступів і відкритий мікрофон для українців, які поки що обрали шлях залишитися. Щоб ці люди не втрачали зв’язок з українським інфопростором та культурою.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з художницею по костюмах Лесею Патокою про українську мову до 24 лютого, кокошники Полякової і те, чому залишила Португалію заради України.