"У Києві як на вулкані". Даша Трегубова – про життя в Польщі, гонорари дочки в зіркових європейських фільмах та повернення до України
Віртуальний меморіал загиблих борців за українську незалежність: вшануйте Героїв хвилиною вашої уваги!
Популярна акторка та телеведуча Даша Трегубова після року життя з родиною в Польщі, де знайшла тимчасовий прихисток від війни, повернулася додому. Артистка каже, що за кордоном зрозуміла: хоче жити тільки в Києві.
В інтерв’ю OBOZ.UA акторка розповіла про те, як насправді поляки ставляться до українців, а також порадила, як людям, які вимушено опинилися на чужині, не втратити себе. А ще зізналася, чому нині живе лише сьогоднішнім днем.
– Дашо, де вас застало вторгнення в лютому 2022 року?
– Я перебувала в Києві, моя дочка Поля з бабусею – за містом, у наших родичів. Вона тільки перенесла вітрянку – відновлювалася. Якийсь час Поля дуже непросто переживала кожну повітряну тривогу, не спала ночами, і, зрештою, незважаючи на те, що там було відносно безпечно, вирішили її вивезти хоч на якийсь час за кордон, щоб налагодити психологічний стан. Власне, їхали ми на тиждень-два. В мене малесенька сумка, у Полі – крихітна валізка. Але повернулися додому тільки через рік.
– Як вам жилося в Польщі?
– У мене з’явилися неймовірні друзі – польська подруга та її сім’я. Це родина мами дівчинки, з якою Поля знімалася в польському фільмі Tata. Мажена, дві її сестри, їхні родини – там нормальна банда. Ми жили поруч – у сусідньому будинку. Вони допомогли нам зняти квартиру зовсім не за ті кошти, які вона вартувала. Допомогли Полю влаштувати в школу. Були з нами на контакті фактично щодня. Ходили одне до одного в гості. Вони мене возили на озера, де в них є будиночок. Я їм завдячую багато чим, дуже сильно люблю. Нещодавно у справах була в іншій країні, поверталася додому через Польщу – до них заїжджала, щоб обійнятися. Вони сказали: в будь-який момент наш будинок для вас відкритий.
– Деякі українці, повертаючись із Польщі, кажуть, що часом натрапляли там на не дуже приязне ставлення. Ви помічали таке?
– Мені зустрічалися просто неймовірні поляки. Дуже приємно згадувати спілкування з одним літнім чоловіком, йому вже за 70 років. Завжди ходить у костюмах, хустинка у кишені піджака – він мене водив на дуже інтелектуальні заходи. Навіть з володаркою Букерівської премії. От такі поляки люблять українців. З побутовим хамством я стикалася часом, наприклад, у магазинах. Незважаючи на те, що я непогано розмовляю польською, однак видно було, що з України, інколи продавчині старалися мені підхамити. Не знаю, можливо, причина в тому, що вони самі приїхали до столиці і намагаються там вижити. А корінні варшав’яни – дуже класні люди.
– Були моменти, коли душу на чужині огортав смуток? Як справлялися з такими емоціями?
– Вважаю, що людей, які наважилися виїхати, вирвали з коренем. Так було зі мною. За рік життя на чужині в мене, звичайно, траплялися моменти апатії. Спочатку все було дуже активно. Організовувала, виступала, багато займалася з Полею, поки вона звикала до всього нового. Почала співпрацювати з нашим тодішнім послом у Польщі – Андрієм Дещицею. Моїм завданням було робити культурні проєкти, які би поєднували поляків з українцями. А коли закінчила працювати в посольстві, трохи поринула в смуток, бо невідомо було, що робити далі.
Я дуже хотіла повернутися додому. Зрозуміла: катастрофічно не вистачає внутрішньої енергії. Здавалося, що життя проходить повз, а сил це виправити немає. Як з’ясувалося, для мене дуже важливо, щоб була улюблена робота і звичне коло існування. Я киянка і ніколи не виїжджала з міста надовго. Ну на відпочинок на якийсь час, але ж знала, що повернуся. А тут прямо – дуже надовго. І коли дізналася, що поновлюються зйомки детективного серіалу "Коп із минулого", в якому граю одну з головних ролей, дуже зраділа.
– Що порадите людям, які вимушені через війну все змінити у своєму житті?
– Я би порадила не втрачати себе, бо якщо ти будеш сам із собою навіть десь на Північному полюсі, все одно зможеш дати раду. Але я розумію, наскільки людям важко. Особливо мамам з дітьми. Українцям з хорошими роботами тут, які вони втратили. Наприклад, я знаю людей, які не повертаються через дітей, бо ті категорично проти. Поліна теж не сильно рвалася, бо їй було дуже добре там, а тут вона сильно боялася. Але я її запевнила, що люди до всього звикають.
У Польщі Поля дуже здружилася з дівчатами зі свого класу. І прийняли її дуже тепло. Хоча спочатку були якісь моменти. Вона приходила додому, казала: "Мене не любить вчителька польської". А я кажу: "Ти спробуй трошки повчитися спочатку". І згодом вона стала її улюбленою ученицею. Коли дівчата знали, що Поля ось вже буде їхати, організували для неї у піцерії вечірку. Самі все зробили – а їм всього по 11 років. Прикрасили приміщення кульками, подарували велику коробку, куди склали всі спільні фото, які роздрукували з телефонів. А другу – з побажаннями від усіх дівчат. Купу подарунків принесли – це було так зворушливо! Фактично вийшло як день народження.
– Як рідні поставилися до вашого рішення повертатися в Київ?
– З нами у Варшаві була мама, і вона повернулася до Києва першою. Поїхала на місяць раніше від нас. А я потім собі думаю: "А ми чого сидимо?" І почали збирати речі. Я тут у своєму оточенні, розумієте? Коли просто виходжу на вулицю пройтися – кожну хвилину зустрічаю знайомих. Я дуже сильно хочу бути тут: Київ – мій рідний! Так, в Україні менш безпечно, все непросто, але я бачу перспективу. Хоч як на вулкані, але життя кипить – багато цікавих справ. І найголовніше: ми вдома.
Чи розглядаю можливість, що доведеться знову поїхати через якісь обставини? Зараз нічого не виходить планувати. Я вирішую абсолютно всі питання покроково. Сьогодні так, а завтра – як буде. Але сподіваюся, що буде тільки краще – і я зможу спокійно жити у своєму Києві. Але хоч як би налаштовувала себе, зізнаюся чесно, часто плакала за цей рік.
– Як згадуєте перші дні зйомок у серіалі "Коп із минулого" після великої перерви?
– Було таке відчуття, що раптом перенеслася в спокійне минуле. Але насправді було видно, що у всіх за цей час багато чого відбулося… Знаєте, це найперший мій проєкт, в якому стільки сезонів, раніше таких робіт у мене не було. Це насправді дуже круто, що плануються і далі продовження, значить, людям подобається.
Перші кілька хвилин, коли почали знімати, у мене промайнуло в голові: "Я забула, як грати". Потім все пішло і, може, навіть краще, ніж раніше. Це як сидіти довго на дієті, потім кожна страва видається не просто дуже смачною, ти відчуваєш всі відтінки цих смаків. Так і з акторством: коли "поголодував" рік, то потім відчуваєш і віддаєш набагато більше.
– Зараз ваша донька Поліна теж активно знімається в кіно і має неабиякі успіхи. Зокрема, зіграла одну з головних ролей в українсько-польській картині "Щедрик".
– Жодної протекції я для неї не робила, хоча це, думаю, розуміє кожен, хто бачив фільм. У Поліни прізвище не моє, татове – Громова. На проби вона ходила з моєю помічницею. А на той час дівчинку на роль шукали вже кілька місяців: щоб могла і грати, і співати. Режисерка побачила Поліну, вона їй дуже сподобалася, сказала: "Це наша дівчинка". І тільки через деякий час мене зустрів продюсер цієї стрічки зі словами: "Я не зрозумів: твою доньку затвердив на головну роль?"
Дочка зі мною на майданчику з раннього дитинства. Їй було три місяці, коли вперше туди привезла. Кіно та зйомки в рекламі з'явилися в її житті несподівано. Мене часто запитували на роботі: "Чому не знімається? Треба до неї придивитися!" Я кивала, але нічого не робила. А потім познайомилася із кастинг-директорами, які займаються дітьми. Вони наполягли на тому, щоб я надіслала її дані. І на перших пробах Полю затвердили на роль у рекламі. Вона полетіла на зйомки до Грузії. Повернулася звідти дуже щасливою.
І з того часу активно знімається. Не повірите, її улюблене місце на знімальному майданчику – це кейтеринг. Вона може йти по вулиці, зрозуміти, що знімають кіно, побачити когось із знайомих, підійти і попросити чаю. Як досвідчений член знімальної групи. Вона від всього цього кайфує – відчуває себе частиною українського кінопроцесу. З усіма вже як своя.
– В одному інтерв'ю ви розповідали, що батьки вчили вас із раннього дитинства багато працювати. Три години щодня – заняття музикою, багато гуртків, за вами було й прибирання квартири. Полю так само виховуєте?
– У моєму випадку, як мені здається, була трохи муштра з боку батьків. Я виховую Полю далеко не так суворо. Але досі не знаю, який варіант правильний. Більшість рис характеру, які виробила дисципліна у дитинстві, здорово полегшує мені життя. Дуже вдячна мамі за це! Те, що вона видресувала в мені, вже нікуди не дінеться. Скажімо, я не можу сидіти за столом, якщо він не прибраний. Хоч би як втомилася, завжди збираю посуд відразу після їди. Я шанувальниця чистоти – у мене в будинку ніколи нічого не лежить не на своїх містах. У віці Полі вже прибирала всю квартиру. А мені так хочеться її балувати.
– На що Поля витрачає свої гонорари?
– Є така несправедлива частина в нашому кіно (і не тільки в нашому): дітям платять менше, при тому, що залучені в процесі вони дуже щільно. Гонорари у Полі були і є – я давно їх відкладаю. Ці кошти ми трошки витрачали разом з моїми грошима на життя в Польщі.
Вона ставиться до грошей спокійно – дуже любить робити нам подарунки. Навіть коли їй на день народження надарували грошей, не витратила на себе, а накупила на Новий рік всім подарунки. Сама пішла, все підібрала зі смаком.
– Дашо, у вашій творчій скарбничці є ще один цікавий проєкт – "Даша читає", де ви декламуєте твори українських поетів.
– Я його обожнюю! "Даша читає" – це проєкт, який започаткований, здається, років сім тому. Я в якийсь момент вирішила, що буду читати сучасну українську поезію. Не просто на камеру телефону, а зібрала команду, ми робили це професійно – студія, світло, звук, музика. Я відбираю ті вірші, до яких лежить душа. І враховуючи те, що пишуть мені люди (а коментарів неймовірна кількість!), відчуваю, що роблю справу, яка має неабиякий відгук.
Я навіть якось пожартувала, що проєкт треба було назвати не "Даша читає", а "До мурашок", тому що більшість коментарів починалася з цих слів. Нерідко зустрічаю на якихось заходах дуже серйозних людей, які дякують: "Ми всією родиною слухаємо". А я ніколи б навіть не подумала, що їх цікавить поезія. Це найкраще, що зі мною траплялося за багато років. Зрозуміла одну річ: коли ти щось робиш із душею, обов'язково знайдуться люди, яких це глибоко зачепить.
– Чи змінилася тематика ваших ефірів під час війни?
– Так. Якщо раніше це було кохання або філософська лірика, то нині – переважно лірика на тему війни. І я часто читаю те, що написано за ці два роки. Але інколи беру щось із старого, що не встигла прочитати тоді. В мене величезна папка того, що заплановане. Кожен вірш – це просто відкриття якесь.
– Не секрет, що російські актори їздили в Україну зніматися аж до початку вторгнення. Ви підтримуєте з кимось зараз зв'язок?
– Ні, але дуже щаслива, що ті колеги, які мені подобалися (не можу сказати, що з кимось сильно дружила, але інколи перекидувалися якимись вітаннями на Facebook), якраз і виявилися адекватними. А дивлюся на інших… Мене дуже, скажімо, дивує Леонід Ярмольник. Що ти несеш? Навіщо це робиш? Або Ірина Горбачова, яка родом з Маріуполя. Взяти, припустімо, фігуристку Навку (дружину прессекретаря Путіна Пєскова. – Ред.), яка народилася та виросла в Дніпрі – це питання мільярдів. А за що воює Горбачова? Для мене це війна минулого з майбутнім. Хіба не зрозуміло? В мене таке враження, що ці артисти літали десь по орбіті, а потім стрибнули у чорну діру. Вона їх засмоктала – і все.
– Як ставитеся до акторів, які працювали в Росії, але повернулися?
– Ті, хто повернувся, молодці. Я дуже люблю Катю Кузнецову, правда, не знайома з нею особисто. Я вважаю, що вона суперакторка. Незважаючи на те, що в нас з нею однаковий типаж (сміється). Але я абсолютно в захваті від того, як вона грає. До Любави Грешнової теж ставлюся чудово – ми знайомі. А ті, хто не повернувся, зробили велику помилку. Не люблю негативно відгукуватися про людей, але мушу визнати: така поведінка – це дуже дивно. Як може спасти на думку ідея залишатися в країні, яку щодня затягує в морок? Кожен, хто читає новини, прекрасно розуміє, що там відбувається.
– Ви як акторка прекрасно розумієтеся на людських емоціях, тому прошу, поясніть: ці люди справді вірять у те, що розповідають, чи прикидаються?
– Я думаю, що там є кілька ненормальних, які вірять. З боку інших – лише вигода. І страх.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Риммою Зюбіною – про хитрі плани ворога, переломний рік для України та думки під час обстрілів.
А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з головною акторкою фільму "Як там Катя?" Анастасією Карпенко – про родичів на фронті, поведінку Зеленського на зйомках "Слуги народу" та думки, що професії – кінець.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!