"Поляки пропонували зіграти "хорошу росіянку". Зірка "Памфіра" – відверто про нетипову зовнішність, "зраду" в Карпенка-Карого і низькі зарплати акторів
Віртуальний меморіал загиблих борців за українську незалежність: вшануйте Героїв хвилиною вашої уваги!

Українська акторка театру та кіно, співачка та перформерка Соломія Кирилова стала зіркою після виходу фільму "Памфір", у якому зіграла головну роль. Режисер стрічки Дмитро Сухолиткий-Собчук став першим, хто повірив у талант молодої акторки, якій до цього не щастило з доленосними пропозиціями.
В інтерв'ю OBOZ.UA Соломія розповіла, як змінилося її життя після знакової ролі, чому не захотіла працювати в Німеччині та як режисеру Алану Бадоєву вдалося порушити табуйовану для неї тему – зіграти військовослужбовицю в музичному кліпі "Так ніхто не кохав". Також акторка пригадала поїздки до Криму, зізналася, що стало на заваді вступу до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого та хто з українських акторів викликає в неї захоплення.
– Соломіє, чи змінилися пропозиції після ролі у фільмі "Памфір"?
– Звісно! Я б навіть сказала, що не так змінилися, як збільшилася їхня кількість. Також змінилася і моя погоджуваність. Тому що коли нема роботи, не особливо перебираєш, і через бажання зростати погоджуєшся майже на все, набираєш дуже багато різних проєктів. А з "Памфіром" з'явилася можливість вибирати, проявляти позицію.
– Щоб вжитися в роль Олени, дружини Памфіра, ви працювали на фабриці, пів року не брали участі в інших проєктах, щоб не відволікатися. Наперед перепрошую за запитання, але на які кошти ви тоді жили, сплачували рахунки? З якого, власне, моменту актор починає отримувати зарплатню?
– Насправді кожен із персонажів фільму мав свої завдання. От мама Памфіра, Олена Хохлаткіна, працювала на кухні, хоча цих кадрів взагалі немає в фільмі. Але роботу було пророблено. Коли режисер фільму "Памфір" Дмитро Сухолиткий-Собчук сказав взяти з собою більше речей і відправив мене в Красноїльськ (Чернівецька область. – Ред.) на фанерну фабрику, то це було смішно (сміється).
Там мене познайомили з директором фанерного цеху, розказали про кожну стадію виробництва і залишили на тиждень. Я щоранку ходила на роботу, де здебільшого працюють люди, котрі взагалі української мови не розуміють, тому що це вже кордон з Румунією. Одна жінка говорила дуже ламаною російською, це була єдина людина, з якою в мене була комунікація. Десь на другий день в обід мені кажуть: "Ви вже все вмієте, ідіть домой, отдихайте, нащо ви тут сидите?" (сміється).
Ввечері я поверталася в готель і працювала над сценарієм. І скажу правду, цей досвід допоміг мені краще зрозуміти характер моєї героїні. Навіть були такі легенькі правки з Дмитром щодо сцен. Дійсно, розкішно на той момент було більше нічим не займатися, але оскільки ми працювали над діалектом, то я навіть із рідними не зідзвонювалась, щоб не перемикатися на звичну мову. Це на підсвідомому рівні. Я от починаю з вами говорити і вже розмовляю так, як звикла. Тому щоб не втрачати навички, які й так дуже важко давались, ухвалила таке рішення.
На жаль, питання гонорарів і оплати праці для українських акторів в принципі болюча тема, тому що це не захищено ані кодексом, ані профспілкою. Наприклад, я багато працювала в театрі і зараз працюю. Здебільшого лише в державному театрі є фіксована ставка. Тобто ти отримуєш зарплату, і неважливо, граєш 20 вистав на тиждень, дві на місяць чи взагалі жодної.
У нас є кіноспілка, але немає озвучених норм чи гонорарів. Якщо це дебютна робота, то заробіток нижчий, ніж в актора, який грає свій другий фільм. На той момент я жила у Львові і отримувала менший гонорар, аніж отримує столичний актор. Це все дуже завуальовано. Ніхто про це не говорить, ніхто не озвучує сум. Хтось, можливо, працює на іншій роботі, а кіно – це як хобі, і, на жаль, через таке неможливо якось коригувати реальну оплату за свою роботу. Здебільшого працюєш на ентузіазмі. Наприклад, я брала участь у незалежному театральному проєкті "Косачка". То наша продюсерка шукала гроші на оренду залу, щоб ми в принципі мали змогу зіграти виставу, бо спочатку ти відгукуєшся на ідею, а потім вже шукаються кошти...
– Як думаєте, чи стали ви музою для Дмитра Сухолиткого-Собчука, як, наприклад, Ума Турман для Квентіна Тарантіно чи Грейс Келлі для Альфреда Гічкока?
– Думаю, ми зможемо це побачити з роками (сміється). Я дуже вдячна Дмитрові за роль. От ви запитували про пропозиції. До зйомок у "Памфірі" я не отримувала пропозицій зіграти головну героїню, здебільшого вони були характерного плану, тому що в мене така, зараз уже можна сказати, модна зовнішність. А досить тривалий час вона вважалася дивною... І все, що мені пропонували, – це якісь яскраві характерні ролі. Дмитро став першим, хто запропонував роль саме такого напряму.
– Тобто ви хочете сказати, що не були популярною?
– Та де! (сміється). Останні роки помічаю зміни в тенденції вибору акторів. Раніше як було? Якщо в тебе нетипові, некласичні риси обличчя, то яку героїню ти можеш грати? Хіба там Проню Прокопівну... Така практика існувала і під час мого навчання, і коли перші роки працювала в театрі. Та що казати – і досі в деяких театрах багато радянської школи...
– Як вас знайшла кастинг-директорка? Адже раніше у вас були не дуже активні соціальні сторінки.
– На той момент у мене Instagram не було, а Facebook вела для бабці з мамою (сміється). Кастинг на фільм "Памфір" відбувався три роки, зрозуміло, що вони вже всю Україну передивились та перекопали. Це якраз був карантин. Спочатку мені надіслали запит на самопроби на роль Ангеліни, коханки брата Памфіра. Знову ж таки, це до шаблонних бачень. У такій звичній ролі мене побачила кастинг-директорка, і я подумала, що в принципі можу зіграти... Але я не відчувала якогось виклику для себе. Коли Дмитро подивився мої проби, то запропонував мені роль Олени. Я дуже вдячна йому, що побачив у мені головну героїню. Звісно, я відчула, який обсяг роботи чекає попереду і наскільки треба буде трансформуватися мені передусім. Це було так незвично! Але саме в цьому я відчула і ріст, і виклик.
– Чому, народившись у Львові, ви вирішили поїхати навчатися до Івано-Франківська, а на останньому курсі навчання ще встигали їздити до Коломиї, щоб грати вистави?
– То був перший рік, коли стали обов'язковими незалежні тестування для вступу до закладів вищої освіти, і я подавалася до нашого знаменитого Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Звісно, мрія кожного актора – там навчатись. Мої батьки не з творчої сім'ї: мама – інженерка, а батько – підполковник. Я їх вмовила відпустити мене до Києва на прослуховування, а щоб до них допустили, треба було пройти ще передпрослуховування.
Мені купили квитки на потяг туди-назад, і я сама в 16 років поїхала пробуватись. У той єдиний день я потрапляю на прослуховування на російськомовний курс, і вони мені кажуть: "Спасибо, но приходите завтра. Ви нам що тут привезли?". Зараз, з плином часу та з історією, я собі думаю: "Нічого собі, 2008 рік, в Карпенка-Карого, в столиці України набирались російськомовні курси!". І не виникло питання: якого чорта взагалі якийсь російськомовний курс?!
Таким чином доля вирішила, що я не навчатимусь у Києві, тому почала активно готуватись до вступу у Львові. І на цьому етапі познайомилася з хлопцем з Івано-Франківська, який порадив подати документи до місцевого навчального закладу. Я взагалі не знала, що там можна навчатися на акторському.
Зазначу, що я не розглядала варіант навчання на контракті – не мала такої змоги. Тому для підстраховки подала документи ще у Франківськ. І доля визначилась так, що у Львові мені не поставили прохідний бал на вступі. Хоча потім, коли вже працювала у львівських театрах, викладач, котрий набирав тоді курс, був у захваті від мене! Я йому тоді сказала: "Що ви тепер мені розказуєте? Ви ж не взяли до себе вчитися!".
Але, як кажуть, Божий промисел чи Всесвіт набагато розумніші за нас. Незважаючи на те, що в перший рік навчання в Івано-Франківську мала страшну депресію, зараз я безмежно вдячна тому періоду, там інші люди, інший менталітет і я дуже щаслива, що навчалась саме там.
– Знаєте, мене як маму 16-річної доньки трохи вразило, що ви самі поїхали вступати до Києва. А ще в одному інтерв'ю ви розповідали, що в дитинстві їздили з братом удвох потягом до родичів у Крим. Ви не боялися?
– Брат старший від мене на чотири роки. Ми діти асфальту. Все, що в нас було у Львові, – це дев'ятиповерхівка і двір у спальному районі з автопарковкою та пісочницями з пороху. Це було найкращим бажанням дітей – на три місяці поїхати до Криму. В мене було якесь хвилювання, але точно не страх.
– А підтримуєте ще стосунки з тими родичами?
– Торік бабця померла, вона з ними спілкувалась, бо там її рідний брат все-таки живе. Я не підтримую стосунки, бо, на жаль, після анексії Криму для них нічого не змінилося. Дуже прикро... З двох років я з батьками, а потім вже сама щоліта їздила до Криму, тобто це великий шматок життя, за яким дуже сумую. Востаннє була там у 2012 році, абсолютно не усвідомлювала, що це може був мій останній візит...
До речі, та поїздка – то дуже смішна історія! Це ж було Євро-2012, і у Львові був просто колапс з транспортом, житлом та пересуванням. Подруга запропонувала мені поїхати до Криму на заробітки. Моя сім'я, напевно, нижче середнього класу доходу, тобто мені треба було заробити на гуртожиток. І ми поїхали в найнесезонніший рік, коли всі були на Євро! На набережній ми продавали браслети, парео, в'єтнамки, але загалом прекрасно провели час! (сміється).
– Ви знімалися у відеокліпах Алана Бадоєва і Даші Ши. Не задумувалися про музичну кар'єру? Адже ви також співаєте, до того ж граєте на рідкісних інструментах, таких як фідель та віола да гамба?
– Музична кар'єра у мене час від часу вистрілює, але люди, котрих ви назвали, з шоу-бізнесу. Напевно, в мене все-таки не той вайб і не той стиль, щоб повністю перекваліфікуватися в музиканта. Хоча із задоволенням поєдную, але не в тому обсязі, як акторство. Та й у нашому світі треба музичного продюсера, а в мене це такі поодинокі незалежні проєкти. Минулого літа була чудова співпраця з Андрієм Показом, ми з ним зробили програму "Український класичний романс – твори композиторів XX століття" на класичну українську поезію. Андрій дуже крутий джазовий музикант-піаніст, з яким я знайшлася в творчому баченні, але щоб такі проєкти жили, потрібні фінансування, підтримка, ресурси тощо.
– Як вам співпрацювалося з режисеркою музичного кліпу "І гріховна, і свята" гурту "Пиріг і Батіг" – Дашею Ши?
– "Пиріг і Батіг" – мої дуже давні друзі, тому що мій брат також музикант, і це творчий осередок Львова. Ми з ними знайомі з моїх, мабуть,10-12 років. Тобто десятирічною дівчинкою я про таке мріяти не могла (усміхається). А тут ми разом всі знайшлись, зустрілися. З Дашою Ши – абсолютний творчий заплив, така синергія відбулася між нами всіма.
– А з режисером музичного кліпу "Так ніхто не кохав" у виконанні Artem Pivovarov та Max Barskih – Аланом Бадоєвим?
– З Аланом Бадоєвим вийшло дуже спонтанно. Мене знайшли через "Памфір". Знову повторю, що про шоу-бізнес, цей бік українського мистецтва, я взагалі про нічого не знала до того. Як і цих артистів, вибачте мені, фанати.
З Аланом ми мали зустріч у Zoom, і я захоплена, наскільки це професійна, натхненна, творча людина, яка з плином часу не втрачає іскри, енергії, бажання досконалості, бажання творити з любов'ю, щоб було красиво, креативно! Я вдячна, що мала можливість попрацювати з такою людиною.
– Ваша героїня у відеокліпі "Так ніхто не кохав" – військовослужбовиця. Що ви відчували?
– От, власне, коли Алан десь на середині розмови розкрив тему, що моя героїня – жінка в формі, а це була моя табуйована сторона, я не була готова до рефлексій, створювати ролі військових, бо занадто все живо. Той досвід, який переживають вони, ті монологи, які бачу у військових у соцмережах... Як актриса можу сказати, що неможливо зіграти, не маючи того жахливого досвіду.
Я думаю, ви бачили схожі відео: військовий на фронтальну камеру абсолютно спокійно говорить про борщ після того, як вчора умовно троє чи п'ятеро побратимів загинули. А в очах там – просто безодня...
Я не засуджую, коли це роблять мої колеги. Просто моя совість мені такого не дозволяє. Я ж також не одразу погодилась. Відповіла, що мушу дослідити і артистів і загалом для себе відчути, можу це робити чи ні. Я дзвонила своєму другові – акторові Паші Алдошину, запитувала інших друзів-військових. І оскільки в цьому кліпі я не військова, а швидше жінка в формі, я не беру до рук зброї, не імітую ніяких бойових дій чи рятую комусь життя, а їду на зустріч з коханим, то дала собі спуск. Мої військові друзі казали: "Грай, ти ж актриса! Грай те, що хочеш!"
Ще моя знайома з "Госпітальєрів", військовослужбовиця, попередила, що може бути хейт. Але найімовірніше, він буде або від нереалізованих військових, або від цивільних, таких же нереалізованих, бо військові дуже підтримують будь-яку промоцію, рекламу і висвітлення цієї теми.
Зі свого боку можу сказати, що вже кілька разів їздила на проєкт "Віднова спільнотою". Є така Креативна Резиденція МС6 у Славську. Вони запровадили чудову ініціативу з відновлення військових: це або ветерани, або ще чинні військовослужбовці. Мене запрошували саме зі співом працювати з військовослужбовцями. Якось я так послухала себе, і в мене було спокійне серце щодо того, щоб втілити образ військовослужбовиці у відеокліпі.
– Чи підтримуєте зв'язок з акторкою-колегою Ритою Бурковською, яка склала присягу в ЗСУ?
– Ми не були дуже близькими подругами. Радше колеги. Їздили разом на кінофестиваль до Канн.
– Що змінилося у вас із початком повномасштабного вторгнення?
– Усе життя. Відбулася перестановка пріоритетів і цінностей. Зараз точно немає чогось сірого; є або чорне, або біле. Сьогодні вранці я натрапила на допис кастинг-директорки Алли Самойленко про те, що їй запропонували співпрацю з найтоповішим американським режисером – допомагати з пошуком українських акторів на ролі якихось росіян. Тобто пропозиції, на жаль, не змінюються, і це тільки підтверджує те, що нам не варто очікувати, що нас зрозуміють.
Мені подзвонили з такою ж пропозицією десь рік чи півтора року тому, коли я знімалася в короткометражному фільмі з повністю польською командою. Познайомилася з однією жінкою, і от вона повідомила, що мене шукає польська продукція в повнометражний фільм на одну з головних ролей! Мене ж просто піднесло до небес, але... треба було записати самопроби російською! Я дуже довго просила сценарій, врешті випросила його, і виявилося, що мала грати подругу головної героїні – "хорошу росіянку". Тобто в світі нас далі намагаються помирити... І це не лише в мистецтві – скрізь відбувається. Я не хочу уявляти, як би довелося приймати таке рішення до вторгнення, але зараз точно не виникає сумнівів – погодитися чи ні. Радше виникає запитання: як взагалі таке можна пропонувати?
Тому дуже змінилися пріоритети в цінностях, у ставленні до себе. Якийсь час я взагалі не могла нічого мистецького робити, тому з головою поринула у волонтерство. Моя близька подруга Катерина Алдошина (дружина актора Павла Алдошина. – Ред.) просто благала, щоб я поклала телефон хоча б під час їди. Я – львів'янка і маю житло у Львові, але залишилася в Києві. Мені хотілося знову це місто вибороти для себе...
До речі, наступного дня після вторгнення мене запросили співпрацювати з театром у місті Брага, що на півночі Португалії. Я тоді подумала: написали б раніше, то я би вже сиділа в аеропорту. А це ж вони хотіли нас рятувати. І так якось прикро стало, чому пропонували тільки в таких обставинах...
– А ви були раніше в Португалії?
– Я дуже люблю Португалію! Думаю, я б там добре прижилась, бо мені здається, що португальці за духом наближені до українців. Я з ними дуже впевнено говорила українською артикулюючи, і ми розумілися двома мовами одночасно! (сміється).
Але тоді їхати кудись із Києва я не хотіла. Пригадую, як рубала капусту на кухні, і мені зателефонувала продюсерка "Памфіра". Каже, треба їхати в Канни на кінофестиваль. А в мене стільки роботи тут! Після нарізання капусти почистила від шкарлупи двісті яєць – всі пальці в крові були! Які Канни чи театр у Бразі? (усміхається).
Але коли після Каннського кінофестивалю я повернулась до Києва, волонтерство набирало таких шалених масштабів, що вже не знайшла там для себе місця, тому що все досить централізувалося. Те дрібне волонтерство, яке було вкрай необхідне в перші дні війни, себе вичерпало. Тоді роздобути три пакети макаронів для своїх старших сусідів – це був квест. От і з Ритою Бурковською, до речі, ми волонтерили в пекарні – пекли хліб для Чернігівської області. Такий у нас був цікавий досвід.
Ось рік тому я отримала пропозицію на роль Доці за романом "Доця" Тамари Горіха Зерня в Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької у Львові. Насправді це було таке щастя і везіння, тому що я змогла втілити і прожити на сцені те, що зі мною відбувалося в перші дні, в перші місяці вторгнення. Тобто ця Доця абсолютно збіглася з моїми цінностями, з тим, як я цей момент проживала: зі всією романтикою, зі всією самопожертвою, якимось божевіллям і водночас дуже глибоким гумором. 2 грудня я отримала "Найкращу жіночу роль" на фестивалі саме за неї.
– Які українські фільми ви б порадили подивитися? Хто з українських акторів викликає у вас захоплення?
– Мушу зізнатися, що згрішила: останнім часом через велику завантаженість у роботі я пропустила багато прем'єр, дуже хочу знайти можливість їх подивитись. Очікую на дебютний фільм "Ти – космос" режисера Павла Острикова, який знімав наш оператор з "Памфіра" Микита Козьменко. Також дуже чекала на фільм "Ля Палісіада" режисера Філіпа Сотніченка, зараз вийшов фільм Анни Бурячкової "Forever Forever", хочеться глянути "Ти мене любиш?" Тоні Ноябрьової.
Серед акторів моїм улюбленцем є Павло Алдошин, і не тому, що він мій друг, а тому що я люблю, як він працює. З театральних акторів хочу згадати Олексія Райта. Він маловідомий, сам із Харкова, зараз служить. Ми з ним мали змогу працювати у Львові, часто грав моновистави. Для кожного актора потрапити на виставу до Льоші – це майстер-клас сотого левела.
– А ваш улюблений фільм?
– Божечки, так не хочеться когось образити (сміється).
– Добре, назвіть тоді трійку улюблених...
– Я давно не дивилася, але мені подобається фільм "Брати. Остання сповідь". А "Памфір" не можна називати? (сміється).
– Можна, навіть треба!
– Мені здається, цей фільм мусить увійти в історію українського кіно. Давайте зробимо ставку на фільм, який я ще не бачила – "Ти – космос" (усміхається).
– Чим любите займатися, коли є вільний час? Яке ваше хобі?
– Колись я любила плавання, але ковід все зламав, потім війна почалась... Я дуже рано навчилася плавати сама, і це реально моє найулюбленіше заняття. Паша Алдошин знає, що коли я бачу будь-яку калюжу, в будь-яку пору року роздягаюсь і стрибаю у воду. Така в мене пристрасть до води!
Ще люблю куховарити, але, як і в театрі, мені подобається freestyle-кухня (сміється). Можу приготувати страву з абсолютно рандомних (випадкових. – Ред.) інгредієнтів. Ніколи не готую за рецептами. Я завжди імпровізую! Головне – як подати, засервірувати та як назвати цю страву.
– У вас бездоганна фігура. Іноді для ролей потрібно набирати зайві кілограми, потім скидати. Як до цього процесу підходити ви? Важливо ще ж не нашкодити здоров'ю...
– Дякую, я не знала, що в мене бездоганна фігура! (сміється) Насправді, як і в багатьох жінок, у мене багато комплексів. Може, важливо, як її подати чи трансформувати, або як до цього ставитись.
Для "Памфіра" я набирала дев'ять кілограмів. Мені це дуже важко далося, але в контракті було чітко прописано – вага має бути більшою на 5-10 кг. Кажуть, що набрати легко. Можливо, коли сидиш на дивані, нічого не робиш, то так і є, а коли багато працюєш у горах, в екстремальних умовах, до того ж стрес... Щоранку я ставала на ваги з надією набрати хоча б один кілограм, але ніяк не виходило. Тож я просто "пустилась берега": заїдала все білим хлібом і шліфувала снікерсами (сміється). Потім мені було дуже зле. Все-таки підшлункова чи печінка відчули це насильство.
Ще, мабуть, як християнка я не дуже пристрасна до їжі. Мені здається, це радше про філософію, хоча я і люблю смачно поїсти, але немає такого, що хочеться щось солоденьке.
От ви кажете, що в мене ідеальна фігура, але ж ви мене ніколи не бачили вживу. Є люди, яких камера "худить", а є навпаки – кого робить гладшим. У мене досить кістлява структура тіла, тобто я себе худою ніколи не вважала, хоча дуже часто на камері маю такий вигляд за рахунок будови навіть свого обличчя – в мене вилиці. Дмитро пояснював, що я з тих акторок, котрих камера витоншує, і саме тому він хотів, щоб я набрала вагу, щоб не виглядала надто замореною. У моїй першій сцені, де зустріч Олени з Памфіром, у якій знімаюсь оголеною, в мене був досить плаский живіт. А режисер хотів, щоб це були складки, щоб це була жінка, яка не має часу займатися б'юті-процедурами, щоб вона мала більш природний вигляд.
– Які якості цінуєте в чоловіках?
– Незалежно від статі найбільше ціную людяність, повагу і цінність до самої людини.
– Чого би ви ніколи не змогли пробачити?
– Не знаю, я все-таки християнка (усміхається). Тому можу сказати з християнського погляду: можливо, важко щось пробачити, але пробачати треба. Якщо Бог нас всіх пробачив, то що нам вже носа дерти?
– Що може змусити вас розплакатися? А що – викликати сміх?
– Я зараз взагалі не плачу, хоча раніше часто це робила. Я знаю універсальну відповідь на ці два запитання: розхитана психіка може змусити і розплакатись, і засміятися (сміється).
– Чи важлива для вас думка оточення?
– Для мене важлива думка близьких і рідних людей, яким довіряю. У вирішальні моменти дуже часто раджуся з ними.
– Соломіє, про що найбільше мрієте у 2025 році?
– Мені вже гірко казати про перемогу... Не хочеться бути песимістичною, але з тими втратами, які зараз у нас у країні відбуваються і яких саме людей ми втратили, остаточної фінальної перемоги не може бути.
– Ви перебували на резиденції в Німеччині і мали змогу там залишатися, але повернулися. Що посприяло такому рішенню?
– У мене дійсно була змога залишитись. Я комунікабельна, швидко набрала там обертів і могла нормально працювати. До того ж на той час продюсерам "Памфіра" було вигідно, що я перебувала в Берліні, бо звідти найкраще летіти будь-куди. От я і їздила представляти фільм по світу, бо хлопцям це було проблематично...
Оскільки я актриса, моїм інструментом є мова. Напевно, я лінива, адже так і не змогла підтягнути свою англійську чи німецьку (усміхається). Але я більш ніж впевнена, що те, що можу зробити в Україні, мені не вдасться розкрити в тому самому ж потенціалі десь за кордоном.
Я з заходу України, тому знаю багато прикладів, коли чиїсь батьки за кордоном або мої друзі після школи поїхали вчитись... Це дуже болюча травма і величезне питання: ну чому люди їдуть з України?
Пригадую, як тільки закінчила навчання і працювала у Львові в театрі "Гершом", був такий незалежний театр, де американський режисер збирав усіх охочих. І був актор з Ірану. Через те, що він займався акторством, йому переламали ноги, викликали батьків і сказали: або ви його вивозите з країни, або ми його стратимо. Така доля, що він вигнанець зі своєї країни, і якщо він туди повернеться, його вб'ють. Але те, як він розповідав про свою батьківщину, неможливо передати.
Коли за кордоном зустрічала людей, які там прижились, я їм навіть заздрила, бо вони нормально собі живуть. Так, вони можуть співпереживати, але в них немає цього такого постійно подразненого нерва...
Я рахувала дні до повернення додому, наскільки тужно було на тій Берлінщині, а від самої думки, що йду по українській землі, їду в Карпати, аж сили прибували. Тоді для себе я точно зрозуміла: так, як вдома, мені ніде не буде добре. Думаю, це моя особиста залежність від землі. Я не відчуваю себе в такій енергії, як в Україні.
Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю із зіркою "Довбуша" Олексієм Гнатковським – про очищення нації, психів серед акторів і ризик програти війну: "Українська буде мовою еліт, а російська – мовою маргіналу".
А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з Павлом Алдошиним – актором, який не відчуває ненависті до ворога: про російську мову на фронті, "ракову пухлину" України та зрадників із рідного Генічеська.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!