"Нічого не казала про хворобу". Друзі та колеги Ніни Матвієнко – про її останні місяці життя

Новина про те, що 8 жовтня не стало легендарної співачки Ніни Матвієнко, стала шоком для українців. Мало хто знав, що останні місяці вона мужньо боролася з важкою хворобою.

Відео дня

Про це ОBOZREVATEL розповіли відомі українці, які мали честь спілкуватися з Ніною Матвієнко не тільки на сцені, а й у звичайному житті. Друзі та близькі поділилися особистими спогадами про велику українку.

Подруга Валентина Ковальська: "Ми народили в один день синів"

Народна артистка України Валентина Ковальська, яка співала з Ніною Матвієнко та Марічкою Миколайчук (дружиною легендарного Івана Миколайчука) у тріо "Золоті ключі", каже, що для неї новина про смерть Ніни – страшний удар: "Немає сил – це щось страшне для мене. Ну, як можна? В один рік небеса забрали і Ніну, і Марічку?" Марічка Миколайчук пішла у засвіти у лютому, а тепер – Ніна Матвієнко.

"Ми з Ніною виросли в різних регіонах: вона – на Житомирщині, я на Хмельниччині, – розповідає ОBOZREVATEL Валентина. – Але коли вступили в студію хору імені Григорія Верьовки і дізналися, що обидві вчилися в інтернатах, стали друзями. Ми з одного року. І так разом – майже 60 років. Тріо наше створене в 1968 році в хаті Івана Миколайчука. Ми там вперше разом заспівали, в хорі сиділи в різних партіях. Ніна – сопрано, я – перший альт, Марічка – другий альт. Ми дуже хотіли, щоб Марічка запросила нас додому – побачити Івана, того знаменитого кіногероя. А коли потрапили до них, він сам попросив: "Дівчата, заспівайте!". Коли закінчили, так тихо стало – а людей було багато. А Іван каже: "Ну, дівки, ви мої". І ми стали великими друзями. З їхньої хати, як то кажуть, не вилазили. Весь час у них: на вечірках, зустрічах. Потім знімалися в фільмі Миколайчука "Пропала грамота".

"Вдома у Ади Роговцевої і Костя Степанкова були з Іваном і Марічкою, – продовжує Ковальська. – В інтернеті є відео, де вона з родиною виконує пісню "Ішло дівча лучками". Ми теж були в кімнаті під час цього запису, за столом сиділи, але показують нас мигцем".

Валентина згадує про роки молодості, які провела поряд з Ніною: "Після закінчення студії нас взяли в хор Верьовки, кажу: "Слухай, Ніно, давай, будемо далі десь вчитися". Пішли в Шевченка – вивчати літературу, фольклор. Закінчили філологічний факультет. Багато гастролювали, вчилися заочно – важко було. Заміж повиходили, синів народили в один день – 15 липня. Її другий син Андрій, а мій перший син Іван. Нінин Петрусь – до неї в пологовий привітати, ще й до мене встиг заскочити. Ми дружили родинами".

"Останній раз з Ніною ми бачилися влітку цього року, – згадує Валентина Ковальська. – Їздили разом на день народження Івана Миколайчука на Буковину. Зустріч була призначена на 10 ранку, побоювалися, що ніхто не прийде. А людей було! Навіть дивлюся: сестра Володимира Івасюка сидить з чоловіком. Потім поїхали до музею Миколайчука в його рідному селі, згодом – в одну із шкіл, ввечері був ще один захід. І Ніна все це витримала, не було навіть натяку на те, що погано почувається. Вона дуже гарний вигляд мала. Правда, був один момент: нас пригощали полуницею. І ввечері, коли Ніна їхала на Київ, з потягу прислала мені фото: "Подивись!" Її лице різко набрякло. Очевидно, погано працювала підшлункова".

"Я знала, що Ніна лежить у лікарні, але була впевнена, що її витягнуть, – каже подруга Ніни Матвієнко. – Уточнення, на що саме саме хворіє, не було. Я думала: ну буває, вік. Підтримувала, висилала всякі смішинки. Вона мені прислала фото. Сиділа в кріслі, гарно виглядала. Написала: "Я вже можу сидіти, слава Богу". Я відповіла: "Ти будеш не тільки сидіти, а й літати на крилах пісень". Хіба ж могла подумати, що все так страшно?"

Оксана Муха: "В душі вона була як дитина"

"Ніна була надзвичайно глибокою людиною, вона відчувала те, про що інші навіть не задумувалися – тому вона так співала, – ділиться спогадами співачка Оксана Муха. – Вразлива, тонка. Вперше наша зустріч відбулася на першому міжнародному конкурсі Квітки Цісик. Саме Ніна Митрофанівна дуже повірила в мене, вирішила, що саме я заслуговую на перемогу. Пізніше запрошувала її у свої проєкти для Квітки Цісик – вона відгукувалася. Коли ми робили один із концертів, запитала про її бажання оплати, а вона: "Ми Квітку робимо чи гроші заробляємо?".

"Ми багато спілкувалися телефоном, – продовжує артистка. – Називала мене "моя Муха золота!" Вона була великою веселункою, дуже любила жартувати. В душі вона була як дитина. Дуже довіряла людям, любила їх. Ми могли зідзвонитися просто так, довго говорити – Ніна була балакуча. Не могли попрощатися – тема за тему чіплялася".

"Пригадую, якось прийшла на її концерт, а вона зробила його лише з одних колискових, – згадує Оксана Муха. – Зал проникливо слухав, а я сиділа і думала: яка вона смілива! Я завжди переживаю, готуючи виступи, щоб була різноманітна програма, а Ніна зробила лише колискові – і глядачі в захваті. Вона не йшла на поводу у публіки, а вела за собою. Голос завжди був при ній – чи вона була хвора, чи важко, чи легко – співала".

"Останній раз ми спілкувалися в кінці серпня. Ніна не сказала мені про хворобу, – продовжує Оксана. – Я теж довго мовчала про свою хворобу. Я вважаю, що такі хвороби є виною людей, які заздрять та ненавидять – вони посилають жахливу енергію на людей, які відкриті душею та серцем. Рак сам по собі не з’являється – це на совісті поганих людей".

"Ніна Матвієнко – це легенда, ціла епоха української пісні. З нею вона відходить. Нам залишається слухати лише записи. Саму її ніхто не повторить, – додає артистка. – В той час, коли українська пісня фактично винищувалася, коли була непопулярна, Ніна зберігала пісню – ніхто її про це не просив. Не спонукав, не давав грошей. Це була її данина нашій культурі. Є пісні, які я ніколи ні від кого не чула, окрім неї. Я сподіваюся, що ті, хто не розуміли цього до сьогодні, з її втратою усвідомлять, хто вона була для нас".

Анжеліка Рудницька: "Вона знала мільйон українських пісень"

"Коли заборонялося українське, зокрема – етнічно-фольклорне, Ніна Матвієнко могла разом з усіма співати "русские песни" чи якісь комуністичні, але вона цього ніколи не робила, – каже співачка та телеведуча Анжеліка Рудницька. – Всі її пісні були українські, українською та про Україну. "Ой роде наш красний" вона співала на всяких урядових заходах – і навряд би ще комусь таке дозволили. А "Дикі гуси" Поклада і Рибчинського! Ця пісня настільки стала популярна, що багато хто вважає її народною".

"Ми дружили, вона мене називала "доцею". Сиділи якось у мене в майстерні і жартували з цього приводу. Вона сміялася: "Подивись на мене, на себе і на Тоню: хто більш на мене схожий?" – продовжує Рудницька. – Бувала в неї неодноразово вдома. Запрошувала на свій знаменитий борщ. Я віднікувалася, бо вегетаріанка, а вона: "Ти що, доцю, я сама майже не їм м’яса!". Вона була дуже проникливою: тонко відчувала світ. Коли я сильно захворіла, нікому не розповідала, а вона як рентген: "Доцю, все по очах бачу, розповідай". Вона була людиною, з якою ділилася тим, що могла довірити тільки мамі. Була неймовірною оптимісткою. Я пам’ятаю смішні настанови від неї: "Так, доцю, голова завжди має бути вимитою, волосся гарно зачесане, губи нафарбовані. І пішла в це життя!". Коли я лежала паралізована і вибиралася потихеньку з цього, вона мені казала: треба співати – завжди і скрізь"

"Пам’ятаю, під час Революції Гідності ми намерзлися на Майдані так, що вже цокали зубами, – згадує Рудницька. – Зайшли на Прорізній у невеличку кав’ярню. І Ніна Митрофанівна несподівано почали співати щедрівку "Небо ясне зірки вкрили". І це було так чарівно! Щойно Майдан – запах диму, напруження – і тут раптом пісня, яка просто розтоплює душу. Я обожнювала, коли вона раптом починала співати: згадає якусь історію – і полилася пісня. Вона знала мільйон українських пісень".

"Ніна жила завжди на повну, не давала собі бронзовіти. І з реперами експериментувала, і скільки дуетів записала. І таким чином ще якусь значну частину аудиторії змогла зацікавити українською музикою. Однак, незважаючи на те, що багато було записано та знято про Ніну Матвієнко, все одно величезний пласт залишився поза увагою, – впевнена Анжеліка Рудницька. – Зараз, коли ми прощаємося з великою українкою, хочеться кричати криком: давайте менше розповідати про "хороших руських – кажіть про своїх. Бо, коли вони йдуть, з ними втрачаємо цілий Всесвіт. Ніну Матвієнко все життя треба було записувати-записувати. Ми не оцінили її велич, як і багатьох інших великих українців".

"Я знала, що вона хворіє, але дуже вірила в її одужання, – додає Рудницька. – Вона ж дуже сильна, скільки всього пережила – і вистояла. Сподівалася, що внутрішня сила допоможе їй подолати хворобу. Вона народилася у важкий післявоєнний 1947 рік – тоді дуже багато дітей не вижили. В мене мама з цього року, я знаю з розповідей бабусі, як було важко".

Костянтин Грубич: "Дитинство в неї було непросте – про це вона згадувала з болем"

"Ми познайомилися на початку 90-х років в Одесі на фестивалі, який проводили в "Молодій гвардії". З нею була Тоня – тоді ще маленька. Вона полонила мене тоді своєю якоюсь побутовою щирістю та простотою. А ми ж то її сприймали як зірку. Це дуже вражало", – згадує телеведучий Костя Грубич.

"Я не був її другом – Ніна Митрофанівна брала участь у багатьох наших проєктах, – каже Грубич. – Коли знімали "Смачну країну", приїхала в гості до Сашка Пономарьова, такий формат був: артист приходить до колеги, а той годує. У рамках проєкту ми їздили на батьківщину наших героїв. Так я побував у селі Нелілище Житомирської області. Знімали хату, де Ніна народилася. Це був 2006 рік. Хатинка невеличка, стоїть на краю села. В цьому помешканні виросли 11 дітей, Ніна була п’ятою. Дитинство в неї було непросте – якийсь час жила в інтернаті. Про це вона згадувала з болем".

"Ми не раз зустрічалися на телевізійних програмах, де були експертами, – продовжує телеведучий. – Якось, пам’ятаю, виникла затримка під час зйомок. А вона каже: давайте поспіваємо. Завела пісню – а вся студія підхопила. От вона така проста: хоче – співає. Якось був у неї вдома – не в гостях, а знову ж таки на зйомках. Пам’ятаю, ми разом готували оселедець під шубою. Вона дуже хазяйновита жінка. Дуже мудра. А прислів’я та приказки – це для неї як води випити. Якось зателефонував, а вона каже: казку написала. І читала мені по телефону".

Ірина Федишин: "Коли бачилися на якихось концертах, першою йшла на розмову"

"У нас було багато спільних зустрічей, співали разом. Як людина вона була дуже простою, – розповідає співачка Ірина Федишин. – Не відчувалося ніякої гордовитості, з нею було дуже легко. Сьогодні чомусь згадалося, як вона була у нас вдома. Ми запросили її на благодійний концерт – ми збирали одній дитині гроші на лікування. Чоловік каже: "Давай запросимо Ніну Митрофанівну". Я дуже вагалася, але зателефонувала, а вона спокійно: "Я приїду". Ми її зустріли, запросили додому, мої батьки були здивовані: така легенда – і так просто поводиться. Вона розповідала про своє життя – була дуже відкрита. Згодом, коли бачилися на якихось збірних концертах, першою йшла на розмову: "О, Іро, бачу ти з синами! Старший схожий на Віталіка, а молодший – на тебе". В її голосі на сцені – доброта, ніжність, чистота, щирість, правдивість. От така вона була і в житті".

Ігор Поклад: "О 8 – дзвінок в двері, на порозі – Ніна: "Може ще зарано, але я приперлася!"

Легендарний український композитор Ігор Поклад створив у співпраці з поетом Юрієм Рибчинським пісні, які зробили Ніну Матвієнко відомою на всю Україну – "Чарівна скрипка", "Дикі гуси" і інші.

"Познайомилися на початку 70-х і відтоді майже не розлучалися. Вона мені весь час згадувала, як я витяг її з хору, – сміється Ігор Поклад в розмові з ОBOZREVATEL. – Довго шукав виконавицю для пісні "Дикі гуси". Першою її співала Лідія Відаш. Але це було не те, мені потрібен був голос. І одного разу потрапив на репетицію хору Верьовки і побачив Ніну: маленьку, худеньку – тростиночку. Підійшов до неї: "Хотів би з вами попрацювати". Вона прийшла. Взяла в роботу "Дикі гуси" і вже під час запису на студії сказала: "А що, якщо ми протягнемо оце "о-о-о-й"? Я погодився. І це стало візитівкою цієї пісні".

"Одну зі своїх пісень – "Як я люблю тебе" – писав спеціально для Софії Ротару, – згадує Ігор Дмитрович. – А потім зрозумів, що пісню може заспівати тільки Ніна. Згодом, працюючи над "Піснею про матір" на слова Бориса Олійника, теж розумів, що так, як Ніна, її ніхто не зможе заспівати. Бо цей голос абсолютно неймовірний".

"Напередодні великої війни вийшла моя книжка, де Ніні присвячено багато сторінок: як разом працювали, як вона співала, – продовжує Поклад. – Остання наша зустріч була 10 грудня 2021 року – мені виповнилося 80 років. Ми з дружиною готувалися, розуміли, що будуть гості. Але не думали, що так рано! О 8 – дзвінок у двері, на порозі – Ніна: "Може, ще зарано, але я приперлася!" З шампанським, квітами. У мене дуже багато залишилося відео з нею – в нашій київській квартирі вона часто бувала. Я акомпаную, вона співає. Завжди казала мені "ви" і – Ігор Дмитрович. Часто згадувала, що спочатку дуже мене боялася".

"Ніна – це абсолютно янгольське створіння, – додає композитор. – Її не можна ні з ким порівняти. Скільки в Україні голосів – але немає такого другого. Це не вона співає – це душа співає. Ніна і є душа України. Для нашої сім’ї ця втрата – особиста трагедія".

Ольга Сумська: "Вона бачила віщі сни – розповідала мені про них"

"Не знаю, чому так швидко і чи можна було врятувати, – каже акторка Ольга Сумська. – Ще на Різдво ми разом сиділи за одним столом. Це були Карпати. Ніночка була така прекрасна, сяюча, життєрадісна – навіть думки не було, що скоро все стане по-іншому. Красуня, енергетика зашкалювала, розкішне вбрання, усмішка. Ми зустрічалися на концертах для військових цієї весни та влітку… Декілька місяців – і отака страшна новина. Ми всі шоковані".

"Її голос – як сонце, як хмари, як ріки, як зелені пагорби, дерева – все, що нас оточує, – продовжує Сумська. – Це настільки справжнє – все, що в неї Господь заклав і подарував нам. Виходить на сцену – і нічого більше не треба. Ні фонограм, ні оркестрів. Тільки голос – і мороз по шкірі. Проникає в кожну клітину – думаєш, який же він безкінечний і життєдайний. Я не чула кращого виконання українських пісень. Тішуся, що ми товаришували багато років. Ціную кожне повідомлення – а вона доволі часто їх надсилала. Я пам’ятаю, як вона мені казала, що є чотири види любові: до Бога, до життя, до родини, до друзів. Вона бачила віщі сни – розповідала мені про них часто дуже. Страшно, що я більше не отримаю повідомлення від Ніночки. Ми не поспілкуємося наживо".