"Поки ви тут гуляєте, там хтось помирає". Актор-воїн Дмитро Сова – про непрості враження від Києва, кар’єристів у ЗСУ та стосунки з відомою дружиною

Популярний актор Дмитро Сова ("Черкаси", "Село на мільйон", "Сувенір з Одеси") восени минулого року долучився до лав ЗСУ. Артист понад рік перебував у бригаді тактичної авіації в Хмельницькій області, а нині отримав переведення до іншого підрозділу.

Відео дня

У розмові з OBOZ.UA Дмитро розповів, де проходить тепер його служба, як часто має можливість бачитися з дружиною, популярною акторкою Дар'єю Легейдою ("Кріпосна", "Було у батька два сини", "Доньки-матері", "Артистка"). А також зізнався, що, повертаючись до Києва, час від часу почувається ніяково, споглядаючи за безтурботним столичним життям. З Дмитром нам вдалося поговорити на зйомках фільму "Песики", де актор грає одну з ролей.

– Дмитре, від ваших колег на знімальному майданчику почула новину, що ви отримали в ЗСУ нове місце служби. Це правда?

– Так, мене перевели в іншу бригаду – з Повітряних сил у Сухопутні війська. Це не моє побажання чи прохання, а наказ Генштабу. Більше сотні людей з нашої частини відправили по інших бригадах на доукомплектування. Я не знаю, з чим це пов'язано. Проте розумію, що це вимушений захід, бо дуже багато моментів треба вирішити за рахунок людей, які зараз вже мобілізовані. У нюанси вдаватися не вважаю доцільним. Скажу лише, що потрапив в один підрозділ з кількома своїми побратимами, що дуже добре. Дуже вірю, що на новому місці будуть використовувати вже набуті нами знання та навики. І ми будемо приносити максимальну користь.

Моє переведення відбулося саме під час зйомок цього фільму, що трохи ускладнило знімальний процес. Я приїхав до іншої бригади, ще не заступив на службу і якийсь час не мав можливості отримати дозвіл від командування на поїздку до Києва. Але зараз тут маю можливість долучитися до знімального процесу. Я вже знаю, чим буду займатися на новому місці служби, однак говорити про це публічно поки зарано. Потрібно заступити на посаду.

– Ваша дружина, відома акторка Дар’я Легейда, розповідала нам в інтерв’ю, що війна вас помітно змінила.

– Мені здається, що у багатьох українців під час великої війни життя стало геть інакшим. Справді, я вже не такий, який був до повномасштабного вторгнення. На чоловіків зараз покладається дуже велика відповідальність. І кожен з нас, на мою думку, нині має знайти своє ключове місце під час таких трагічних подій для країни.

– Часто вам нині щастить бачитися з дружиною?

– Як тільки приїхав до Києва, відпрацював один знімальний день, а потім виявилось, що наступний планується вільний. Так сталося, що і у Даші був час, якого зараз вкрай мало через завантажений робочий графік – вона з колегами зовсім скоро випускає прем’єру в театрі (акторка служить у столичному Театрі імені Франка. – Ред.). І ми поїхали до лісу. Дві вільні годинки прогулялися, розвіялися.

– Чи склалися за цей час у вас у родині нові ритуали? Телеведуча Марічка Падалко, чоловік якої теж перебуває у ЗСУ, розповідала нам в інтерв’ю, що започаткували правило: кожного дня в певну годину вони та троє їхніх дітей виходить на відеозв’язок та розповідають про свій день.

– Зранку та ввечері у нас обов'язковий контрольний дзвінок із Дашею. Хоча б короткий, на кілька слів: "Що ти там?" – "А як у тебе справи?". Дружина добре тримається, тому що вона знає, вона має місію: підтримувати двох своїх чоловіків. Її тато і я перебуваємо в ЗСУ – це, звісно, непросто. Але вона дуже впевнено утримує потужний настрій, щоб надихати нас.

– На ваш погляд, як довго продовжуватиметься ця війна? Що прогнозують військові з вашого кола спілкування?

– Ну, ви знаєте, взагалі армія – це відображення нашого суспільства. І тут дуже багато таких думок, які можна почути і в цивільному житті. Багато хто каже: ми йтимемо до перемоги. А є такі люди, які прагнуть, щоб все закінчилося найскоріше. Деякі, не приховуватиму, формально відбувають своє призначення і чекають, коли отримають нові звання. Кажуть: "О, дивись, той-то вже став майором". А я це все як солдат слухаю і щиро дивуюся: "Хіба це зараз так важливо?" Думаю: хлопці, про що ви спілкуєтесь? А потім вони мені: "Дімоне, коли закінчиться війна?" Хотілося сказати: якщо ви не будете так багато приділяти уваги от таким речам, то, може, й швидше закінчилася б. Але такі кар'єристи є скрізь, думаю, це не новина.

– Що вам дає натхнення в такий непростий час?

– Зараз поки я не розумію, що буде далі у моїй службі, бо це зовсім інша специфіка роботи. Побачимо. Але мене дуже надихають люди. Мій тесть, мої друзі, батьки, моя дружина, яка мене надзвичайно підтримує, підіймає мені настрій, як тільки може. Вона не тільки моя кохана, а й найближчий друг.

Помітив цікаву тенденцію: у ЗСУ дуже багато надзвичайних військових, яким вже за 50. Наприклад, мій тесть – військовий льотчик, пілот бомбардувальника СУ-24. Як показує практика, такі люди, незважаючи на неймовірну крутість у професії, у спілкуванні дуже класні і прості.

Комбриг 7-ї бригади тактичної авіації Булацик Євген Богданович – один з тих, чия мужність стала символом нинішньої боротьби. Усе його життя пов’язане з авіацією. Він переконаний, що командир повинен бути прикладом для підлеглих, тому сам виконує бойові вильоти. І хлопці за ним ідуть, як-то кажуть, і у вогонь, і у воду. Там такий особовий склад! З ким не спілкувався – всі льотчики до мозку кісток. Чекають, коли їм дадуть наказ, і просто рвуться виконувати завдання. Розуміють, що кожний виліт, який успішно виконуєш, допомагає українським захисникам на землі.

– Актор Олег Іваниця, який теж нині перебуває в ЗСУ, зізнався нам в інтерв’ю, що за час війни став значно чутливішим. Дивувався: мовляв, війна мала б робити нас жорстокішими, і у деяких моментах так і є, бо готовий робити якісь речі, які раніше на голову не налазили. Наприклад, стріляти в людей. Але разом із жорстокістю з'явилась непередбачувана сентиментальність. Як у вас?

– Помітив, що в мене з’явилася певна категоричність у деяких питаннях. Немає такого: "От тут треба більше подумати і, можливо, не ухвалювати поки рішення". Є певна конкретна однозначність: треба діяти – та й все.

– Чи говорите ви з Дар'єю про дітей? Чи зараз це не на часі?

– Це завжди на часі, я думаю. Дуже хочеться дітей, нормального людського життя. Хочеться бути разом, бачитись кожен день. Але зараз так складаються обставини, що треба всім цим жертвувати. Чи шкодував я хоч раз за рік про те, що, отримавши повістку минулого року, став до лав ЗСУ, хоча не виключено, що мав можливості уникнути призову? Чув від знайомих, що, мовляв, міг повідомити у військкоматі, що активно волонтерю. Але для чого це? І ні – я ні разу не пошкодував про своє рішення. Як і про жоден життєвий вибір. Можливо, аналізуючи певні ситуації, доходив висновку, що щось можна було зробити трохи інакше. Десь не вистачило на щось важливе часу. Десь – ще щось. Але обмірковуєш це не заради того, щоб пошкодувати, а для того, щоб зробити висновки. І надалі діяти трохи інакше.

– Ми розмовляємо з вами на зйомках романтичної комедії "Песики", яку побачать глядачі вже навесні 2025 року. Як ви потрапили до цієї картини?

– Мені запропонували записати самопроби. Я надіслав і отримав відповідь, що мою кандидатуру погоджено. Приїхав до Києва (так збіглося, що якраз у нас із дружиною була річниця весілля) і потрапив на парні проби з Лесею Нікітюк, яка грає в картині головну роль. Кастинг-менеджерка перетелефонула: "Дмитре, тебе затвердили, домовляйся з командуванням". А я вже раніше мав розмову, що може бути якась зйомка, то дуже б хотів вирватися, бо розумію, що трохи втрачаю це все і можу ніколи вже не повернутися. Запитав у командування, сказали, мовляв, якщо знімальних днів близько 10, то без питань. Підійшов до одного командира, до другого, до своїх хлопців, щоб мене підстрахували, взяли мою роботу на себе.

Окрім того, погоджуючись на ці зйомки, я прогнозував, як це може допомогти мені в перспективі. Кіно – це медійність, з допомогою якої зможу зібрати більше коштів на користь ЗСУ. Час від часу я оголошую у себе в соцмережах збори. Раніше частіше, зараз більше цим займається дружина. Навіть у голові почали крутитися варіанти. Скажімо, такий слоган: від "Песиків" для наших котиків (за аналогією з назвою фільму "Наші котики" – це військова комедія про будні українських бійців, що заснована на реальних історіях, які розповіли військові ЗСУ. – Ред.).

І було б непогано на прем'єрі, наприклад, у Києві оголосити про збір коштів і передати потім їх на якусь бригаду. Бо в нашій картині з військових знімався не лише я. Задіяний також Володя Ращук (із перших днів вторгнення актор добровольцем приєднався до лав захисників України. У складі батальйону "Свобода" брав участь у боях на сході. Був поранений і кілька разів контужений. Відзначений урядовими нагородами. Під час ротацій і відпусток знявся у картинах "Голова", "Мангровий гай", "Позивний "Тамада", "Прикордонники". – Ред.).

– Як змінився для вас Київ за час війни?

– Враження непрості, коли ти тут довго не буваєш. Приїжджаєш і бачиш, що люди спокійно сидять у кав’ярнях, працюють усі заклади – часом це так дивно. Але минає кілька днів – трохи звикаєш, розумієш, що все одно треба, щоб життя продовжувалося, економіка працювала. Але мені здається, що цього всього забагато. Треба якось скромніше, бо вечірки часом нагадують банкет у чуму. Не можна так. Збір у Facebook на машину часом закривається чотири місяці, а я бачу, які кошти люди тут витрачають просто так. Розумію, що хочеться якось відволіктися від важких думок про війну. Але не забувайте: поки ви тут гуляєте, там хтось помирає.

Я пам'ятаю Київ під час наступу в перші дні великої війни. Було дуже мало людей – кияни поїхали із столиці, вили сирени – було непросто це переносити. А зараз що? Окупанти відійшли, багато чого не згадується. Але не можна про це забувати. Ми маємо бути гідними тих, хто поклав своє життя за наше сьогодення.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з легендарним актором Олексієм Богдановичем – про сутичку в Києві із зірковим російським актором, брата в РФ і запрошення до Москви.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!