"Не псуй мені настрій!" Іво Бобул – про возз’єднання з Лілією Сандулесою, чотири шлюби та гучний скандал в ефірі

Іво Бобул – один із найвідоміших співаків свого часу. Як і багато хто з його колег старшого покоління, нині переживає чергову хвилю популярності. Завдяки соцмережам легендарні хіти виконавця отримали нове дихання, він записує інші, дає аншлагові концерти.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA народний артист України розкрив подробиці свого життя під час війни, привідкрив завісу в особисте – розповів про трьох дітей, онучок та чотирьох дружин. З однією з яких – відомою співачкою Лілією Сандулесою, виконавець не спілкувався понад два десятки років, а нещодавно возз’єднався заради спільного туру Україною.

– Іво Васильовичу, зараз дуже часто можна почути від ваших колег: "я не співав російською, не розмовляв цією мовою ніколи". Як ви?

– Ну, був час, коли я служив в армії під Москвою, звісно, доводилося розмовляти російською. Та я знаю і молдавську, і румунську. Хто як зі мною розмовляв, так я і відповідав. А коли Україна стала незалежною, то українською виключно, звісно. Але сама ж бачиш, до сьогоднішнього дня ще чути у нас російську. Хоча й української стало значно більше. На мою думку, не може перехід відбутися за один день, рік чи навіть за п'ять. Російська експансія тут панувала десятиліттями, а ви хочете, щоб за кілька років всі стали україномовними. Це неможливо. Треба поступово, тим паче, що зараз війна, люди і так прекрасно розуміють, що треба просувати свою культуру, мову – все своє. Поважати, дбати, щоб все розквітало.

– Свого часу ви, як і інші українські виконавці, мали виступи в Росії.

– Звісно, ми туди їздили. Багато їздили. Як приймали українців? Прекрасно. Їм подобалася українська мова, наші пісні. Ще коли в армії служив, їздив з оркестром містами – співали і "Водограй", і "Червону руту". Я вже не кажу про народні пісні. І все це гарно приймалося, а ще цікаво – вони розуміли слова. Тоді ще не було такої пропаганди. Це вже потім почалося: хочеш бути на їхньому телебаченні – прийми громадянство, залишайся в Росії.

– Вам таке пропонували?

– Було таке, звісно. Мені пропонували їхати до Москви, коли став лауреатом кількох всесоюзних конкурсів. Я казав: ні, мені в Україні найкраще. Вона моя опора – і це не якісь піднесені слова. Кілька разів, пам'ятаю, виступав з оркестром у московському Театрі естради, а потім ще з гастролями їздив. Це були планові виступи, я ж працював у філармонії в часи Союзу. Ми їздили туди, їхні артисти – приїздили сюди. А коли Україна стала незалежною, я був там лише кілька разів, не більше.

– А правда, що на початку кар’єри вам радили змінити ім’я та прізвище, щоб звучало більш звично?

– Та не так було! Але не хочу про це розповідати. То давня історія.

– Не секрет, що нині спостерігається чималий інтерес глядачів до артистів вашого покоління. Ви відчуваєте це?

– Мені здається, що Іво Бобул завжди був цікавий глядачеві (усміхається). Інша справа, що на українській сцені багато років панували російські виконавці і ми були вимушені сидіти без роботи. А коли їх не стало, українці почали уважніше приглядатися до своїх. Головне: молодь почала розуміти, наскільки українське важливо, саме вони активно піднімають це питання. Все стало на свої місця. У мене справді зараз достатньо концертів – не жаліюся. Навіть інколи думаю, що треба більше відпочивати (сміється). Постійно працювати – це не так і легко. Але коли бачиш, що є запити, ти потрібен, то йдеш, а як інакше?

– Ви кажете про молодь, яка нині активно слухає пісні артистів старшого покоління. А ви вивчаєте їхню територію? Маєте, скажімо, сторінку в TikTok, де, до слова, багато відео з вашими хітами?

– Ні, в TikTok мене немає. Там є якісь ліві сторінки, але я до того всього ніякого стосунку не маю. Я не заходжу туди і навіть не можу вам пояснити чому. Не ходжу – та й все. В мене є офіційна сторінка на Facebook – цього достатньо.

– Соцмерережі ведете самостійно чи допомагає син? У Павла Зіброва, наприклад, усім цим займається виключно дочка.

– Мені допомагає менеджмент. Син у мене зовсім іншим займається. Він студент факультету міжнародних відносин. Плюс багато працює, захоплюється комп’ютерними технологіями. Чи хотів би я, щоб він співав? Ні, не було в мене таких мрій. Розумієш: щоб стати співаком, треба дуже тяжко і важко працювати роками. Тому нехай він займається тим, до чого лежить душа. Я ніколи йому не нав’язував свою думку, навпаки, казав: вибирай сам, що буде твоїм.

– Ви близькі з ним? Чому запитую: маю знайомих, які є вашими сусідами на Оболоні. От вони розповідали, що часто бачили, як ви гуляєте з сином набережною, про щось розмовляєте.

– Так, це правда. Коли в мене було більше вільного часу і менше концертів, ми не тільки вдвох проводили чимало часу. Збиралися і його друзі. Вони каталася на велосипедах, а я сидів у кав’ярні – спостерігав звідти за ними. Зараз Даня вже дорослий, як мені здається, не настільки потребує компанії тата. Але ми дуже близькі – так.

– Хрещений тато вашого Дані – другий президент України Леонід Кучма. Цікаво, як ви його запрошували стати кумом?

– Якщо чесно, я вже про це розповідав багато разів. Не треба ці питання ставити зараз знову. Кому це цікаво під час війни? Сину вже он скільки років. Давай мені інші запитання.

– Скільки вам було, коли він народився?

– Ой, все ви хочете знати! Ну навіщо? Давай так: це секрет.

– Які у вас стосунки зі старшими сином?

– З сином Русланом нормальні стосунки, він вже дуже давно мешкає в США. Отримав громадянство цієї країни. Ми обов'язково бачимося, коли буваю там із виступами. З його донькою, моєю онучкою, поки не знайомий особисто. Останній раз, коли ми з сином зустрічалися, він заїхав на авто, годину лише побули разом. Поспішав на роботу, там не так, як у нас: треба багато працювати, життя зовсім по-іншому влаштоване.

Чи були в мене колись думки осісти в США чи тій же Канаді, де теж мав чимало виступів? Ти розумієш, для того, щоб виїхати зі своєї країни, треба, щоб у тебе тут нічого не було. А коли ти маєш здобутки, їхати туди, де у тебе ну зовсім нічого, – який сенс? Треба ж починати все спочатку: мова, закони – буквально все. Можна так зробити, коли ти молодий. А так, коли у тебе тут нормально все складається, – навіщо? Так, поїхати, подивитися – отаке можна. Знаєш, як кажуть: немає нічого кращого, ніж вдома. Ти тут виріс, всі тебе знають, поважають, ти поважаєш їх. Маєш роботу. А що ще треба, окрім улюбленої роботи?

– У рідному селі на Буковині часто буваєте?

– Дуже-дуже рідко. З родичів там вже нікого не залишилося. Батьківська хата – на місці, там хазяйнує молодша сестра, але нині вона виїхала до доньки в Італію. Роз'їхалися всі навколо, як пташки полетіли. А будинок стоїть, там все нормально – я зробив ремонт.

– А як так вийшло, що ви двічі купували дочці Людмилі житло?

– Ну було таке. Була куплена мною в Чернівцях вдруге квартира, бо першу продали. Але в нас із Людмилою нормальні стосунки. Онучки у мене там живуть, так що все в порядку. Ми бачимося, коли приїжджаю з концертами. Я до них йду, вони – приходять до мене. Дзвонять мені постійно. Катя навчається ще, Женя – вже доросла.

– В одному з інтерв'ю ви сказали, що вам не треба було одружуватися ні перший, ні другий, ні третій раз. Чому?

– Справа в тому, що життя артиста не таке, як показують по телебаченню. Гастролі, поїздки, репетиції, концерти – тебе може місяцями не бути вдома. Не кожна жінка може таке зрозуміти. І починаються різні життєві нюанси, розумієш? І дійсно, якби повернути час, я не одружувався б тоді. Але сталося так, як сталося. Це моя історія. З першою дружиною у нас налагоджений зв'язок, спілкуємося, бо маємо тему для розмов – син. З другою не спілкуюся – там є проблеми. З третьою, Лілею Сандулесою, коли були нещодавно в турі, спілкувалися. Зараз ні, бо її в Україні немає.

– Як виникла ідея поїхати з Лілею Сандулесою з концертами по Україні?

– Найперше, що хочу сказати: ця ідея не була спонтанною. Глядачі завжди мене просили виконати наші спільні пісні. Ну і так якось сталося, що вирішили спробувати, як воно вийде. Зв'язалися зі стороною Лілії, переговорили, організували. І хочу сказати, що все пройшло так, як ми очікували. В залах були повні аншлаги. Людям подобалося, для них, як розповідали, возз’єднання нашого дуету стало щастям. А нам хотілося зробити під час війни людям те щастя.

– Не секрет, що ви не спілкувалися з Лілею Сандулесою довгі роки через непросте розлучення. Яким було ваше спілкування під час гастролей: ви щиро розмовляли чи були приязні лише під час виступів, а після кожен прямував до свого номеру в готелі?

– Ні, ми спілкувалися. Щось згадували, щось – ні. Нормально все було.

– Буде продовження? Можливо, є сенс спробувати зібрати Палац спорту, як нещодавно Степан Гіга, наприклад?

– Ну Палац спорту Гіга не сам зібрав. Знаєш? То навіщо кажеш? Не він там був головним (на заході виступав не тільки Степан Гіга, але й команда "Так а шо ти?" – діджеї XXV кадр, olvipmiss та NOVIK. – Ред.) Хлопці влаштували запальну дискотеку з хітами минулих років. Степан теж там був – це дуже добре, але треба, розповідаючи про це, говорити, як все було насправді. Якби мене покликали на цей концерт як глядача, чи пішов би? Якби запросили, то була б інша розмова, ніхто ж не запрошує. Зараз, чесно кажучи, дуже велика заздрість спостерігається у деяких артистів. На те, що Іво Бобул має багато концертів, має багато роботи. А я нікому дорогу не перебігав.

– А як ви це відчуваєте?

– Та дуже просто. Серед тих, хто чує такі розмови, теж є добрі люди. Передають мені. Але знаєш, я одного ніколи не міг зрозуміти: чим ці балачки допоможуть тому чи іншому артисту? Деякі виконавці як діти, чесне слово. Ображаються, що в когось більше виступів, а у них менше. Не розуміють, що не можуть бути першими, бо вокал не такий сильний і репертуар слабший. От чому вони про це не думають? Народ же любить не просто за красиві очі, а за роботу. Дуже багато, мабуть, залежить від таланту, але ще більше від того, що ти працюєш безкінечно. Я декотрим казав: "Хлопці, якщо у вашому репертуарі є хоч одна пісня, яку народ співає, то добре. А якщо немає, то не кажіть, що ви артисти. Та ще й народні".

– У вас є друзі серед відомих виконавців?

– Між артистами, звісно, може бути дружба, а чому ні? В мене гарні стосунки з музикантами "ТНМК" та квартету "Гетьман". Ще – актор Толя Гнатюк. Ми час від часу бачимося. До речі, свого часу я товаришував і з його старшим братом – співаком Миколою Гнатюком. А фальшивих посмішок мені не треба. А вони були, є і будуть. Бувало, з тобою дуже приязно привітаються, а повернешся – ножем у спину. Я це бачив дуже багато разів, і мені не цікаві такі стосунки.

– Якби до вас звернувся за порадою хтось із молодих виконавців, з тих, хто тільки починає, що б ви сказали?

– Абсолютно нічого не можу порадити, бо молоді зараз бачать багато чого зовсім по-іншому. Вони і самі зовсім інші, не такі, як ми. Єдине: треба завжди пам’ятати, що ніхто одразу не стає великим. Треба пройти шлях. Подивитися, що люди робили до тебе, як це робили, як усе влаштоване. Знаєш, як кажуть: скромність – найкоротший шлях до невідомості. І це правда, однак і заявляти, що ти зірка, маючи одну відому пісню, – це теж не варіант. Треба, щоб не тільки ти потів від себе, а щоб від тебе люди потіли. Сцена – як фільтр, розумієш, вона все підсвічує.

– Ви допускали, що Росія піде на Україну війною?

– 24 лютого 2022 року мене розбудив син: "Тату, війна почалася". Напередодні ввечері ми про це говорили, я сказав, що вторгнення неминуче. Я служив в армії: коли біля твого кордону скупчується стільки сил, то що це може означати? Коли розгортаються вже мобільні госпіталі, то що це, як не підготовка до військових дій? Мені здається, більшість людей це розуміли. Закордонні медіа говорили про це. А росіянам вірити – себе не поважати. Вони готувалися до цього дуже довго, бо Росія без України – самі знаєте. Хоча, чесно кажучи, досі не можу збагнути, чому він у себе в державі не наводить лад, а сунеться сюди?

– Це ви про Путіна?

– Ну а про кого? Як можна було так просто взяти і напасти? І ті країни, які виступали нашими гарантами, коли віддавали ядерку? Ще коли Крим віджимали, мали Росію приструнити. Але що казати, країна, яка обіцяла, що нас захищатиме, перша й зайшла сюди зі зброєю.

Україна взяла на себе найсильніший тягар. Прикриває Європу, щоб вони не пішли далі. Бо, якщо таке станеться, повір, Європи не буде. І вони повинні це розуміти. Слава Богу, зараз прокидаються. А нам треба вистояти. А потім побудувати величезний паркан від агресорів, щоб ніхто їх не бачив. Хай живуть собі там. Чи реально це? Та я теж розумію, що не дуже. Але хочу одного: щоб вони відчепилися. І розумію, що ворожнеча між нами – це тепер надовго, тому що дуже багато крові пролилося ні за що. Ми не збиралися на них нападати. Спокійно жили, будували державу. Так, складалося по-різному, всередині було багато ворогів, вони залишилися і сьогодні. Повдягали вишиванки, але під ними ховаються зовсім інші люди.

– Ви їх знаєте особисто?

– Я не хочу їх знати взагалі! Просто розумію, що такі є – і все. Хтось сховався, хтось – виїхав і спостерігає за ситуацією за кордоном. Але, якщо випаде нагода, звісно, вилізуть. Тому нам треба стояти, не здаватися. І як би ми не ставилися до Зеленського, є все-таки моменти, за які, як-то кажуть, треба зняти капелюха. Приміром, коли спостерігали той цирк у Білому домі. До тебе людина приїхала в гості, а ти запитуєш про костюм? Просто жах.

– Цікаво, якби не було концертів, ви могли би спокійно жити на свою пенсію?

– Та це не пенсія, а страшна несправедливість. Знаєте, скільки маю трудового стажу? А скільки нарахували виплати? Навіть соромно озвучувати. А тим часом якась людина, що все життя з одного кабінету до іншого носила папірці, отримує в 50 разів більше. А судді собі скільки поназначали? А депутати, які прийшли в Верховну Раду, вибачте, з голими дупами, мільйонерами стали. Ще ж пенсію отримуватимуть гарну – от побачиш.

– Цікаво, а звання та інші регалії впливають на розмір виплат?

– Я тобі скажу: зараз народних артистів більше, ніж самих артистів. Це моя думка, нехай ніхто не ображається. Тому я навіть на афішах прошу не писати, що я народний артист. Просто: Іво Бобул.

– Якщо повернути назад час і ви знову опинилися би в кріслі поряд із блогеркою Еммою Антонюк, інтерв’ю з якою наробило свого часу стільки галасу, як би вчинили: відповідали б на запитання інакше чи так само залишили би студію в розпал розмови (у розмові з Еммою Антонюк Бобул сказав, що сучасні жінки стали "меркантильними", "живуть тільки для себе", і, коли журналістка почала сперечатися, співак сказав, що більше не хоче давати інтерв'ю, та вийшов зі студії. – Ред.).

– Я не хочу про це говорити. Не псуй мені настрій, прошу! Не запитуй про це. Я про цю журналістку з того часу не чув – мені достатньо.

– У своїх інтерв’ю ви дуже мало розповідаєте про теперішню дружину.

– Я тобі скажу, що людям під час війни навряд чи цікаве моє особисте життя. У що я одягнений, яка у мене машина – хіба зараз це на часі? Цікаво, чим ти можеш допомогти. Передусім хлопцям на фронті. Я заробляю піснею і передаю гроші на ремонт машин. Якісь навіть купуємо. Подобається, що на концерт приходить молодь. Вона в нас хороша – патріотична, думаюча. Вони не знають, що таке комсомольські збори, політінформація перед уроками в школі. Вони вільні, з прекрасними мізками, думають зовсім не так, як ми. Наше покоління таке зашорене було колись, що аж соромно. Я дивлюся на свого сина – і радію за таке майбутнє. Все буде добре. І перемога настане. А потім молоді розбудують цю державу – вони розберуться.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю з музикантом Павлом Дворським – про розмову з Ані Лорак, таємне прохання Назарія Яремчука та весілля Ротару.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!