Назарія Яремчука ховали двічі. Рідні та друзі української суперзірки – про його боротьбу з раком та останні місяці життя

Життя легендарного українського співака Назарія Яремчука 29 років тому обірвала важка хвороба. 30 червня 1995 року виконавець помер від онкологічного захворювання у чернівецькій лікарні.

Рідні та друзі видатного українця разом з OBOZ.UA прогорнули в пам’яті маловідомі сторінки з життя виконавця. Музиканти розповіли про останні роки співака, коли він ще не знав, які важкі випробування його чекають. А також – про тяжкі місяці виснажливої боротьби з хворобою.

"Наприкінці 1994 року я проводив свій творчий вечір у Палаці "Україна", і там був Назарій, – згадує композитор і виконавець Остап Гавриш. – Після концерту був фуршет для артистів, і так сталося, що він пішов звідти зі мною останнім. Каже: "Завтра йду в лікарню на перевірку". Більше – нічого про хворобу. Після того ми бачилися і в Чернівцях, і в Косові – про хворобу теж майже нічого, весь час – про плани на майбутнє. Восени в нього був запланований великий концерт у Палаці "Україна" – розказував, ділився. А потім дізнаюся, що він поїхав до Канади, де жив його рідний брат по татові. Там йому мали робити операцію. Коли повернувся, ми зустрілися. І я, чесно кажучи, не впізнав його, бо він дуже схуд.

Але ми всі продовжували вірити, що все буде добре. Якось телефонує з лікарні: "Я б дуже хотів з’їсти молоду картопельку з малосольним огірком". Ми з дружиною побігли на ринок – все знайшли, огірки замаринували. І він ще сказав, щоб узяв пляшку коньяку. Я перепитав: "Тобі можна?" Він: "Ти давай неси!" Ми прийшли. Боже мій, а він ще більше схуд! Але з задоволенням став їсти. Дружина Дарина взялася розлити коньяк: мені в чарку, а йому – в ложечку. Я озирнувся по палаті, бачу – висить його концертний костюм. Він: "Вчора був на виступі". Я так зрадів, подумав: "Можливо, дасть Бог – і він вибереться з цього всього. Ми ж усі знаємо, як сцена лікує". Однак це була одна з останніх наших зустрічей.

На похороні я йшов у голові процесії з портретом Назара. Де ми не проходили, всі вулиці були заповнені людьми. Сотня тисяч людей! Усі були дуже пригнічені, бо він був істинно народним співаком. Казав, що немає значення, виступаєш у маленькому селі чи великому залі – це в обох випадках дуже відповідально. Якось ми з ним мали концерт у гуцульському краї, в селі Черемошна. А недалечко розташовувалася школа-інтернат – через річку Черемош пройти. І діти звідти дуже захотіли потрапити на концерт, написали листа. Назара це так схвилювало! Він розчулився настільки, що аж сльози виступили. Передав: "Нехай усі йдуть". Вони прийшли, сиділи в першому ряду.

Скрізь, де проходили наші концерти, ми не могли вписатися в запланований час. Він на крилах літав по сцені! І співав-співав. А якщо ми на день часом мали по два-три виступи, то на останній уже добряче спізнювалися. Згадую, приїжджаємо в одне село: зима, на вулиці більш як двадцять градусів морозу, в клубі – дуже холодно. Вже десята вечора, а люди сидять: зал переповнений! Усі чекають Яремчука. А в приміщенні, як у морозильній камері. Голова сільради: "Мабуть, не зможете заспівати? Треба берегти голос". А Назар мені: "Що робити?" Кажу: "Ти вирішуй, вони ж на тебе прийшли". Він повертається до голови: "Концерт буде!" Люди були такі раді – це захоплення не можна передати. А він у піджаку ще рукави підгорнув, щоб не думали, що холодно. І одягнув найлегший, хоча в нього в кофрі був набагато тепліший костюм. І, знаєте, ніхто тоді не захворів.

Назарій був великим інтелектуалом, будь-які теми – його все цікаво. А ще величезним патріотом України – як же він за неї вболівав та непокоївся. Казав про тиск СРСР, а потім РФ: "Доки у нас буде це все тривати?". Все аналізував, не мовчав. Хвилювали його проблеми з цією Москвою. Однак закликав діяти зважено. Можливо, ви чули пісню: "Моя червона калина, скинь чорну хустину". Там були ще такі слова: "І хай відлітає у свою Московщину". А це був 1993 рік. Хотілося заспівати саме так, але Назар сказав, що це поки не на часі, зарано йти на прямий конфлікт, ми ще слабкі.

Він був дуже мудрим. До дітей своїх – щирий. Сини після розлучення з першою дружиною жили з ним у Чернівцях – навчалися в музичному училищі. Вони в нього дуже виховані. Коли ми сиділи в нього в гостях, а хлопцям треба було зайти в кімнату, обов’язково запитували в тата, чи можна бути тут. Він: "Добре-добре, все нормально". Був дуже легкий – з ним комфортно працювалося. Ми ніколи не рахували: от маємо заробити скільки-то грошей. У нас не було таких розмов. Головне – співати".

"Він брав участь у всіх концертах та фестивалях, конкурсах, які я проводила, – розповідає режисерка-постановниця Людмила Пацунова. – Всі 20 років, скільки його знала. Я працювала у відділі спецзаходів Міністерства культури України. І Назарій Яремчук був співаком номер один, хоча ніколи не виконував пісні про партію, Леніна – це всі знали.

Червень 1986 року – відкриття Співочого поля в Тернополі. З’їхалися найвідоміші виконавці – Назарчик, Василь Зінкевич, Микола Мозговий, Оксана Білозір, Павло Дворський. Найкрутіші хорові колективи – хор імені Верьовки, Черкаський і Полтавський, Волинський, Закарпатський та інші. Програма була запланована наша, українська, але російська тематика таки проскакувала, бо з нас вимагали "дружбу народів". У фіналі мала звучати "Широка страна моя родная".

І от Співоче поле – десять тисяч глядачів. Виступи один за одним – всі дуже шикарні. Аплодисменти не стихають. І нарешті фінал, а після пісні про "страну" – повна тиша. Ніхто – нічого. І тут раптом на сцені з центра хору в мікрофон, який був підвішений зверху, один з виконавців заводить: "Ой у лузі червона калина похилилася". Підхоплюють вже пять голосів: "Чогось наша славна Україна зажурилася". А далі весь хор, а за ними – і стадіон: "А ми тую червону калину…" І пішло! Ми стоїмо за сценою, Назар – поряд, дивлюся: плаче. "Чого ти?" – "Це від радості". Насправді цей виступ не був спонтанним, інакше як би там з’явився в потрібний момент мікрофон? І що ви думаєте, нам щось за це було? Нічого. І ми ще багато такого всього встигли зробити до того часу, коли це вже не стало забороненим.

Як я дізналася про хворобу Назарія? Перед новорічними святами в 1994 році (я завжди робила в цей час концерти в Палаці "Україна") телефоную: "Будеш співати на ялинках"? Каже: "Візьми "Смерічку", бо я хворий". Пройшли концерти – його не було. А потім зразу був запланований "Пісенний вернісаж". Він приїхав – співав. На ранок ми зустрілися в Укрконцерті, каже: "Людо, будемо робити мій творчий вечір. Приїду додому – складу програму". Запланували концерт на середину травня. А потім я дізнаюся, що він полетів у Канаду – на операцію. Зателефонував у березні, попросив перенести виступ на кінець травня. Мовляв, треба окріпнути. В квітні приїздить до Києва. Ми з помічницею Ніною Лемешко їдемо до нього в готель, відкриває двері – його половина, так схуд. У номері з ним дружина Даруся. Обговорили концертні моменти, а потім каже: давай перенесемо на вересень.

У середині травня він прилітає з Чернівців на творчий вечір Юрія Рибчинського. Співає, а після виступу стає погано. Везуть до лікарні. Даруся – поряд. Ми всі провідуємо. Якось мені пропонують концерт до річниці південно-західної залізниці, запитую: "Назарчику, будемо співати?". Він зрадів. Перед концертом кажу: "Давай поставимо фонограму". Ні, тільки вживу! Це був його останній концерт… Інколи в пресі пишуть, що востаннє він вийшов до глядача на Співочому полі в Києві в кінці травня. Він дійсно виступав і там. Під час репетиції до мене підійшла Даруся, каже: "Людо, у Назарія метастази". Ми стоїмо, плачемо. І тут йде він – такий красень! "А чого це ви ревете?" – дивується. А потім був концерт. Як його шалено приймали глядачі!

У червні я прилітаю в Чернівці на конкурс молодих виконавців ім. Івасюка. Зустрічають Даруся з маленькою Марічкою, Дмитро та Назарій з корзинкою ягід. Командує їхати до них. Даруся – за кермом, поїхали. Стіл накритий – він дуже любив приймати гостей. І всі розмови – про плани на майбутнє. Вітальня вся у квітах. Він каже фразу: "Приходять люди ніби зустрітися, а я відчуваю, що прощаються…" Але це було так, ніби між іншим. Я поїхала в готель, але потім ми бачилися – узгоджували програму. А 30 червня я дізналася, що Назара не стало… І замість його творчого вечора у вересні ми робили вечір пам’яті. Бажаючих потрапити на виступ було так багато, що замість одного концерта ми зробили три".

"Я знав, що він недобре почувається, ще з самого початку, коли ще не було відомо про його хворобу, – каже поет-пісняр Вадим Крищенко. – Я його повів до знайомого професора. І він сказав: ну все більш-менш, але є якась цяточка всередині. Треба постежити. Але як? Я намагався багато разів його вмовити піти до цього лікаря, а він: "Ай, я добре почуваюся!" І навіть тоді, коли почалися сильні болі в шлунку, відмахувався. Багато працював, концерти закінчувалися пізно, треба було відпочивати, а він дуже хлібосольна людина – всі друзі в нього. А тим часом хвороба прогресувала… Я теж свого часу потрапив під ніж, у 49 років. Але в мене був не рак шлунку, як у Назарія, а кишківника. Мене оперував Олександр Шалімов, а в нього ювелірні руки. І, слава Богу, до цього часу я живий.

Назарій багато разів був у нас вдома, коли приїздив до Києва. Ще була жива моя дружина. Якось він приїхав виступати і взяв із собою зовсім маленьких хлопців, а вони похворіли. Дружина поїхала до нього, робила уколи. У нас такі зв’язки були – прямо родинні. Коли дружина моя померла, він приїздив на річницю її пам’яті. Ми ходили разом на кладовище, в мене залишилися фотографії. Серед поетів я той, пісень якого Назарій заспівав найбільше. З музики, мені здається, Саші Злотника в його репертуарі було найбільше творів. Це один із найулюбленіших композиторів був для Яремчука. Ще Геннадій Татарченко й Остап Гавриш.

З ним завжди хотілося розмовляти, зустрітися. І вислухає, і порадить. На відміну від свого колеги по гурту "Смерічка" Василя Зінкевича – це зовсім протилежні люди. Хоча я з обома в гарних стосунках. Але до Назарія завжди було простіше підійти – якесь осявання тепле від нього йшло. Ми з ним розмовляли сповідально. Його справедливо називали легінем української пісні. Я колись казав у ЗМІ, що якби хотіли намалювати Україну в образі жінки, то це була б Раїса Кириченко. А чоловік – Назарій Яремчук. Я вам скажу: не знаю артиста, в якого було б закохано стільки жінок!"

"Ну, звичайно, він же був дуже красивий чоловік, – каже співачка й телеведуча Світлана Білоножко. – А ще й талановитий, теплий душею, жінкам таке подобалося. І це прекрасно. Я, наприклад, коли спостерігала за чоловіком Віталіком, як до нього линуть жіночки, тільки раділа цьому. Думала: "Який же в мене класний чоловік" От правда!

Коли Назарчик захворів, ми допомагали з лікарями. По черзі – я з Віталіком, Саша Злотник, Микола Мозговий їздили до нього в Чернівці, возили ліки. Коли він повернувся з-за кордону, де проходив обстеження, ми з літака його забирали й просто не впізнали. Страшенно помінявся. Зрозуміли, що скоро біда… Коли його не стало, всі Чернівці вийшли на вулиці, уявляєте? Ми дуже співчували родині, бо Марійка була зовсім маленькою, рочків два, напевно. І він молодий – 43 роки. У Назарчика виросли прекрасні діти – і Дмитро, і Назар, і Марія. А які вже славні дітлахи у його хлопців. Я нещодавно була як глядачка на одному концерті, де їхні діти з дружинами Дмитра та Назара співали "Родину". Найменший, син Дмитра, такий кумедний, настільки по-дитячому поводився. Його хотіли за руки взяти на сцені брати – ні, виривається! Самостійний такий".

"Ми не були з братом на тому концерті, бо мали на ту дату заплановані виступи у Франції, – розповідає Дмитро Яремчук, син співака. – Коли організатори запросили, ми відповіли, що, на жаль, не зможемо. А наші дружини запротестували: "А ми зможемо!" Це був перший вихід на сцену мого наймолодшого сина Андрія, якому два рочки. Йому так сподобалося, що зараз мене запитує: "Татку, а коли ми будемо ще співати "Родину"?" Ми дуже за нього хвилювалися, щоб не побіг зі сцени в зал чи ще щось таке. Він же ще маленький, своя специфіка сприйняття всього. Вирішили, що старші брати триматимуть його за руку. Але на відео видно, як він кумедно виривається. Це було так зворушливо".

"Як нас виховував тато? Як усі батьки своїх дітей, – продовжує Дмитро. – Не тільки тато, а й мама – передусім. А ще дідусь із бабусею. Тато дійсно мав особливу рису й нас навчав: не треба думати про гроші, а треба – про справу, яку любиш. І тоді все складеться. А коли він мені видавав на щось гроші, казав: "А коли я буду стареньким, ти будеш мені давати?" І це було власне не про гроші, а виховний момент, що потрібно піклуватися про тих, хто цього потребує. Я казав: "Звичайно, тату". Але цього не сталося, бо він не дожив до старості. Не побачив своїх онуків.

Сини Яремчука мають свої сім'ї, причому весілля зіграли в один день (щоправда, для Дмитра це був другий шлюб, його перша дружина – Наталія, донька кримського політика Сергія Куніцина). Й у Назарія, й у Дмитра – по троє дітей. Зі своєю сестрою Марією, яка народилася у другому шлюбі Назарія Яремчука, брати бачаться нечасто, але, за словами Дмитра, час від часу спілкуються: "Востаннє навесні вона мені написала. Це стосувалося авторських прав на певні татові твори. Запитала, чи ми не заперечуємо, щоб узяла їх у роботу. Ми надали дозвіл".

Дмитро каже, що вони вітали Марію з днем народження сина: "Але вона не відповіла на наше привітання. Чому? Я не знаю. Але що тут такого? Це нормально – в нас специфічні стосунки. Вона не вітала нас із народженням жодної дитини. Але жодних конфліктів між нами з сестрою немає". Дмитро каже, що читав у ЗМІ припущення, що виконавиця народила сина від співака Олександра Пономарьова: "Я чув таке, але думаю, що це не так".

Дмитро зізнається, що вони з братом не мають багато друзів серед татових колег, але багато років тримають зв'язок із композитором Олександром Злотником, якого вважають хрещеним батьком у музиці.

"По факту я не хрещений батько хлопців, – розповідає композитор Олександр Злотник. – Але коли Назарій захворів, запросив мене послухати хлопців. І сказав тоді таке: "Сашо, якщо що, то, прошу, стань для них творчим батьком, слідкуй за ними". Я допоміг хлопцям отримати в Києві однокімнатну квартиру, потім – двокімнатну. Сину не зробив, а їм вдалося допомогти. Продюсував їх, писав пісні. І вже, слава Богу, народні артисти".

"Хвороба Назарія почала проявлятися дуже стрімко, – згадує Олександр Злотник останні місяці життя Яремчука. – Він дуже сильно схуднув, буквально за три місяці втратив близько 17 кілограмів. Але поки не знав, що з ним. На ногах переходив виразку шлунка. А потім, що не з'їсть, то не йде. Вирішили, що поїде в Канаду до брата, той домовився з хірургом. Я дістав йому квитки, і він із дружиною через Париж полетіли до родичів. А згодом він мені телефонує: "Ти знаєш, лікарі не взяли грошей". Ну я, як це почув, зрозумів: дуже погано. Він ще сказав, що лікар дозволив усе їсти – і смажену картопельку, і м'ясо.

Коли лежав у київській лікарні, я саме збирався на гастролі в США, запитав у медиків, які ліки привезти. Сказали, що не треба нічого, мовляв, уже не допоможе. Але він продовжував співати. Їздив на концерти з лікарні. Ще 29 травня мав виступ на Співочому полі в Києві. А в червні в нього був останній вихід на люди. Він зміг заспівати лише свою знамениту "Родину", і вона фактично стала його лебединою піснею. А потім він поїхав у Чернівці. А далі ви знаєте. На похороні я вперше побачив, як колихається море з людей. Йде колона – і така хвиля. Я вперше побачив, що означає для України справжній співак. Він віддавав себе на сцені повністю, розумієте? Співав завжди наживо, не так, як тепер багато хто.

"У 1990 році ми з ним поріднилися, він став хрещеним батьком мого молодшого сина В'ячеслава, – розповідає співак і композитор Павло Дворський. – Він був дуже гарним хрещеним. Коли на гастролях за кордоном, завжди запитував: "Що похреснику купити? Підкажи, що більше любить". Кажу: "Назарчику, ну, що забажаєш, те і візьми". Але він хотів не просто подарунок, а такий, щоб сподобався. Він дуже любив своїх синів, донечку. Казав: "От, як цікаво: в тебе два сини, у Василя Зінкевича, і в мене – два сини".

Павло Дворський був одним з останніх, хто бачив Назарія Яремчука живим: "За день до його смерті ми прилетіли з гастролей в Америці. Знали, що Назарій у важкому стані. З аеропорту взяли таксі та, не заїжджаючи додому, поїхали в лікарню. Дві години з ним поспілкувалися, розповіли про гастролі, про зустрічі, сказали, що українці за кордоном хотіли б дуже його бачити. Він: "Видужаю – обов'язково поїдемо".

А на ранок, коли прийшли, він відійшов у засвіти на наших очах. Було 10:20 ранку. Коли Назарій помер, на його руці миттєво зупинився годинник – є в цьому щось містичне… Мене попросили лікарі піти з його паспортом у поліклініку, щоб засвідчити там смерть, така процедура. Було дуже важко тримати цей документ у руках, тому що я його постійно бачив 20 років поспіль. Ми багато разом гастролювали, часом він оформляв із паспортами колектив у готелі, інколи – я допомагав.

Якби ж він раніше звернувся до лікарів! Медики потім казали, що якби вчасно зробили операцію, життя би йому продовжили. Він вирішив їхати до брата в Канаду. Але ж знаєте, як довго треба було чекати візу – дали лише через місяць. А там кожен день був на вагу золота. Але він вірив, що вибереться. Мучився від страшних болів, але продовжував планував сольний концерт на осінь у Палаці "Україна".

Відомо, що Чернівці двічі ховали Яремчука. Він мав смертельний напад 23 червня, з якого лікарям вдалося його витягти. Але, звісно, ​​містом пішли чутки. А 30 червня його серце зупинилося назавжди.

Також читайте на OBOZ.UA, за що вбили Ігоря Білозора: жорстоке побиття через російський шансон, 100 тисяч львів’ян на похороні та доля вбивць композитора.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!