"Ми вас за це зітремо в порошок!" Легендарний Валерій Маренич – про причини раптового зникнення зі сцени, своїх двійників і втечу з Москви

Свого часу "Тріо Маренич" мали таку популярність, про яку більшість нинішніх зірок можуть лише мріяти. Їхні платiвки були чи не в кожній українськiй родині, а пісні лунали з усіх усюд. Однак раптом музиканти зникли з великої сцени. Подейкували, що все через те, що намагалися емігрувати до Канади.

І ось вже багато років про гурт майже нічого не чути. Легендарний колектив розпався, а Валерій та Антоніна Мареничі – вже не подружжя. На початку січня Валерій Маренич відсвяткував черговий день народження. OBOZ.UA відшукав артиста, щоб розпитати музиканта про його теперішнє життя.

Валерій Петрович мешкає в Луцьку. Йому 79 років. Розповідає, що день народження відзначив у колі близьких: "Особисто привітали найближчі особи". Водночас був дуже здивований кількості побажань, які отримав на своїй сторінці у Facebook: "Привітання йшли і йшли – як з мішка Діда Мороза (сміється). Сипалися – зліва, справа, згори, з усіх сторін. Укотре відчув, як шанувальники скучили за Мареничами. У Києві виступав уже дуже давно. Багато хто запитував: "Де Валерій? Чому його не бачимо й не чуємо? Може, полетів кудись у космос і мешкає на іншій планеті? (сміється). Чому не виступає у Палаці "Україна"?" Щоб я виступив, маю переказати купу грошей за оренду залу, а таких коштів не маю. От і вся причина мого мовчання".

– А правда, що справжня дата вашого народження – 14 грудня 1945 року, а не та, яку записано в паспорті? Читала, що в ті роки чимало батьків, бажаючи, щоб їхня дитина довше залишалася при них, ішли на хитрощі – записували грудневих хлопців на січень. І ваша бабця нібито якось зізналася, що така історія сталася і з вами.

– Та це хтось придумав, щоб інтригу зробити. Локшини навішали! Почули десь на базарі нісенітницю. Мій друг якось жартував, що краще б сказали, що 29 лютого. Ще було б більше загадковості – день народження раз на чотири роки.

Валерій Маренич – найстарший син у багатодітній родині. Народився та виріс у Кривому Розі. Крім нього, у батьків було ще два сини, Ігор та Віталій, всі з однаковою різницею – в шість років. Із дитинства вони виховувались у музичному середовищі. Мама хлопців Тамара Олександрівна служила солісткою місцевого драмтеатру, згодом – у Дніпропетровській філармонії. Батько Петро Григорович усе життя пропрацював на Криворізькому машинобудівному заводі. Мав творче хобі – був учасником духового оркестру. Кожен із його синів теж здобув музичну освіту.

І з них трьох цілком могло б скластися чоловіче тріо Мареничів. ""Тріо Маренич" із братами? Могли б, але доля склалася інакше. Під час служби в армії Ігор потрапив на Кубу, Віталій – до Угорщини. Повернулися – пішли працювати. А творча кар’єра – це ж треба багато чим пожертвувати. Родини не бачиш. Увесь час у дорозі – в літаку, поїзді, машині – десь знайшов куточок, скрутився клубком – отакий відпочинок. І нескінеченні концерти – така доля артиста. Окрім того, треба мати чималу впертість і витримку, бо не завжди все складається з першої ноти", – усміхається Валерій.

"Хоча мої брати і справді талановиті: Ігор грав на баяні, Віталій – на тромбоні, – додає музикант. – У нас був дуже талановитий край – через хату хтось співає чи грає. Або трохи танцює. Я от виляти стегнами так і не навчився. Мені казали: "Валерику, ну хоч який фокстрот чи чарльстон можна ж вивчити? А ви все тільки граєте та граєте (сміється). Дитинство в нас було непростим, післявоєнним. Як ми живі залишилися – не знаю. По кар’єрах лазили, знаходили снаряди усілякі… Алгебра-геометрія – це не дуже йшло, а фізкультура – п'ять, співи – теж. Чого так діти зараз хворіють? Бо не мають такого загартування, як ми. В нас у школу заходив – стояли на дверях директор школи, чергова вчителька та медсестра з риб’ячим жиром. Кожному ложку в рота – і пішов далі. Тому дівчата й хлопці в нас усі були з гарним імунітетом".

– В інтерв’ю нашому виданню Олександр Злотник розповідав, що вашому несподіваному зникненню з усіх телевізійних програм та сцен України посприяв один з українських адміністраторів. І тоді запустили плітку про те, що ваш гурт планував утекти до Канади.

– Я зараз розкрию вам безкоштовно інформацію, яка коштує мішок золота. Запоріжжя, Палац спорту. В залі – холод, навіть верхній одяг не рятує. А з нами мають виступати дитячі колективи. Керівники до нас бігають: "Діти падають з температурою, треба щось вирішувати". Я до колег – це був збірний концерт. Дмитро Гнатюк не став на мій бік. Ауріка та Лідія Ротару теж делікатно промовчали. Директор закладу: "В мене через тиждень міжнародні хокейні змагання, лід топити не буду". І ми з ним дуже посварилися.

Я дав команду зніматися з концерту, здати номери в готелі, брати квитки на літак. Від керівництва закладу прийшла відповідь: "Ну ми вас за це зітремо в порошок!" І почали поширювати про нас плітки. Що в мене багато жінок. Потім – що ми хотіли залишитися в Японії. Згодом – Кореї. І нарешті з’явилася історія про Канаду. Ми сміялися. А тим часом кожен начальник культури в області слухав і думав: "А може й справді хотіли емігрувати? Не будемо запрошувати – нехай сидять вдома". Навіть деякі наші близькі друзі повірили, перепитували. Злотнику телефонував Роберт Рождественський, який теж із нами працював: "Правда, що вони поїхали?"

Яка Канада, люди? Колись одна з найвідоміших українських співачок казала мені: "Валерику, наша Україна продана, залишаємося за кордоном". Я відповідав: "Дорога моя, я через два тижні пішки в одних трусах побіжу додому". Ну так влаштований, розумієте?

– Окрім Роберта Рождественського, вашим другом вважали ще одного російського музиканта – Олександра Сєрова, який народився та виріс в Україні, але мовчить про війну. Чи підтримуєте з ним зараз стосунки?

– Про теперішні стосунки з Олександром Сєровим говорити не хочу. Яка може бути дружба в такий тяжкий час? Свого часу ми справді мали багато спільних зустрічей (Олександр Сєров працював у Луцькій філармонії. – Ред.), фотографії залишилися. Скажу, що співак він гарний, і аранжувальник дуже класний – таких тоді було небагато. Де не з’являвся, до нього бігли музиканти: "Сашо, розпиши партію, для тебе ж це п'ять хвилин роботи".

Пам’ятаю, зустрілися в Києві, в готелі. Мали виступати на концерті в Палаці "Україна". Я спочатку й не знав, що його сюди заселили. Чую, хтось за стіною розспівується – і так голосно. Я терпів-терпів, потім хряпнув дверима, пішов сваритися. Бачу: лупає очима Сашко. Кажу: "Дай хоч годинку поспати, о 10-й буде репетиція – наспіваєшся". А він раптом видає: "Валерику, я буду таким популярним, як ти". Я не показав, але сподобалося. Колись зірковий Муслім Магомаєв якось обмовився: "Хотів би зробити своїй азербайджанській пісні такі ж легкі крила, які Мареничі зробили пісні українській". Часто згадую ці його слова.

– У вас ніколи не було думок завоювати Москву, як прагнув багато хто з ваших колег?

– Та ми ж навпаки втекли звідти! Було все: телезйомки, найкращі концерти зали. Виступи на "Олімпійському" – 70 тисяч глядачів. Звучить "Несе Галя воду" – і весь стадіон москвичів встає. Кидають квіти через охорону, яка була по периметру в два кільця. А взяти "Тишу навкруги"? Її ж переспівали всі народи нашої планети. Нещодавно мені показували, як її виконує грузинський жіночий колектив. Дуже гарно!

– Пане Валерію, а зараз ви десь виступаєте?

– Ні, хоча дуже хочеться взяти Палац "Україна" на абордаж! Я б запросив друзів – того ж Олександра Злотника, з яким разом працювали. Він писав для нас (найвідоміші пісні – "Маки червоні", "Тиша навкруги". – Ред.).

Розкажу вам одну історію. В мене є знайомий бджоляр, який їздить продавати мед по різних містах України. Поїхав нещодавно в Івано-Франківськ. Підійшов до нього на ярмарку покупець – у костюмі, солідний такий. Каже: "Ви з Волині? З Луцька? То у вас там Валерій Маренич живе – я з ним знайомий". Бджоляр думає: розповідає таке, щоб мед дешевше продав. Але той чоловік продовжує: "Я приїхав з-за кордону, він виступав у нас кілька днів тому – співав білоруські пісні". Мій знайомий аж рота роззявив. Каже: "Я зараз наберу його". А тим часом уже люди стали збиратися – цікаво ж.

Зателефонував мені, коротко переказав ситуацію та передав трубку тому чолов’язі. Кажу: "Слухайте, панове, навіщо брешете? Поряд із вами стоять мої прихильники – соромно розповідати неправду. Вони зараз вам отою ложкою з медом по лобі дадуть за наклеп". Виявляється, клаптик правди в цій історії таки був. Сталася така ситуація. Цей чоловік відпочивав в українському ресторані, де справді було оголошено про виступ Маренича. На сцену вийшов артист – з гітарою, в капелюсі. А ресторан великий, глядацькі місця дуже далеко від сцени. Кажу: "Тоді все зрозуміло. Такі моменти мали місце і в київських ресторанах". А в той час, коли ми активно гастролювали, – кілька фейкових Мареничів їздили Союзом. Їх ловили, вони знову з’являлися. "То це двійник? – вигукує. – Косить під вас?". "Ага, ще й білоруською співає", – зітхаю.

– Пане Валерію, правда, що "Тріо Маренич" виступали на Євробаченні?

– Так, було. Де ми свого часу тільки не виступали – на стадіонах, аеродромах, концертних залах, навіть у поїздах співали. Багато мали виступів. Сучасних співаків майже не слухаю. Наших пісень по радіо не чутно, а те, що крутять, мені здається, гірше за якістю. Проте, як каже мій друг Олександр Злотник, ще повернеться в нашу музику мелодика, гармонія, красиві інтонації – все, що набуто віками.

– Дозвольте запитати: чому розпався ваш шлюб з Антоніною?

– Коли подружжя розлучається, то, звісно, винні обоє. Наразі ми не спілкуємося ні з Антоніною, ні з її сестрою Світланою. З сином Богодаром теж відсутнє спілкування – так сталося. Вони не хочуть, щоб я їх турбував, я прийняв це. Мешкаю окремо, умови в мене – золото, тільки здоров'я підводить. Відчуваю, що починаю сліпнути. Однак не розповідаю про це. Часом мене запитують: "Як справи?" Кажу, що все нормально. Не звик розповідати про свої проблеми. Нас ще вчили бути стійкими (усміхається). І я вмію сміятися крізь сльози.

Яка в мене пенсія? Оксано, скажу так: це подачка. Коли комусь кажу цифри, дивуються: "Ой, а ми думали, у вас солідні кошти!" Я не хочу зараз озвучувати розмір виплат. Як казали колись: скромність прикрашає людину (сміється). Та запитайте будь-якого чоловіка, навіть у тому ж Києві, чи задоволений він своїм життям. Кожен розвернеться й піде далі. Всім зараз важко. Але в будь-якому разі я намагаюся мати гідний вигляд.

Як складається мій день? Якщо чотири години в день з грифом не сиджу, не проганяю репертуар, то це не Маренич. Я дихаю музикою, розумієте? Крім того, в мене є ще одна зайнятість: кожен день розвожу собакам, які залишилися без дому, їжу. Ми з вами можемо знайти що поїсти, а вони – тільки попросити. Їду зранку велосипедом, а вони звідусіль біжать назустріч – чорні, білі, породисті, дворняги. І знаєте, що скажу: ще невідомо, хто розумніший – ми чи вони… Вже немає зі мною улюбленого пса, син його назвав Атлон. Ми з ним разом навіть їздили на концерти. А коли він дивився в очі, мені здавалося, що там розчинився Всесвіт. Дуже люблю тварин, і так було все життя. Коли малим був, мене називали "котячим батьком" (сміється). Йдучи зі школи, обов’язково тягнув якогось кота за пазухою. Приносив додому – і під стіл його.

Є ще одне захоплення – старі автомобілі. Все життя збирав, колупаюся тепер там. Щоправда, ні одна машина не на ходу. І продати не вдається – ніхто купувати не хоче. А я ще зобов'язаний платити за ці гаражі – по кишені лупить добряче. І не всі розуміють мене. Кажуть: "Люди на риболовлю їздять, а він колупається в тих автомобілях або тринькає на гітарі". Але це ж моє життя, правда?

Читайте на OBOZ.UA, куди зник головний телесиноптик України Микола Луценко: шалений успіх, перемога над страшною хворобою та переїзд до Чернігова.

Також на OBOZ.UA – інтерв’ю з поетом-піснярем Вадимом Крищенком – про освистаного в Києві Кобзона, жорсткість Ротару та суперечку з Кудлай про мову

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!