"У Москві українських перевертнів чимало". Вадим Крищенко – про освистаного в Києві Кобзона, жорсткість Ротару та суперечку з Кудлай про мову

Народний артист України Вадим Крищенко з початку великої війни продовжує жити та працювати на Батьківщині. Легендарному поету-пісняру 89 років. Він дуже активний у суспільному житті – митця можна зустріти в Києві і на прем’єрі фільму, і на творчому вечорі когось із колег.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA Вадим Крищенко розповів про роботу з найвідомішими українськими співаками: Раїсою Кириченко, Софією Ротару, Назарієм Яремчуком. А також згадав артистів, які народилися та виросли в Україні, однак зрадили її.

– Вас називають одним із найплодючіших авторів в Україні. Як вам вдалося не написати ні однієї пісні російською?

– Я завжди таким був, і цим викликав у радянської влади обережність до своєї персони. Мені пропонували за пісні російською великі гонорари, але я знаходив причини, щоб відмовитися. Казав, що не вмію, не знаю – всяке придумував. А написав я справді багато – майже тисячу пісень. Видано 57 книжок віршів. З десяток моїх пісень мають мільйонні перегляди на YouTube. Я, мабуть, найбільше зробив творчих вечорів у Палаці "Україна". І там жодного разу не звучали пісні російською. До моїх колег часто приїжджали на виступи гості з сусідньої держави. До мене – композитор Олександр Морозов з Москви, який співпрацював з багатьма нашими артистами.

Морозов у мене співав українською. Олександр народився в селі Окниця на кордоні тодішніх Української та Молдавської республік. І насправді його прізвище – Мороз. Батькові-українцю змінили, коли мобілізували на війну. "Як вас звати?" – "Сергій Мороз". – "Значить, будете Морозов". Переінакшили на російську манеру.

До речі, батько згодом поновив справжнє прізвище. Мама Олександра довгий час мешкала в Україні, вони були розлучені з чоловіком. І сам Олександр, вже будучи відомим, кілька років тут жив, переїхав до дружини, що родом із Черкас. Тут народився один з його синів. Тому Морозов має абсолютно українську кров. Він і покійному Білоножку писав. І Аллі Кудлай. "Красива жінка незаміжня", пам’ятаєте таку пісню?

– А правда, що ви якось посперечалися з Аллою Кудлай через те, що вона мала в репертуарі кілька пісень російською?

– Так, було таке. Запитав: "Алло, чому ти співаєш російською?". А вона: "Та українською зараз нічого не заробиш". "Знаєш, ти, мабуть, і російською не заробиш, – кажу. – Твоя вимова – українська". Розкажу ще одну історію. Колись молодий Віталій Білоножко, царство йому небесне, звернувся з проханням допомогти поїхати на гастролі в Канаду на фольклорний фестиваль. Я попросив за нього, мовляв, хороший хлопець.

А мені кажуть: "Та ні, він співає російські пісні, а там потрібні лише українські". Я переказав йому ту розмову. А він: "Клянуся, що не буду більше співати російською". І його взяли з нами. Через років десять бачу, що знову співає російською. Кажу: "Віталію, ти ж обіцяв". Він розгубився, а потім: "Та я ж всього на сім років клявся". Віджартувався. Знаєте, на мою думку, не можна категорично звинувачувати в цьому виконавців. Бо часи для них були непрості. Окрім всього іншого, вони їздили, наприклад, з виступами в Афганістан, де було чимало українців серед солдатів. А через це вимагали від них для концерту пісні російською.

– Були артисти, які ніколи не співали російською?

– Я думав, що не співав Павло Дворський. Але коли запитав, він сказав: "Вадиме Дмитровичу, маю гріх, одну пісню таки виконував". Коли я про це сказав, то Оксана Білозір заявила: "Я не співала". Але потім мені сказали, що вона теж мала пісню російською.

– Ваші пісні є в репертуарі Софії Ротару. Розкажіть, яка вона в звичайному житті.

– У мене є пісня "Білі нарциси" – спочатку її заспівала Лілія Сандулеса. Ротару почула і каже: "Я буду її співати". Композитор пісні Геннадій Татарченко, автор музики, каже: "То вже її співають". Вона: "А мені байдуже, хто її співає!". Я був присутнім на записі цієї композиції. І хочу сказати, що Ротару – дуже жорстка до себе в роботі. Вона записувала цю маленьку пісню два дні. От здавалось, що все вже прекрасно, закінчуємо: "Соню, все нормально". Вона: "Ні!" Ще раз і ще проходить все спочатку. Я думаю, що один із секретів її популярності: вона ніколи не ставилася до роботи якось злегка.

А пізніше я якось поїхав до Криму, вийшов увечері прогулятися, і з кожного танцювального майданчика неслися "Біли нарциси" у виконанні Ротару. Було приємно ще й тому, що в Криму українську можна було почути не так часто. А потім Софія Ротару записала "Лаванду", і вона вже перебила трошки "Білі нарциси".

Я радію, що так багато українських виконавців брали мої пісні – Дмитро Гнатюк, Раїса Кириченко, незабутній Назарій Яремчук, Соня Ротару, Василь Зінкевич, Алла Кудлай. Навіть Кобзон у мене співав українською мовою. Якось на одному з концертів у Києві чомусь вирішив виконати "Україна ненька – матінка Росія". А це вже було в роки незалежності. Його освистали і довго кричали "ганьба!". Він пішов зі сцени запльований, однак потім повернувся і заспівав мою пісню "Одна-єдина". І це трохи притишило провальний виступ. Але, як мені розповідали, режисер-постановник офіційних концертів у палаці "Україна" Борис Шарварко більше Кобзона не запрошував.

Як я поставився до того, що він виявився запроданцем? Таких дуже багато, він лише один з них. Я завжди до нього негативно ставився, здебільшого через його величезну зверхність. Людина він талановита, нічого не скажеш, але не українець. Це наш недруг.

Свого часу я працював ще з одним таким співаком – Олександром Сєровим, який теж народився та виріс в Україні. Ми багато зробили, щоб його перевести до Києва, коли він був солістом у Чернівцях та Луцьку. А зараз він каже, що особисто бачив, як по Хрещатику ходили українці зі свастикою. Де ти таке бачив? Після цього я сказав: "Викреслюю це прізвище зі своєї пам’яті. Як і Таїсії Повалій та Ані Лорак".

Я навіть вірш про це написав: "Ну що сказать – ганьба завжди зухвала. Ми знаємо: в гадючнику Москви перевертнів вкраїнських є чимало, хто почепив орла до голови. Не називаючи усі словесні хиби, сказати хочу про майстрів октав, хто, вирощений на українськім хлібі, талант і совість недругу продав. Ви співом солодили ту країну, що отчий край ваш хоче спопелить. Все нищить і ґвалтує без упину. Хто поєднавсь з гидотою – сам гидь. Мені паскудно згадувать ці лиця. Для виправдання не стачає слів. Покара не мине тих – сокошиться, хто зрадив рід і заповідь батьків. Ми власні рани правдою загоїм. Хай озориться гідністю доба. Й напише на знаменах: "Честь Героям! А зрадникам й перевертням – ганьба!".

– Тим часом ще один співак, який був дуже популярним у Росії і з яким ви працювали, навпаки, публічно звинувачує Кремль у розв’язанні війни в Україні, а Росію називає "потворною країною". Це Ярослав Євдокимов – народний артист Білорусі та заслужений у РФ.

– Ярослав народився в Рівному, його мама – українка. Пізніше вона перевезла його до Росії, але до семи років він розмовляв лише українською. Згодом жив якийсь час в Україні, а потім переїхав до Білорусі, звідки родом його дружина. А звідти – до Росії, навіть отримав їхнє громадянство. Коли жив у Білорусі, ми з ним записали дуже хорошу пісню "Україна-мати", де є такі слова: "Україно-мати, ми твої сини, перед лютим боєм ти нас пригорни. Україно-нене, в радості, журбі, на синівську вірність клянемось тобі". Але на художній раді її не прийняли. Сказали, що це заклик до міжнаціональної ворожнечі. Кажу: "Ні, це заклик берегти своє – країну, незалежність".

– Ви багато написали ще для однієї прекрасної співачки Раїси Кириченко. Доля подарувала їй незрівняний голос, але непросту долю.

– Коли ми з нею познайомилися, здається, вона ще не була навіть заслуженою артисткою. Вона записала більше десятка моїх пісень. Так сталося, що через хворобу в неї почали відмовляти нирки, доводилося постійно проходити процедуру гемодіалізу. Згодом обидві нирки видалили, вона стійко витримала пересадку донорського органа. Щоб зібрати кошти на цю операцію, артисти організували благодійний концерт. Трохи допомогла держава. Раїсу оперували в Німеччині. Вона повернулася і ще сім років тішила нас своїм співом. Єдине – її не дуже слухалися ноги, тому дуже боялася впасти на сцені. Тому, коли ми виступали разом, придумали такий хід: вона співає, я виходжу і запрошую її танець. І так підтримую під час виступу.

– В інтерв’ю нашому виданню, згадуючи Назарія Яремчука, який боровся з раком, ви розповідали, що теж мали онкологічне захворювання…

– Мені ще не було 50 років. У якийсь момент став відчувати: болить та болить. Провели дослідження – пухлина кишківника, треба різати. Я був знайомий з Олександром Шалімовим – це блискучий хірург, у нього ювелірні руки. Він мене і прооперував і, як бачите, до цього часу я живий. Як колись сказав про нього Микола Амосов, що вчений він нульовий, людина така собі, а хірург від Бога. Відомо, що між ними все життя було свого роду суперництво. Цікаво, що Амосов усе життя себе беріг: слідкував за здоров'ям, притримувався дієти, бігав. А Шалімов міг випити в задоволення, їв усе, що бажав – і обидва прожили однаково.

– Вадиме Дмитровичу, як вам живеться під час війни?

– Я мешкаю один, а, враховуючи, що мені вже пішов 90-й рік, зрозуміло, непросто. Якщо доживу до першого квітня наступного року, то відзначатиму ювілей. Я нещодавно якось оглянувся навколо, то митців, особливо тих, хто тулиться до пісні, такого віку і немає в Україні. З письменників, мабуть, Ліна Костенко, ще, може, кілька митців.

Звичайно, війна – це лихо. Але я собі думаю так: це велике випробування, з якого ми повинні вийти і вийдемо повноцінною українською нацією. Бо так доля розпоряджалася, що ми насправді повноцінною державою і не були. А от зараз нарешті станемо європейською, великою українською державою. І це мене надихає. Ну а з чим можу допомогти в такому віці Україні відстоювати свою державність? З того часу, коли почалася війна, я майже кожен день пишу. Минулого року вийшли друком поетичні репортажі кривавої війни з московськими загарбниками під назвою "Непоборність". Написав близько десяти пісень. Одну з них "Українській армії слава і хвала" виконує Павло Дворський із синами. Тож я не змовкаю.

– Теперішня війна не перша на вашому віку. В дитинстві ви були свідком Другої світової.

– Коли почалася та війна, то мені було шість років, тож я вже свідомий був. Пам'ятаю, як у наше село на Житомирщині зайшли німці. Як вони спочатку були лагідними з нами – шоколадки роздавали дітям. А коли наші партизани почали активно діяти, стали жорстоко ставитися. Але такого, що зараз творять російські окупанти, не було. Німці не ґвалтували наших жінок, не крали дітей, не вбивали на вулицях мирних жителів. Не було такої звірячої жорстокості. Я думаю, що навіть найжорстокіший звір не додумається до того, що роблять окупанти.

– Ви автор багатьох українських шлягерів. Скажіть, статки заробили?

– У мене звичайна двокімнатна квартира, автомобіля не маю. Ми з дружиною багато років збирали гроші – думали, будуть дітям. А потім на ощадних книжках "згоріли" 70 тисяч карбованців. Уже пізніше я ще зібрав, але банк, де тримав заощадження, "лопнув". Але це життя. Знаєте, як я кажу: Бог забрав гроші, але продовжив життя.

У мене, на жаль, є проблеми з молодшим сином. Він має залежність, але я не хочу виносити подробиці всього цього на широкий загал. Багато років і донині я допомагаю йому боротися, а це недешево. Сину 46 років. Старший син (між ними різниця – 10 років) з родиною мешкає за кордоном. Дружина моя пішла з життя дуже рано – у 48 років. Сталася трагічна історія. Вона поїхала на екскурсію до Польщі, а коли поверталася – автобус потрапив в аварію. Водій загинув, пасажири отримали різного виду травми. Дружина зламала руку і дуже вдарилася животом. Рука з часом зажила, ми заспокоїлися.

А потім почала жалітися, що погано почувається. Зробили аналізи: пухлина. Знаєте, зараз лікарі не виключають травми як причини появи злоякісних новоутворень – ми думаємо, що в нашому випадку саме так і сталося. Оперував дружину Шалімов, я очікував біля операційної. Коли він вийшов, сказав, що надії немає – пішли метастази. Я попросив дружині не казати нічого. Він прийшов до палати, коли вона вийшла з наркозу, сказав, що будемо скоро потихеньку виходити гуляти. Вона так зраділа! А потім дуже скоро її не стало.

– Свого часу дуже гучно пролунала історія про те, що польський режисер Єжи Гофман у своєму фільмі "Вогнем і мечем" незаконно використав вашу пісню "Наливаймо, браття". Чим це все закінчилося?

– Мені юристи сказали тоді: це виграшна справа, треба подавати до суду. Мовляв, доведеться вкласти 5 чи 10 тисяч доларів, а виграєте дуже багато. Але справа не в грошах, які треба було вкласти. Потрібно було їхати до Польщі на судові засідання. Мені це було важко. До речі, в той час мені телефонував навіть Богдан Ступка, який грав у цій картині. Мабуть, попросили, не знаю. Каже: "Вадиме Дмитровичу, Гофман – наш друг". Я кажу: "Богдане Сильвестровичу, ви ж не безкоштовно працювали в його картині? То чому так ставитеся до моєї роботи?"

– Коли у вас запитують про секрети довголіття, що відповідаєте?

– Я думаю, що це генетика. В мене бабуся була така міцна. Цікаво, що в дитинстві я багато хворів. Прожив цікаве, але непросте життя. Маю проблеми з молодшим сином, дружина померла. Багато всіляких життєвих перипетій було. Але мене постійно рятувала творчість. Ще одне: я ніколи не випивав (ну може чарочку – не більше) – така особливість організму. І чесно кажучи, навіть заздрю тим, хто може з допомогою алкоголю розслабитися. Також я ніколи не палив. Батько був директором школи. Казав: "Як побачу з цигаркою – начувайся!". Хлопці бігали курити за туалет на вулиці, я – ні. Навіть коли став студентом факультету журналістики університету Шевченка, друзі пропонували: закури. Але якось це не моє, не тягнуло.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з фронтменом гурту "Мандри" Сергієм Фоменком (Фомою) – про найгучніше прізвище героя на фронті та артистів, які піаряться на війні.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучим та актором Геннадієм Попенком – про відомих колег на фронті та свою роботу в ЗСУ.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!