Відео дня
У 17 років змусила Білла Клінтона слухати "Слава Україні!" Лілія Подкопаєва – про біль війни, мову, гордість за сина Вадима і трагедію Ані Лорак
Абсолютна олімпійська чемпіонка, легенда та гордість України Лілія Подкопаєва в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA зізналася, чому більше не веде активно соціальні мережі, як змінилось її життя та оточення після повномасштабного вторгнення, а також дала поради тим, хто планує всиновити дитину.
Відома на весь світ гімнастка поділилася, що думає про мовний конфлікт між близькою подругою Машею Єфросиніною та Христиною Соловій, як ставиться до російського громадянства своєї куми Ані Лорак, яким пам'ятає президента України Володимира Зеленського та чому не варто судити Влада Яму.
– Раніше ви досить активно вели соціальні мережі, та останнім часом вас майже не видно. Куди зникла Лілія Подкопаєва?
– У той час, коли в Україні йде повномасштабна війна і щодня гинуть люди, відбуваються постійні обстріли житлових кварталів у Харкові та Одесі, я вважаю, що всі публічні люди, які мають широку аудиторію, передусім зобов'язані максимально висвітлювати події. Особливо інфлюенсери з міжнародною аудиторією, як у мене.
Багато моїх підписників із США та інших країнах, тому я використовую свої соціальні мережі насамперед для того, щоб активно брати участь у різноманітних зборах та надавати можливість поширювати інформацію, що також є важливим для оборони України. У такі важкі часи вважаю недоречними будь-які пости, що стосуються якихось особистих подій.
– Як змінилося ваше життя за два роки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну?
– Коли ти далеко, то, по-перше, маєш відчуття провини, що ти у повному обсязі не можеш відчути біль українців, а по-друге, що ти недостатньо багато робиш для того, щоб ця війна закінчилася. Зранку прокидаєшся, за вікном нібито сонце, і думаєш: все, зараз воно зміниться...
Також я зрозуміла, що певні процеси, які сьогодні відбуваються у нашій державі, потребують таємниці. Ми бачимо запит суспільства на отримання достовірної інформації, але з погляду безпеки цілком очевидним є те, що оборона таких ключових міст, як Київ, Харків, Одеса та інших, на жаль, унеможливлює цей запит. Тому, розуміючи складність ситуації, бажаю українському політичному керівництву ясності в баченні їхній дій і сподіваюся, що вони діють в інтересах України.
Ну і звичайно, ми всі надіємося, що війна закінчиться переможним для України миром, але питання – коли і як.
– А ваше оточення змінилось?
– Звісно, воно змінилося. Хтось залишив моє оточення, хтось залишився. Звичайно, ми всі зробили висновки. Тих, кого я вважала близькими друзями, ті залишилися – найдорожчі люди зі мною. Болить серце, коли запитують, як там твої, я відповідаю: "Мої – це вся країна". Раніше нас було 45 мільйонів, зараз нас менше, але все одно, всі мої. Коли я бачу, що хтось страждає, не можу просто перевернути сторінку і піти далі. Воно торкається твого серця, і це дуже боляче. Сьогодні розмовляли з подругою, вона розповіла мені, що вчора поховали молодих дев'ятнадцятирічних хлопців. Я розумію, що це не перший і не останній випадок, я не знаю цього хлопця, його батьків, але дуже болить, і не можеш вигребти з цієї емоційної ями (плаче).
– Як ви відреагували на ганебне рішення Міжнародного олімпійського комітету дозволити росіянам і білорусам брати участь в Олімпійських іграх 2024 у статусі нейтральних спортсменів?
– Я зробила офіційну заяву і відправила листа на адресу всіх міжнародних спортивних федерацій і олімпійських комітетів з вимогою не допускати їх до змагань, тому що не існує нейтральних спортсменів. Вони всі представляють якесь суспільство. Ми розуміємо, що під нейтральним прапором буде виступати громадянин Росії, а спортсмени – це рупор своєї держави.
Ми всі пишаємося, коли наші спортсмени стоять на найвищих сходинках, лунає український гімн. Ми розуміємо, яку країну той чи інший спортсмен представляє. Тому коли МОК ухвалив це ганебне рішення, неможливо було прийняти. Крім того, ще багато спортсменів підтримують путінський режим. Хоч як міністерство не намагалося б зараз відстежувати і направляти листи в МОК, бо раніше були критерії відбору, то зараз все змінилося.
Наприклад, на змаганнях зі стрибків на батуті побачили, що виступали російські атлети, які підтримують війну в Україні. Я знаю, що все одно хтось поїде під нейтральним прапором. Кожна перемога – а це висока кількість медалей – є поштовхом до національної гордості, престижу для своєї країни. Успішних спортсменів зустрічають як героїв. Тому кожна країна використовує спортсменів на свою користь. І, звісно, для просування політичних інтересів. Колись Олімпіада була створена, щоб зупиняти війни, тому хочеться, щоб МОК дотримувався цього.
– Говорячи про Олімпійські ігри, неможливо не згадати вас в Атланті у 1996 році – абсолютна чемпіонка світу! Ви представляли молоду країну, і саме тоді вперше на весь світ прозвучав гімн України, піднявся наш синьо-жовтий прапор, а із залу лунало: "Слава Україні!". Від цих кадрів – мурахи по шкірі і безмежна гордість! Чи усвідомлювали ви тоді, наскільки важливою була ця перемога не лише для вас, а й для всієї країни?
– Так, це вперше на Олімпійських іграх пролунала фраза "Слава Україні!". Зараз ми більш свідомо розуміємо її значення... Тоді я, ще маленька дівчинка, якій на той момент було майже 18 років, напевно, до кінця не розуміла всю силу і велич того. Але, з іншого боку, я усвідомлювала. Тому що 1995 року в Японії, в місті Сабае, відбувся Чемпіонат світу зі спортивної гімнастики, посольство України відкрилося там тільки як пів року, про нього мало хто знав. І коли на тому чемпіонаті я здобула золоту медаль – тоді почали говорити про Україну, навіть дивитися на карті, де вона розташована. Посол тоді сказав: "Лілю, ви за цей тиждень зробили більше для іміджу країни, ніж ми, всім посольством, за пів року". І тоді, як підіймався наш, найчарівніший, найкрасивіший прапор, звучав гімн України – мурахи були по шкірі і сльози радості та гордості за свою Батьківщину. І коли вже повертаєшся в Україну, коли розмовляєш з людьми, розумієш, що відбулося щось набагато більше, ніж просто у твоїй уяві. Коли ти, маленька дівчинка з Донецька, мріяла стояти на найвищому п'єдесталі – і так воно сталося...
Мені було дуже приємно, що це була перша літня Олімпіада для України, яка й до сьогодні лідирує за кількістю медалей. Цього дня ставки було зроблено на те, що американська гімнастка стане олімпійською чемпіонкою, бо президенти США не відвідують будь-які змагання – йдуть лише у випадках, коли висока ймовірність, що їхні спортсмени отримають золоту медаль. Білл Клінтон зі своєю родиною був присутнім у залі. І це було вдвічі приємніше та сильніше відчуття, що своєю перемогою ми підняли його з крісла, і він слухав гімн України. Відчувала якусь магію і дуже сильну енергетику від того, що 45-тисячний зал тобі аплодує. Потім ми зустрілися, і я дуже шкодую, що не знала англійської мови, не могла нормально поспілкуватися.
– Коли ви відчули, що адаптувалися до життя у США?
– Я у США з 1996 року, коли мене запросили у велике турне по Америці, потім два роки поспіль були наступні тури. І 25 років я приїжджала, робила майстер-класи, саммер-кемп, тут це дуже просунута історія, яку люблять і батьки, і діти. Я вважаю, що Америка – дуже спортивна нація. Батьки бачать у спорті велике майбутнє, і вони вкладають туди кошти, щоб дитина спробувала, подивилась, що їй більше підходить. Тому коли я сюди приїхала, мені було складно, я не знала мови, культура була інша, не вистачало своїх людей, я постійно рвалася додому. Мені складно дався період адаптації.
Коли з'явилися діти, то ми жили пів року в США, пів року в Україні. Потім, коли у дітей вже були грін-карти, потрібно було визначитися, бо родина не може бути у повітрі. І оскільки роботу я мала у США, то як би не хотіла жити в Україні – мої діти будуть поруч зі мною. А коли вже я переїхала до Атланти, підписала контракт із гімнастичним залом – познайомилася з Ігорем (третій чоловік Лілії Подкопаєвої. – Авт.), він киянин, ми разом уже сьомий рік.
Ти розумієш, що побут, діти, робота налаштовують тебе на інші рейки. Безумовно, мені не вистачає України, не вистачає Києва. Я донеччанка, але майже з дев'яти років була постійно у Києві, тому, якщо можна так сказати, моє становлення відбулося у столиці. І от саме Атланта найбільше нагадує мені чимось Україну, тут чотири зміни сезонів. Та найголовніше, що я тут знайшла українську діаспору, для мене це дуже важливо. Зараз я вважаю, що у мене дві домівки – в Атланті і в Києві.
– До повномасштабного вторгнення ви були частою гостею в Україні та учасницею багатьох проєктів, таких як "Танці з зірками", "Я – герой", "Україна має талант". Чи отримуєте зараз запрошення для участі у нових проєктах?
– Після повномасштабного вторгнення ми тричі були в Україні. Мій чоловік придбав фуру спорядження для військовослужбовців, і ми це все передали нашим друзям – це Прикордонна служба України. Ці люди стоять на кордоні і перші стикаються з ворогом. Тому для нас не стояло питання, кому передати.
Зараз я отримую запрошення від каналу "1+1", вони, напевно, єдині, хто робить якісь проєкти. Хоча мені здається, що зараз не до проєктів, бо воно все ховається на тлі війни. Але треба переключатися... Коли я йду до театру чи коли приїжджав наш симфонічний оркестр, балет – це була така насолода.
Тому буду у травні з чоловіком у Києві, там планується святкування ансамблю Вірського, на яке мене, власне, і запросили.
– До речі, згадуючи "Танці з зірками", де конкурентами були Володимир Зеленський і Влад Яма, думаєш, які контрасти: один став президентом України, інший незаконно втік до США. Яким вам запам'ятався майбутній президент і як він змінився за цей час?
– Для України це був такий проєкт, від якого не можна було відвести очей! Володимира я знаю багато років. Він завжди був професіоналом своєї справи, дуже приємна і харизматична людина, яка не може залишити нікого байдужим. До нього є довіра, є якийсь дар, і все це в одній людині.
Щодо Влада Ями, то у кожного своя доля. Можна пливти за течією, а можна бути потягом, який тягне всі вагони, у цьому випадку – всю країну. Звичайно, що тут є питання, і кожен робить свої висновки, але засуджувати, знаєте, не можу нікого. Просто констатація факту, що кожен із нас ухвалює рішення, на яке його вистачає.
– Чи підтримуєте стосунки з вашим партнером по "Танцях з зірками" Сергієм Костецьким?
– Ви знаєте, не можу так сказати. Ми не стали друзями, але якщо він до мене звертався, то я йому допомагала, якщо це було в моїх силах. Я знаю, що інший мій партнер – Кирило Хитров – переїхав до США. Якось ми з ним зустрілись, поспілкувалися, але потім зв'язок обірвався. Я навіть цікавилась у спільних знайомих, де він, то ніхто не знає.
– Після повномасштабного вторгнення ви перейшли на українську мову і навіть займалися з репетитором?
– Я почала користуватись українською мовою набагато більше, коли переїхала до США, завдяки українській діаспорі. Певний час я справді займалася з педагогом. Зараз я дивлюся багато українських передач, слухаю українські подкасти, щодня намагаюся вдосконалювати свої знання.
Моя наймолодша дочка Евеліна нещодавно почала займатися в українській школі в Атланті по суботах і вже навіть декламувала вірш Тараса Шевченка "Тече вода з-під явора". Моя мама повернулася нещодавно з Києва і привезла нам книжки українською мовою, тому будемо читати.
Та, незважаючи на те, що раніше я спілкувалася російською мовою, я завжди представляла Україну. І коли мені казали "Росія", "ну це ж поруч", то відповідала, що колись це був Радянський Союз, а з 1991 року це незалежна держава.
Пригадую, ще коли був СРСР, ми приїжджали від нашого відомства на тренування до Москви і тренувалися на базі "Динамо" (бо я завжди представляла товариство "Динамо"). Нас москвичі "давили". Якось я сказала, що беру на тренування з собою "тормозок", з мене сміялися, мовляв, ти що, тормоз? Який тормозок?! Вони завжди себе ставили вище, вважали кращими, просунутішими, розумнішими, це відчувалось. І також тренери. Вони ж усі столичні, а ми приїхали з якоїсь "окраїни".
У 1991 році після радянського чемпіонату я отримала місце в збірній СРСР. І в мене завжди було бажання, моя дитяча мрія: коли вони виходили на п'єдестал у своїх червоних костюмах, із буквами СССР на спині, – мати такий костюм. Якщо ти міг бути у такій команді, то це визнання.
І коли Союз розпався, – я нікому про це не казала, – але я так горювала, що моя дитяча мрія мати такий костюм не здійсниться. Ми перестали їздити до Москви, я була вже в нашій збірній. І коли я отримала костюм із надписом Ukraine, то, звичайно, була ще щасливішою. Зараз цей костюм зберігається в Музеї воскових фігур у Києві, я їм його подарувала...
– Ваша близька подруга Маша Єфросиніна потрапила у мовний скандал зі співачкою Христиною Соловій. Як уродженка міста Донецьк, де переважала російська мова, що можете сказати на захист Єфросиніної, якій прилетіло, що на руках тих, хто спілкувався російською, – українська кров?
– Передусім хочу сказати, що кожна людина є продуктом свого середовища. Багато українців у 80-90 роках зростало в російськомовних містах і родинах. Навіть Київ до 2013 року можна було назвати російськомовним містом. І тільки з 2014 року дедалі більше громадян України перейшли на українську мову. А після повномасштабного вторгнення кожен зрозумів, що наша мова – це наш ідентифікатор, наш код.
Що стосується медіапростору – скандалів і непорозумінь, які подекуди там виникають, – хочу ще раз наголосити, що багато медійних людей зростало в часи, коли домінувала російська мова. Тому, відповідно, робили інформаційні продукти російською мовою.
Звичайно, у них був вибір, але, використовуючи російську мову, мабуть, вони вважали, що зможуть розширювати ринок на інші країни пострадянського простору. Але я чудово пам'ятаю, як, до прикладу, Сергій Притула завжди говорив українською мовою на будь-якому каналі. Також пригадую, що коли приїхала якось до Тернополя і попросила російською "чашку кофе", бо не вміла розмовляти тоді українською, то мене проігнорували. А коли моя подруга по команді з Червонограда замовила, її почули. Я мало не плакала. Цей випадок викликав у мене таку бурю негативних емоцій. Можна ж було по-іншому відреагувати. Якщо хочеш щось комусь донести, то можна це пояснити, навіть сказати, чому саме відмовляєшся обслуговувати, а не просто стояти мовчки, тим паче, я була ще дитиною...
Але після 2022 року багато хто переосмислив і, як і я, зрозумів, що мова є нашим скарбом. Для сьогоднішнього покоління надзвичайно важливо розмовляти українською, принаймні у публічному просторі. Я сподіваюсь, що діти, які зараз зростають в Україні, будуть як україномовними, так і англомовними, тому що Україна рухається в напрямку європейської інтеграції.
– Ліліє, я здогадуюсь, що згадка про цю людину не буде приємною, але не можу не запитати. Нещодавно буквально всі ЗМІ писали, що ваша кума Ані Лорак подала документи на російське громадянство. Маєте що сказати з цього приводу?
– Мене дуже часто про це запитують, і в особистому спілкуванні, і в засобах масової інформації. Звичайно, втрата близької людини, подруги – це певного роду трагедія. Але найбільшою трагедією вважаю те, як українка Кароліна Куєк вчинила щодо Батьківщини – до країни, де вона народилася і зростала. Зараз вона знайшла для себе нову батьківщину та нове коло спілкування.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну наше спілкування припинилося, і мені дуже прикро, що вона зробила саме такий вибір.
– Як пояснюєте старшій дочці відсутність хрещеної мами?
– Кароліна не запитує мене, тому що розуміє: це болюча тема, вона якось делікатно це обходить. Хочу сказати, що і у Вадима хрещений живе в Москві, дуже давно не виходить на зв'язок, ще до повномасштабного вторгнення. Можливо, діти між собою щось обговорювали, але мене вони не запитують.
– Після фактично зради найкращої подруги не розчарувались у понятті жіночої дружби?
– Ні, я оптимістично дивлюся в майбутнє. В мене не з'являються нові подруги, але ті, хто є, залишаються. Коли розумієш, скільки років ви разом, з одного боку, це кайфово, а з іншого – страшно, скільки ж нам уже років (усміхається). І цікаво, що я з Донецька, а мої подруги з Чернівців і Львова. От як вам? (знову усміхається).
– Ви обговорюєте з дітьми війну в Україні?
– Обговорюємо навіть з маленькою Евеліною. Вадим і Кароліна брали і беруть участь в акціях, пов'язаних з Україною. Вони завжди в перших рядах! Коли по Красноармійську (нині Покровськ. – Ред.) рік тому запустили ракети, було багато загиблих, у школі Вадима зробили акцію біля станції метро в Атланті. Вадим там виступав, розповідав історію дівчинки, яка вижила. Потім вони збирали гуманітарну допомогу. З меншою донькою я ходила на мітинги, віддавали речі та іграшки дітям, які приїхали в Атланту. Вона мене запитує, цікавиться, я їй завжди все пояснюю і те, чому ходимо на мітинги.
Зараз я з сумом помічаю, що про Україну пишуть, говорять значно менше, аніж на початку війни. Ми розуміємо, що у них тут своя гра, свої вибори, але нам від цього не легше, ракети летять – гинуть люди, і нам треба підтримка не на завтра, а на вчора. Тому телефонуємо конгресменам, сенаторам і просимо поставити закон на голосування про фінансову допомогу, і коли їх замучують такими дзвінками, то вони мають реагувати. А нас вже багато тут. В Америці це працює. Це може не працювати в нашій країні.
– Які поради ви б дали батькам, які, як і ви, виховують усиновлених дітей або замислюються про те, щоб взяти когось у родину?
– Коли ще я співпрацювала з дитячим фондом і ЮНІСЕФ, ми їздили областями, відвідували дитячі будинки, будинки сімейного типу, завжди думала: неважливо, хто біологічні батьки, важливо, що ти можеш дати цим дітям. Не треба грати роль – бути мамою, просто потрібно поводитися природно в спілкуванні, любити цю дитину, і тоді все буде добре.
Тут не можна щось радити, але якщо у вас така думка зародилася, то значить, це твоє. Людина вже починає свій шлях.
Не треба боятися за генетику. Мене часто запитували, чи не боюся, чи перевіряла. Я не перевіряла. Але я і не боялася. Я зі свого боку робила, що могла, а там як Богу завгодно...
Щоразу, коли Вадим мене обіймає, то каже: "Люблю тебе, мамо!". І це безцінно. Тому ще раз повторюю – не треба боятися. Якось мені дали одну пораду: у вас завжди знайдеться куточок і тарілка каші. Це образно, звичайно, але ти побудуєш свій храм на землі. Не слово, а діло. Я дякую всім тим, хто це зробив або думає зробити. У нас у мирний час було багато дітей, які були без батьків, а зараз і поготів. "Чужих дітей" не буває, вони всі наші, і кожній людині потрібна любов та підтримка.
– А розкажіть, будь ласка, чим зараз займається Вадим?
– Я дуже пишаюся своїм сином! Цьогоріч Вадим вступав до університету, і треба було написати есе. Він написав про свій шлях, що був усиновлений, з якого він міста, країни і що хоче бути схожим на маму в тому сенсі, що якщо у людини є мрія, то треба її досягнути. Він мені казав, що не хотів використовувати мої заслуги, не хизувався, хто його мама. Це було так емоційно.
Ми багато в чому прислухаємося до Вадима, він обізнаний у багатьох речах, багато читає.
Нещодавно подали заявки в кілька університетів, то він обирає, думає, бо йому пропонують стипендію та безкоштовне навчання, заохочуючи у такий спосіб обрати саме цей навчальний заклад, адже кожен університет вважає за честь, щоб у ньому навчалися талановиті діти.
Якось ми обговорювали, що навчання – це свого роду рулетка: можеш вкладати гроші в приватні школи спочатку, але ти ніколи не знаєш, що буде в кінці.
– Що потрібно робити для того, щоб мати такий фантастичний вигляд, як ви?
– Дякую, завжди намагаєшся виглядати ще краще, але маємо те, що маємо. Двічі-тричі на тиждень намагаюся ходити до тренажерної зали, більше не маю можливості. У мене ще є такий пунктик, десь із 1993 року, може, трохи пізніше, я ношу з собою ваги. Чоловік сміється. Сміх сміхом, але ніби нічого не з'їв, а стаєш на ваги – і цифри кажуть інше. Тому я стаю на ваги зранку і ввечері, контролюю.
Я вже знаю, в принципі, свій раціон, але все одно іноді хочеться розслабитися, якусь там булочку зайву з"їсти... Я люблю поїсти (усміхається). Я дуже люблю смажену картоплю з солоним огірком, з куркою, з котлетою, а ще борщ із чорним хлібом із салом і зеленою цибулею! Але люблю і салати зі шматочком рибки, зверху оливкова олія і бальзамічний оцет.
Зараз мені 45 років, я розумію, що наше тіло постійно змінюється, але моя вага стабільна вже 20 років. Якщо я переїла щось вчора, то сьогодні можу і не їсти нічого. Тобто все контролюю – крок вправо, крок вліво. Але бачу зі своїх речей – у талії чи в плечах дещо змінюється, то треба не здаватися і тренуватися. А ще собака підтримує форму мою, а я її.
– Про що мрієте цього року?
– Я думаю, що у нас, українців, одна мрія на всіх – щоб якнайскоріше війна закінчилась. Звичайно, ми не будемо ніколи як раніше, і спогади залишаться у наших головах та серцях, але я так хочу дихати на повні груди. Людина не може бути в постійній депресії, треба знаходити радість і натхнення в житті, але бажання в мене єдине – це перемога, мир. Я не знаю, як воно має бути, але дуже цього хочу. Я всім цього бажаю і не чекаю, що воно сьогодні-завтра закінчиться, але я просто тихенько мрію, що одного дня ми прокинемось – і війна завершиться!
– Слава Україні!
– Героям Слава! Героям Слава! Героям Слава! Знаєте, мені так хочеться обійняти всіх наших захисників...
У мене дідусь був начальником відділення на шахті. І якось у мене була можливість спуститися на глибину – тисяча метрів. Я не розуміла фрази "Що ти можеш знати про сонце, якщо ти ніколи не був у шахті". Але коли ти перебуваєш під землею, у тебе немає гарантії, тобто все може статися. І от коли підіймаєшся після 12-годинного перебування там, дивишся на сонце – ти радієш цьому. Я там була десь годину, і коли я піднялась, на повні груди зробила вдих – і це було неймовірно. Тому коли ти бачиш сонце і маєш можливість ходити, то це дорого коштує...
Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з актором Павлом Алдошиним, який не відчуває ненависті до ворога: про російську мову на фронті, "ракову пухлину" України та зрадників із рідного Генічеська.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!