"І не треба мені розповідати, хто я!" Олеся Жураківська – про хейт, місяць у підвалі під час наступу на Київ та "зраду" своїх

Народна артистка України Олеся Жураківська на початку повномасштабного вторгнення півтора місяця прожила в підвалі приватного будинку Київської області. Росіяни не дійшли до села, де перебувала артистка з родиною, півтора кілометра.

В інтерв’ю OBOZ.UA Олеся Жураківська згадала надважкий березень 2022 року, розповіла, як непросто працювати акторам в умовах воєнного часу, а також зізналася, як реагує на хейт – у свій бік та щодо відомих колег.

– Олесю, ми з вами розмовляємо на прем’єрі художнього фільму "Хазяїн 2. На своїй землі", який розповідає про події, що відбувалися в перші дні повномасштабного вторгнення. Які у вас згадки про той час?

– Початок великої війни застав мене з родиною в Макарівському районі Київської області. До того села, де ми перебували, російські війська не дійшли півтора кілометра. Коли я дивилася сьогодні картину, гнітючі відчуття, які переживала в березні 2022 року, повернули мене знову в той час. Аналізувати саму картину, як і будь-який інший фільм, мені важко, бо я не критик. Сприймаю побачене емоційно. А ще розумію, що для нашого глядача і часу – це дуже важливий контент. Шанс відрефлексувати, проаналізувати свій біль. І зараз щось знімати, повірте, це героїзм. Важко знайти кошти, зібрати людей – все це реалії, які нас дуже обмежують. Режисер картини, яку ми сьогодні дивилися, Тарас Ткаченко зараз служить у ЗСУ. Почав знімати, його відкликали, працював інший режисер Заза Буадзе, потім знову підключився Тарас.

Емоційно нам, артистам, зараз дуже складно, як і кожному українцю. Коли постійно перебуваєш у стресі, недосипаєш, витягнути з себе потрібні емоції на сцені чи перед камерою дуже важко. Це зовсім не те, що раніше зніматися в кіно. А в театрі, думаєте, легше? Постійні тривоги, вистави перериваються, повертаєшся до залу – треба знову налаштуватися. Але що поробиш, вже звикли.

– Хто був з вами страшного березня 2022 року?

– У Макарівському районі була моя сестра з чоловіком та дітьми, моя мама, мама чоловіка моєї сестри. Що відчували в ті моменти, коли розуміли, що ворог дуже близько? Невідомість і беззахисність, жах і навіть якусь апатію, приреченість. Я розуміла, що буде, коли вони дійдуть до нас і визначать, хто я. Але була якась внутрішня впевненість, що цього не станеться. Коли я дізналася, скільки їм залишалося до нашого села, дуже злякалася. І мені здається, що ці переживання зі мною на все життя – от сьогодні, коли дивилася стрічку, знову поринула у свої спогади.

І що може бути страшніше, коли ти ночами не спиш, все гримить, зверху з гуркотом літає? А ти лежиш, навколо тебе люди, яких дуже любиш, але думаєш дуже раціонально і зосереджено: кого першим будеш витягати у разі прильоту? Кого потягнеш до виходу з підвалу, де ми проводили майже весь свій час, першим – племінницю Марусю, маму чи сестру? Як це правильно зробити технічно? Скільки хвилин може зайняти? Навіть найлихішому ворогу такого не побажаєш...

– У чому ви зараз знаходите відраду?

– Треба далі працювати, не можна складати руки, сваритися, гризтися. Треба брати одне одного за руки і вміти порозумітися навіть з тими, з ким у мирному житті й не подумав приходити до згоди. В мене ворожості немає ні до кого – я роблю роботу, яку дуже люблю. І не треба мені розповідати, хто я! І як роблю – ніхто краще мене цього не знає. Що я думаю, чим керуюся, що зробила, а що ще планую – в це не посвячений ніхто, лише я сама. Але люди, ймовірно, через брак інформації, часом дозволяють собі якусь неналежну комунікацію, жахливі висловлювання. Але я їм все прощаю. У цьому, будемо вважати, я егоїстична: бережу свою душу та сили.

І розумію ступінь відповідальності, яку я взяла на себе більш ніж півтора року тому (з 2023 року Жураківська є директоркою – художньою керівницею столичного Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. – Ред.). У нас великий і потужний театр, поряд зі мною – неймовірні соратники. Фантастична режисерка Тамара Трунова – лауреатка Шевченківської премії. Окрім цього, і поетка, і драматургиня – просто людина-оркестр. У нас дивовижна акторська трупа, рівній якої я не знаю – нехай пробачать мені колеги з інших театрів. Ось на це мені потрібно зараз витрачати сили. А хейт, який зараз полонив чи не все і всіх… Я сподіваюся, що врешті-решт ми зрозуміємо, що це дорога в нікуди.

– Як ви ставитеся до того, що нещодавно після відео, яке випустило "Телебачення Торонто" про українських митців, які виїхали за кордон після початку повномасштабного вторгнення, хвиля критики зачепила і режисера Стаса Жиркова – вашого попередника на посту керівника театру?

– За кордон Стас Жирков виїхав законно, мав запрошення поставити там виставу. А щодо його рішення залишитися там – це запитання до нього. Думаю, буде дуже правильним, якщо він це коментуватиме, а не я або хтось інший. Чому я маю говорити за Стаса Жиркова? Він доросла людина. Це його зона відповідальності, а моя – театр, колеги. Деякі з них зараз служать. Багато чого потрібно для їхньої роботи там – ось на цьому ми теж концентруємося. Усі запити, які від них надходять, задовольняємо або долучаємося до зборів. Випускаємо вистави, на які добре ходять глядачі. Ось ділянки роботи, на які нам потрібно витрачати максимальні сили. А займатися оцінкою вчинків дорослих людей… Не буду цього робити.

Свого часу Стас багато зробив для театру – провів ребрендинг, на сцену театру вийшли нові вистави. А далі – це вже його життя, не моє. Моє – бути тут. Я виїжджала за кордон лише по роботі. Ми робили з Тамарою Труновою виставу Inwazja ("Вторгнення") в польському Білостоку. Сподіваюся, що вона з’явиться і в Києві, бо вийшла дуже гарною. З друзями побачилася, трошки змінила картинку.

Що відчувала, споглядаючи на спокійне та розмірене життя іноземців? Не було ні злості, ні заздрощів. Єдине відчуття, яке мене накривало: коли збиралася в поїздку, здавалося, що я зраджую своїх. І це було жахливо. Перший раз, коли ми їхали з Тамарою до Польщі, почалися жахливі обстріли Києва, і мене не полишали думки, що чиню неправильно, залишаючи, нехай навіть на нетривалий час, домівку. Я розуміла, що ніяк не можу вплинути на всі процеси. Але моє внутрішнє – якщо я тут, то зможу когось захистити, – мене просто розривало. А думати про те, що хтось виїхав з країни, а хтось залишився… Навіщо мені про це думати? Я живу своє життя, а заглядатися на інше, активно обговорювати – це руйнівна практика. Треба займатися собою – от і все.

– Коли у вас почалася акторська робота після початку повномасштабного вторгнення?

– Ми почали робити читання вистав влітку, організували онлайн-зустрічі з нашими глядачами. Наш театр не має бомбосховища і, поки не відновив роботу один з торгових центрів, який розміщений поряд і має укриття, ми не могли повноцінно продовжити роботу. Відкрили двері театру у вересні 2022 року. Робота в кіно теж помаленьку почала з’являтися. За невеликі кошти, на маленьких локаціях – але почало потроху оживати життя. І зараз гонорари невеликі, але погоджуєшся, бо розумієш, що зараз такий час, усім важко. Я чула про те, що актори скаржаться часом на продюсерів, які штучно знижають виплати, прикриваючись непростими часами. Не знаю, в мене такого не було, може, тому що намагаюся з нормальними людьми завжди працювати (усміхається).

– Що порадите подивитися глядачам у вашому театрі?

– Мені важко щось виділити окремо, бо в нас дуже широкий спектр – від сучасних вистав до знакової постановки нашого театру, дуже архаїчної, але аншлагової вже 21 рік під назвою "Корсіканка". А робота "Погані дороги" – це взагалі не вистава, а ціле явище. Ми зробили її шість років тому, коли ще жоден театр не говорив про війну. Казали про АТО, Операцію Об’єднаних сил. І тільки в нас була вистава, де ми розповідали, що таке війна і що вона робить з людьми.

– Що відповідаєте тим, хто каже, що розважальний контент зараз не на часі?

– Їхнє право так казати, моє – стверджувати, що це не так. Справа в якості гумору, в тому, як ти все відчуваєш. Так можна песимістичні думки розвивати далі і стверджувати, що і життя наше взагалі не на часі. Але воно одне, правда ж? Не хочеш ставити комедії, ходити на них – і не треба. Не подобається фільм – вимкни. Значить, тобі це зараз не потрібно. Але без оцієї манери вказувати, як жити та що робити тим, хто поряд. Тебе це дратує, а комусь іншому допомагає. Людина посміється, трошки переключиться від проблем і вже не захоче перерізати собі вени від якоїсь безвиході у важкий період, розумієте? Не на часі зараз сидіти склавши руки, а працювати – дуже на часі.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Катериною Кузнецовою – про зміну громадянства коханого з РФ, долю майна в Москві та скандал із Цимбалюком.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!