Близька подруга Ніни Матвієнко зізналася, чому ні разу не була на її могилі, і розповіла про останню зустріч з легендарною артисткою
Українська виконавиця Валентина Ковальська з юності дружила з Ніною Матвієнко та понад 50 років ділила з виконавицею одну сцену в складі знаменитого гурту "Золоті ключі". Співачка каже, що досі не змирилася з думкою, що подруги вже немає.
Про це вона розповіла в інтерв’ю OBOZ.UA. Валентина Павлівна згадала останню зустріч з Ніною Митрофанівною, розповіла, якою нещодавно прийшла до нею подруга уві сні, а також зізналася, чому до сьогодні не знайшла в собі сил поїхати на кладовище.
– Пані Валентино, як пройде для вас сьогоднішній непростий день?
– Я зателефонувала чоловіку Ніни. Петре Івановичу, кажу, що ви плануєте? Він відповів, що приїде старший син, родиною зроблять панахиду. Я сьогодні теж сходжу на кладовище – провідаю свою подругу. Знаєте, після похорону я ще не була там ні разу – не могла наважитися. Здавалося, що якщо прийду, то остаточно примирюся з думкою, що Ніни немає. А я досі не можу в це повірити. Сьогодні прокинулася о сьомій і весь ранок її згадувала. Коли ви зателефонували, саме вносила правки до рукопису про наш гурт "Золоті ключі". Мрію видати книгу про наше тріо.
У популярне українське вокальне тріо "Золоті ключі" входили Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська та Марія Миколайчук. Колектив народився у Києві в квартирі видатного українського кіноактора, кінорежисера та сценариста Івана Миколайчука, який за фахом був також хоровим диригентом. Саме він порадив своїй дружині та її подругам, почувши, як вони гарно разом співають, об’єднатися в спільний музичний колектив. В юності Валентина та Ніна разом співали в хорі ім. Верьовки, а згодом вчилися на одному курсі філологічного факультету університету ім. Шевченка. Співачки в один день народили синів, дружили родинами.
– Я все життя веду щоденник, збираю матеріали, програми наші, відео поїздок по світу, по Україні, – розповідає Валентина Ковальська. – І все це має вилитися в книгу – про творчість і про кожну з нас особисто. Там будуть і ноти пісень, і багато наших світлин. А також – відгуки відомих українців про нашу роботу. Я дуже сподіваюся, що це видання побачить світ, зараз шукаю благодійників. Це моя третя книга. Понад 20 років я пропрацювала науковим співробітником в Інституті Українознавства. Зараз викладаю, працюю на посаді професора кафедри мистецтва співу в Академії мистецтв імені Павла Чубинського.
– За цей рік хоч раз приходила Ніна до вас у снах?
– Один раз снилася, але ми не розмовляли. Вона стояла серед людей, які її дуже щільно оточили, щось розповідала. Глянула на мене – оце і все. Погляд був дуже теплий і спокійний, я зробила для себе висновок, що Ніні добре в іншому світі.
Знаєте, десь місяць тому я сиділа, от так, як сьогодні, за рукописом. І раптом до мене прийшла думка, що ми вже більше ніколи не заспіваємо втрьох. Я так ридала…
Востаннє ми бачилися з Ніною в червні минулого року. Їздили разом на урочисті заходи до дня народження Івана Миколайчука на Буковину. Перша зустріч була призначена на 10 ранку, побоювалися, що мало хто прийде. А людей було! Навіть дивлюся: сестра Володимира Івасюка сидить з чоловіком. Потім поїхали до музею Миколайчука в його рідному селі, згодом – в одну із шкіл, ще було кілька заходів. Жили в готелі в Чернівцях. Про що говорили? Про життя, якісь спільні сторінки згадували. Хіба ми думали, що це остання зустріч?
Потім я ще залишалася, а Ніна мала їхати додому. І, коли ми прощалися, чомусь заплакала. Каже: "Дякую тобі, Валюшко" (вона мене так називала). І поїхала. А вже в липні я дізналася, що вона потрапила до лікарні, перенесла дві операції. Ми з нею переписувалися в месенджері. Вона висилала фотографії. Я її підтримувала, як могла. Напрошувалася прийти, але з відповідей зрозуміла, що вона не хоче, щоб її бачили хворою. З нею поряд весь час були тільки рідні. А одного разу вона мені прислала фото: вся в білому, в кріслі – ну дуже гарна. Написала, що їй трохи легше, мовляв, вже можу сидіти. Я відповіда: "Ти не тільки сидіти, скоро літати будеш на крилах пісні". Більше повідомлень від неї не приходило... А 8 жовтня відкриваю Facebook і бачу допис Тоні про те, що мами не стало. Ви не уявляєте, який в мене був шок. У лютому ми тільки попрощалися з Марічкою Миколайчук, а тут – і Ніна пішла… Дівчата – це були два моїх крила. І 2023 рік забрав обидва.
У 2018 році ми святкували 50-річчя від часу створення нашого тріо. На ювілейному вечорі отримали свідоцтво "Книги рекордів України" про те, що наш колектив найбільш тривало виконує українські пісні акапельно. Було багато людей, концерт. Марічка вже співали сидячи, не могла стояти через хворобу.
Треба сказати, що у нас були різні моменти в житті, як і в будь-яких друзів та найближчих колег. Але найголовнвше: ми робили святе діло – берегли самобутність української народної пісні. Тримали її традиції, все життя співали акапельно. А такий спів – це найвищий прояв душі, розумієте? Без супроводу, як мені здається, найкраще можна розкрити душу в композиції.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з Тонею Матвієнко – про російську мову в будинку мами, прикрі чутки про свій шлюб та життя за кордоном.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки.