"Чому розмовляєш українською?" Олександр Печериця – про "совок" у головах родичів, нову професію та найважчі моменти на війні

Народний артист України Олександр Печериця ("Кріпосна", "Сага", "Століття Якова") з початку повномасштабного вторгнення Росії мобілізувався до ЗСУ. Півтора року актор перебував на фронті, а на початку січня стало відомо, що він звільнився з військової служби за сімейними обставинами.

Відео дня

OBOZ.UA вдалося поговорити з актором на прем'єрному показі серіалу "Лікарка за покликанням" у межах Одеського міжнародного кінофестивалю, який восени покаже "1+1 Україна". В інтерв'ю Олександр Печериця розповів, яку професію нині освоює, а також згадав своє дитинство в російськомовній родині та пояснив, чому зараз не спілкується з родичами з Росії та Білорусі.

– Як змінилося ваше життя, коли ви повернулися з фронту?

– Ми всі змінилися, і все навколо теж дуже помінялося. І ступінь цих змін мені навіть важко зараз якось оцінити або осягнути. Але те, що ми ніколи не будемо жити як раніше, це факт. Помінялися теми, графіки життя, помінялися болі. Раніше моє творче життя залежало від графіків вистав і зйомок, а зараз усе підпорядковане графіку увімкнень чи вимкнень світла.

– Чи вдавалося вам за час перебування на службі приїжджати до Києва, щоб грати вистави (Печериця – актор столичного Театру Франка. – Ред.)?

– Лише двічі за півтора року мені вдалося приїхати, щоб зіграти "Украдене щастя". Звертався до командування військової частини з проханням надати таку можливість. І слава Богу, мої командири пішли на поступки і дозволили мені віддати кілька днів свого життя театру.

– Як ви вирішили для себе піти на фронт?

– Я ніколи не планував і не мріяв змінювати професію. Тому що це справа мого життя, найулюбленіше з того, чим займаюся. Став до лав Збройних сил волею випадку. В перші дні вторгнення, коли на вулицях Києва на повну готувалися до оборони міста, я пішов до хлопців, які охороняли естакаду на Броварському проспекті. Запитав, чим можу бути корисним. Кажу: в мене є автомобіль, дві руки, дві ноги, готовий робити, що скажуть.

Спочатку допомагав зводити укріплення, потім розвозив хлопцям їжу, згодом, коли почали відчуватися проблеми з ліками, цим займався. А потім пішов до військкомату. Там мені сказали, що необхідно брати в руки зброю, бо на Київ ідуть ворожі колони, треба відбиватися. Я мобілізувався.

– Було важко на війні?

– Було непросто, тому що мусив звикати до багатьох речей. Перше і найголовніше: ти собі більше не належиш. Не можеш сам кудись піти чи поїхати. Інколи складалося враження, що ти ніби більше не ти. І це складно. По-друге, дуже багато речей, до яких звик у повсякденному житті, раптово зникають. Особливо на лінії фронту. Помитися десь теплою водою – це розкіш. Та й часто просто помитися, коли ти на передовій, у боях – нереальне завдання.

Але водночас я знайшов чимало прекрасних людей на своєму військовому шляху. Я завжди був оточений гарними людьми, але дружба в армії – це трошки інше. Вона заснована на довірі та взаємодопомозі. Коли весь час є поряд ті, хто може допомогти, виручити, підказати, – набагато легше. Так сталося, що я став частиною дуже гарної команди. Я кайфував від цього, що так багато таких людей зустрілося мені на шляху.

Через півтора року я звільнився зі служби, але колишніх військових не буває. Зараз продовжую тримати зв'язок зі своїм підрозділом, а паралельно набуваю освіту військового психолога, бо хочу бути корисним і надалі. Відвідую спеціалізовані курси, де нас вчать, зокрема, визначати, наскільки той чи інший боєць, що перебував якийсь час в екстремальних бойових умовах, потребує психологічної реабілітації, а також викладають методики адаптації військовослужбовців до звичайного життя. Це дуже дієві програми.

– У серіалі "Лікарка за покликанням" ви зіграли одного з медиків дитячої лікарні, події в якій відбуваються після повномасштабного вторгнення. На прем’єрному показі журналісти зі знімальною групою подивилися дві перші серії картини. Які ваші враження?

– Коли читаєш сценарій, в уяві собі часто фантазуєш історію, яку будеш грати. Така тенденція є принаймні у мене. А от з'явився результат. І ти думаєш: ого, а от про це я так не думав! О, а тут і таке закрутилося! І ще якісь сенси, і ще якісь глибини. Ніби сцена, коли знімали, була для мене прозорою, а виявляється, що вона ще і про це. Знаєте, ця картина вийшла набагато об'ємнішою, ніж мені здавалося. Мені сподобалася історія і я розумію, наскільки вона зараз важлива.

– Як змінилися гонорари акторів під час війни? Ваші колеги розповідали нам в інтерв'ю, що був час, коли платили майже втричі менше, ніж до лютого 2022 року.

– Чесно кажучи, я вважаю це запитання некоректним. Не хочеться озвучувати якісь суми ще й тому, що, погоджуючись на роль, ми підписуємо документи, де є умова про нерозголос фінансової частини угоди. Гонорар кожного артиста – це індивідуальна справа. Тобі пропонують умови – ти погоджуєшся або ні. Окрім того, розумієш, що в країні війна.

Це, можливо, і відповідь на запитання, яке ви мені ще поки не поставили. Чи потрібно знімати ігрове кіно під час війни? Потрібно. І я наголошую це в кожному інтерв'ю. Людям, які працюють у кіномистецтві, теж треба годувати сім'ї. Але насамперед така робота – це можливість сповідатися, пропускати через себе якісь думки, страхи. Це прекрасна терапія. Плюс кіноіндустрія продовжує жити, а це дуже важливо – ми рухаємося, розвиваємося, ростем. Мені дуже подобається, що у глядача зараз є потреба в якісному українському контенті. Звичайно, це не означає, що ми просто завтра почнемо конкурувати з каналами HBO чи Netflix. Для цього треба пройти певний шлях, але тішить, що ми зараз на якомусь етапі цієї дороги.

– Минулого року ви отримали звання народного артиста України. На той час вам виповнився 41 рік. У скільки зазвичай отримують таку почесну нагороду?

– Я не наводив довідки. Знаю, що і в нас у театрі є люди, які приблизно в цьому віці, може, навіть молодшими, отримували звання народного артиста. Що можу з цього приводу сказати? Звичайно, такі нагороди – це дуже кльово. У тому плані, що це свого роду вказівник, що рухаєшся правильно. Але, як відомо (не пам'ятаю, хто це сказав, але мені здається геніальним): удачі нічого не навчають, навчають – невдачі. От тоді ти, отримавши чарівний пендель, береш себе за барки, збираєшся, стаєш сильнішим і йдеш далі.

– Скажіть, будь ласка, чому ви так мало розповідаєте публічно про особисте та майже не викладаєте в соцмережах спільні знімки з дружиною – акторкою Анастасією Остреїновою ("Кава з кардамоном", "Будиночок на щастя", "Сага", "Подаруй мені життя", "Відділ 44")?

– Я не люблю росповсюджуватися про особисте. Про все, що нам треба, ми поговоримо під ковдрою. Любов – то справа домашня, чого людям показувати?

– В одному зі своїх інтерв'ю ви зізнавалися, що дуже непросто переживаєте розлуку з сином (з початку повномасштабного вторгнення Анастасія Остреїнова з маленьким Олександром знайшли тимчасовий прихисток за кордоном. – Ред.).

– Можливо, буду банальним, але скажу, що народження сина – це найщасливіший момент у моєму житті. І все, що з ним пов'язано, це виключно сенс та буття. Завдяки йому я пересмислив і зрозумів багато речей. І себе, і батьків, і бабусю з дідусем, напевно, вже почав розуміти. І це круто! З народженням сина я усвідомив: усе, вже дорослий, більше не хлопчик. Я вже чоловік, і в мене вже є відповідальність не тільки за себе, а й за малесеньку істоту. Ти її захисник, ти її годувальник. Ти маєш обов'язки – і вони сильніші за тебе. Та що я вам розкажу? Всі люди про це знають.

Нашому малому чотири рочки. Він дуже активний. Як казала моя покійна бабуся на таких дітей: вер-то-літ. "Ой, вертоліт!" – відгукувалася вона про непосидючих онуків. А наш непосидько помножений на два. Невсидючко! Насті часом буває важко, звичайно. Але з іншого боку, дитина – це радість і щастя.

– Як у вашій родині відреагували на скандал, у який потрапила Анастасія після виходу на екрани серіалу "Встигнути до 30" (у картині акторка зіграла героїню з Коломиї, яка, на думку деяких глядачів, зображена карикатурно. Зі свого боку Анастасія, відреагувавши на хейт, наголосила, що стрічка створена в жанрі сатиричної комедії, і це варто враховувати, переглядаючи її. – Ред.)?

– Та, який там скандал, я вас прошу! У будь-якому разі: нам своє робити. Актори грають, гядачі дивляться, критики критикують. Зрозуміла річ, прикро, коли це не просто критика, а відвертий хейт. Але ми живемо в демократичному суспільстві. Ми ж вибрали цей шлях, правда? Кожна людина має право висловлювати свою думку, яку можемо не поділяти, але маємо поважати. А от, яка ця думка, залежить від обізнаності, кваліфікації. А це все набувається, як і смак. Ми дорослішаємо, набуваємо мудрості.

Зізнаюся чесно, я терпіти не можу давати інтерв'ю саме з цієї причини. Бо що не скажи – обов'язково знайдеться той, кому не сподобається. Це ж демократія, всі мають свою думку (сміється). Але намагаюся не брати злісні коментарі до уваги. Кого маю в чомусь переконувати? Я учасник бойових дій, ветеран війни, народний артист України. Що ще я маю комусь доводити? Про що?

– А як ви згадуєте Краматорськ, де минули дитячі та юнацькі роки?

– Цього року померла моя бабуся, вона там залишалася. Жила в Слов'янську, який розташований поруч із Краматорськом. З того часу я там не був. Багато однокласників, які є моїми друзями, живуть у Києві. Зустрічаємося, проводимо разом час. У нас був дружний клас.

– Ви народилися в Санкт-Петербурзі…

– … І прожив там дуже "солідний" час – днів 90, по-моєму (сміється). Чи хотілося потім подивитися на місто, де народився? А ми були з татом і мамою на початку 2000-х років. Але зараз ні з родичами з Росії, ні з Білорусі (звідти родом моя мама) не спілкуюся. Про що нам говорити? Чи достигли у вас яблука? Як здоров'я вашої собаки? На жаль, "совок" головного мозку нікуди з їхніх голів не подівся.

Я маю на увазі не тільки родичів, а й більшість ближчих сусідів. Це величезна біда. І я, чесно кажучи, думаючи про це, відчуваю певну розгубленість. Я не знаю, що реально нам всім робити, коли під боком абсолютно хворі люди. Ціла нація. Ясна річ, що не геть усі, але від того не легше. Ми ведемо зараз боротьбу за існування українського простору свободи проти російського рабства. А я взагалі вважаю, що ми зараз на зламі і світ летить кудись. Переможе або цивілізація, або знову настане темрява – колись таке вже було.

– У вас настільки прекрасна українська, що важко повірити, що чималий період життя ви розмовляли лише російською.

– Я колись у свого діда запитував: "Чому ти розмовляєш українською?". А він відповідав: "Бо так розмовляв мій дід. А раніше – його дід". А я через те, що відбулося зросійщення, виріс у російськомовній родині. А у дев'ятому класі до нас прийшла нова вчителька української мови і літератури Алла Дмитрівна. Вона була з чернівецьких земель і дуже красиво розмовляла мовою. Боже, як вона розказувала! Що вона розказувала!

І це запалило в мені тягу до мови, стало неймовірним прозрінням. А вона казала: "Сашо, воно все в тобі було, просто якийсь час спало". Мене це захопило, захотілося далі вивчати. І коли починаєш глибше цікавитися, відкривається багато невідповідностей. Наприклад, думаєш: "Української мови не існує? А чому тоді забороняли стільки разів те, чого не існує?". З Аллою Дмитрівною ми зараз частенько переписуємося. Вона досі викладає. І багато її учнів стали помітними людьми в нашому суспільстві.

– Олександре, ви майже 20 років служите в столичному Театрі Франка. На ваш погляд, чому саме зараз люди почали так активно цікавитися театром?

– Такого ажіотажу, як останній рік, зізнаюся, не було. Хоч ми в нашому театрі переживаємо театральний бум вже достатньо тривалий час. У нас хороша відвідуваність, дуже потужні вистави. А те, що відбувається загалом у театральному світі, це нормальна історія. Зняті певні кордони, обмеження, відкрився світ. Можна багато чого побачити, порівняти. У суспільстві з'явилася потреба в якісному. Ми саме з цього починали інтерв'ю – про якісні серіали. Так само з виставами. І це прекрасно.

Наше суспільство має досвід війни, втрат, ми позбулися багатьох комфортних речей, але набули речей смакових. Настав час, коли вже ми цінуємо якісні проєкти. Аналізуємо круті театральні напрями європейських країн, проєкти Netflix, HBO і вимагаємо вже цього від свого кіновиробництва. І, мені здається, це незворотний шлях. Ми вже привернули до себе небувалий інтерес світу. Там вже знають, що є країна, народ, який бореться. З унікальною, цікавою культурою. Це буде привертати увагу митців усього світу – я вже бачу тенденції.

І в цьому контексті знову в мене виникає запитання: хто ж ми такі все-таки? Така нація – і співаємо, і танцюємо, і працюємо багато. Але наймичкуваті. От коли з нами це сталося? Чому колись найродючіші землі на Дніпрі зайняли саме українці? Тобто щось таке ми знали колись, а потім це втратили в собі? І, можливо, саме зараз нам випав шанс все відновити? Але "совок" важко витравити і з наших голів. Один ворог тисне на лінії фронту, а інший – у голові. І от коли кожен візьме на себе відповідальність за те, що він робить, на тій ділянці свого життя, де має обов'язки, то це теж буде боротьба. Нам усім треба вчитися бути відповідальними.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з акторкою Ніною Набокою – про її україномовне село на Донеччині, три шлюби та інтимні сцени в кіно.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучим та актором Геннадієм Попенком – про відомих колег на фронті й свою роботу в ЗСУ.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!