Чоловік на війні, робота в дитсадку та чорноробом у теплиці. Де зараз і чим займається яскрава акторка Катерина Вишнева

Катерина Вишнева відома телеглядачам за популярними серіалами "Не зарікайся", "Село на мільйон", "Жіночий лікар", "Хороший хлопець", "Голова". А шанувальники театру знають її за ефектними ролями на сцені. Катерина Вишнева – провідна акторка столичного театру "Золоті ворота".

В інтерв'ю OBOZ.UA артистка зізналась, якою непростою виявилася після повномасштабного вторгнення її тимчасова еміграція в Литву і яким радісним було повернення в Київ, де продовжує перебувати, незважаючи на труднощі, які принесла війна. Артистка згадала, як працювалося українським акторам на одних знімальних майданчиках із росіянами до вторгнення РФ, і відверто розповіла про своє сьогодення.

Катерина Вишнева – криворіжанка. Випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Чоловік Катерини – актор Молодого театру. Олег Москаленко – зірка гучної картини "Дике поле" – екранізації одного з найуспішніших романів Сергія Жадана. Лауреат національної кінопремії "Золота дзиґа". Кілька років тому визнаний секс-символом українського кіно. З липня минулого року актор перебуває в лавах ЗСУ.

"Як згадую страшний день 24 лютого 2022 року? – перепитує Катерина Вишнева. – Тут треба почати з передісторії. Рівно за місяць до вторгнення я вперше захворіла на ковід. І це було так дивно, бо кілька років багато разів стикалася з хворобою – і нічого. А тут телефонують зі знімального майданчика: "Шукай, де до ранку зробити тест, бо двоє злягли". А в мене було планів, окрім кіно – акторський курс, прем'єра вистави. Нарешті мав запускатися проєкт, де мене взяли на головну роль. А загалом найближчими місяцями планувалося п'ять зйомок із моєю участю".

"І от захворіла. А ця хвороба, як відомо, спричиняє підвищений стан тривоги, безсоння, – продовжує акторка. – А я живу недалеко від аеропорту "Жуляни", і весь цей час спостерігаю, як там дуже активно підіймаються-сідають літаки. Думаю: що ж таке? Розповідаю друзям, кажуть: це через ковід така тривога. 23 січня в мене день народження. Прийшла привітати мама, поставила біля дверей тортик, відійшла подалі до ліфта, каже: "Ти знаєш, що буде війна?" "Мамо, перестань дивитися новини. Хто на нас нападе?" – безпечно відповідаю, але на душі так само тривожно. Але потім я одужала і продовжила жити своє життя".

"24 лютого о п’ятій ранку мені зателефонувала моя психологиня, яка після 2014 року виїхала з Луганська, – згадує Вишнева. – Запитала: "Спиш? Війна почалася, вставай". І поклала слухавку. А її батьки досі живуть у Луганську, і вони добре знають те, що знаємо тепер і ми. Коли я напередодні скаржилась їй на тривожний стан, вона радила: "Організуй діяльність, яка тебе заспокоїть. Збери валізи, продумай, що будеш брати. Навіть якщо це не знадобиться, все одно добре, бо ти перестанеш себе накручувати". Я дослухалася поради – підготувалася".

"Завезла в село до батьків чоловіка тривожну валізку з документами, зокрема на квартиру, – перераховує Катерина. – Мені розповідали, що коли окупанти заходять у місто, палять документи – у жеках, всюди. І потім дуже важко довести, що це твоє житло. Такі проблеми, зокрема, виникали у мешканців Донецької та Луганської областей. Твою квартиру можуть комусь подарувати або запропонувати тобі купити її заново. Свекор тоді з мене посміявся, мовляв, панікерка. А через два дні почалося вторгнення".

"Пам'ятаю той ранок: швидко спакувала речі – свої та маленької дочки Варвари, – згадує акторка. – Памперси, візочок. Двох котів запхала до переносок. А дитина тим часом продовжує спати. Думаю, може, не варто так поспішати? Нехай ще мала трохи відпочине. Підходжу з цими думками до вікна. І бачу, як ракета влучає в аеропорт "Жуляни". Будинок затанцював. Далі – другий вибух, затрясся ще сильніше. І через 15 хвилин ми вже сиділи з дочкою в машині. Коли приїхала в село, порахувала, що загальна вага всього (речі, дитина, продукти, ноутбук, візочок), що я тягла сходами, була на чотири кілограми більше, ніж важила я сама".

"Ми виїжджали вже в щільному потоці, – продовжує Катерина. – Великих заторів ще не було, але в бокове скло я бачила, як позаду збирається дедалі більше автомобілів, і подекуди вони зупиняються. Думала тоді: добре, що я все продумала. Найбільша валіза з речами їздила зі мною в багажнику навіть на вистави. Всі з мене сміялися: що тобі це дасть? Але завдяки тому, що вона була складена, я швидко виїхала з Києва".

"У валізі було продумано все: і медикаменти, і рюкзак із найнеобхіднішим, якби довелося кинути машину і бігти в ліс. Мені здавалося, що в якийсь момент може виникнути така необхідність. Оцей страх, який я переживала за місяць до великої війни, змусив мене тримати весь час повний бак бензину. Вибігаючи з квартири, під устілку взуття я поклала гроші, а в шкарпетки – прикраси. Взяла в машину старі ноутбук та фотоапарат. Чомусь вважала, що за ці матеріальні речі зможу виміняти можливість проїхати, якщо нарвуся на росіян".

"Якийсь час ми родиною перебували у свекрів у Черкаській області, – згадує артистка. – Мені здавалося, що там безпечно – поряд ніяких стратегічних об'єктів, великих трас. Але 1 березня ми виїхали, бо вночі сталася ракетна атака на сусіднє село. Добиралися до кордону три доби, чоловік повернувся до батьків, а ми ще добу стояли на кордоні, перш ніж перетнули його. Спочатку зупинилися в Румунії, трохи перепочили. Поїхали далі. Чотири дні пробули в Будапешті. І взяли курс на Литву. Осіли в невеличкому містечку Алітус. Нас поселили у неймовірних людей, тепер вважаємо їх своєю родиною. Вони віддали нам окреме приміщення, яке слугувало їм сауною".

"Допомагали чим могли. Приходили, коли нас не було, і залишали на столі кілограм сиру, три літри молока, шматок м'яса. Мовляв, придбали більше, ніж планували. Запрошували до себе пообідати або повечеряти. Приносили нашій Варі іграшки та солодощі. Могли зайти: "Їдемо на ринок по одяг, давайте з нами". "Дякуємо, але в нас немає грошей", – відповідала. Тоді господар будинку якось взяв і поклав мені в руку 500 євро: "Купи дитині щось". Ви знаєте, я так і не змогла витратити ті гроші. Кілька разів намагалася повернути. Але він пояснював, чому так вчинив: "У тебе були такі очі, наче спопелили зсередини. Страшно було наближатися. І твоя дитина це споглядала. Ви були зламані, тому вирішив допомогти".

"Роботу в нашому містечку знайти було дуже важко, – каже Катерина. – І я погодилася на те, що пропонувалося, – пішла різноробом у теплицю. До квітів нас не допускали. Працювали на конвеєрі, де змішувалася земля та добриво з хімікатами, а нам таку суміш потрібно було фасувати в горщики. Це дуже важка та брудна робота. Добриво було скрізь – в носі, очах, вухах. Платили небагато, тому контингент працівниць зібрався відповідний, скажімо так, більшість – соціально неблагополучні жінки. І вони нас, українок, відверто гнобили. "Чого в білих кросівках ходиш?" – "У мене інших немає". – "Чому на перекур з нами не виходиш?" – "Не палю". – "Якщо відмовишся мити туалет, ми тебе туди головою окунем" – "Тільки спробуйте".

"Ми прожили з мамою та дочкою в Литві сім місяців, – продовжує Катерина. – Дуже сумували за домом. Влітку повезла дочку на п’ять днів до Луцька – зустрітися з татом. І після того зрозуміла: хочу якнайшвидше повернутися в Україну. Раділа безхатькам, ямам на дорозі. Була готова обійняти ту ямку, тому що вона наша. Бігала по двору, де зупинилися, і сміялася від щастя вголос. У вересні ми повернулися додому".

"Мій рідний театр працював, але в мене була лише одна вистава на місяць – "Королева краси", – згадує Вишнева. – Кіновиробництво стояло, зйомок не було. І я пішла в дитячий садок. Викладала акторську майстерність двічі на тиждень. І мала нехай невеликі кошти, але вони дозволяли купувати необхідне. У чоловіка в театрі було краще з репертуаром, але дуже непросто з виплатами. Часом почувалися як колись наші батьки в 90-ті. Світла немає, а у нас у квартирі все на електриці. Готувала "Мівіну" в термосі, купувала шаурму на вулиці. Потім у мене потрохи почали з'являтися зйомки".

"Чоловік пробував якийсь час таксувати, але не складалося. Робив ремонти, працював у волонтерському центрі, на складах, хотів навіть влаштуватися охоронцем – але все це було якось невдало. Згодом його друзі відкрили кав’ярню, він відбудовував її разом з ними, там і залишився працювати. 5 липня 2023 року його призвали в ЗСУ. Він завжди казав: як прийде повістка, піду. Так і сталося. Я не можу розповісти, де він зараз перебуває. Скажімо так, маю з ним зв'язок, навіть бачимося раз на два місяці. Ось зустрілися в Полтаві. Я написала п'єсу про дружин військових. Про те, що болить. Бо зараз сама є дружиною військового. Її відібрали на фестиваль сучасних театральних постановок".

"Я їздила дивитися виставу. І чоловік зміг відпроситися і теж приїхав на прем'єру. Пробули разом цілих два дні – для нас це багато. Тим часом вся моя рідня залишається в Кривому Розі, звідки я родом, – продовжує акторка. – Мама живе на два міста, часто буває в нас – у Києві. Чоловік рідної сестри теж служить – ми тепер обидві дружини військових. І наш двоюрідний брат Дмитро також військовий, на жаль, нещодавно він зник безвісти. А чоловік моєї сестри минулого року залишився без брата – він загинув на війні…"

Свого часу, як і багато інших колег, Катерина Вишнева працювала на знімальних майданчиках разом із російськими акторами. Каже, все, що зараз розповідають про ті часи наші артисти, – правда: "Хочу зауважити, що підкреслити твою меншовартість, знецінити в роботі – таким з насолодою займалися молоді актори. Старші цього не робили. Чому таке відбувалось? Багато грошей на спільні проєкти давали росіяни – це не секрет. Вони і вимагали, щоб їхні актори знімалися в головних ролях. Але бюджету на хороших артистів не вистачало. Тому давайте хоч якихось, але щоб російських. Часом – без достатнього досвіду. І зрозуміло, що українські актори, які грали другорядні ролі, мали кращий вигляд".

"І ці молоді, щоб "почухати" свій статус, вдавалися до відкритих образ, – каже Катерина Вишнева. – Один актор (він у нас дуже багато знімався, його прямо в дупу цілували) дозволяв собі йти зі знімального майданчика, коли під час спільної з ним сцени за сценарієм знімали мене. Зазвичай партнер у таких випадках залишається, підігрує. А він просто розвертався і йшов, кидаючи через плече: "Зі штативом попрацюєш". Я йому робила зауваження, але жодна людина мене не підтримала – ні режисер, ні оператори, ні продюсери. І це так вражало".

"Російські актори могли дозволяти собі приходити на майданчик п'яними, – продовжує Вишнева. – Особливо "завзятих" відкачували капельницями. Я знаю випадки, коли після зміни деяких просто закривали в готельних номерах, щоб не напилися. А вони вистрибували через вікна, ламали ноги і йшли бухати. Однак їх все одно продовжували знімати, тільки тому, що вони з Москви. Це бісило страшенно. У нас так багато хороших акторів сиділи без роботи, а ці поводилися як муд*ки, але перед ними стелили килимові доріжки. Слава богу, ми прибрали це г*вно з країни, і сподіваюся, воно ніколи сюди не повернеться".

"До початку повномасштабного вторгнення я приятелювала з одним російським режисером, який працював тут, – згадує Катерина. – Він пів року сидів в Україні, сподіваючись отримати український паспорт, писав мені: "Тримайся, але я не можу публічно вас підтримати, у мене родина там". А потім втік до Росії, де спокійно знімає там кіно, яке здебільшого нині пропагандистське. Написала йому, побажала, щоб відчув усе те, що переживають наші діти в бомбосховищах. Матері, які втратили на війні синів. Чоловік з мого рідного Кривого Рогу, в якого ракетний удар забрав усю родину… Він мені: "Ну я не можу підтримати". "Чесно, не гребе", – відповіла".

"Я зрозуміла, що це нація сц*кунів, п*здунів і г*вноїдів. Я маленька людина, нічого не вирішую – так вони люблять казати. Слухай, маленька людино, іди в ср*ку. Ми з Майдана все вирішуємо. І не будемо жити так, як не хочемо. А ви – гниль. Приїздили сюди, розкошували, їли ікру ложками. А повернувшись назад, підтиснули хвости".

"Як живеться мені зараз, під час війни? – продовжує акторка. – Часом почуваюся дуже дивно, тому що треба ходити на якісь червоні доріжки, світити обличчям, показуватись на фестивалях. Це частина роботи, однак після обстрілів зовсім цього не хочеться. Розумієш, що не будеш витрачати гроші на дорогий одяг, бо збираєш на тепловізор, на бінокль, на теплі зимові штани чоловіку. Які нові шмотки, червоні доріжки?"

"Тримає в тонусі робота – вистави, зйомки. Продовжую викладати акторську майстерність у дитячому садку, – каже Катерина. – Діти мене кличуть Пані Вишня. Мені дуже подобається, не хочу бути Катериною Олександрівною. Чесно кажучи, мене і на зйомках так називають. Відколи я себе пам'ятаю, завжди була Вишенька або Вишня. Катерина – це щось доросле та серйозне. Навіть якось бували смішні історії на майданчиках. "Катю, у кадр", – кликав помічник режисера. А всі навколо дивувалися: "Тебе так звати?". "За паспортом – так", – відповідала.

"Був час, коли я в побуті розмовляла переважно російською, зараз – ні, – додає артистка. – І хоча спочатку виходило, як у Азарова колись, нічого – виговорилася. Я просто дуже цього хотіла. Зараз дивлюсь фільми лише в українській озвучці. Слухаю подкасти на YouTube – українською, читаю книжки. Видалила весь російський контент зі свого простору. І якщо хтось із друзів мені кидає якесь відео російською, кажу: вибач, таке не дивлюся. Нещодавно ми з донькою знайшли якесь давнє відео з домашнього архіву. Я там розмовляю російською. Вона здивувалася: "Мамо, це ти?". Вона вже і забула, що колись теж так розмовляла. А зараз відмовилась ходити на малювання, тому що хтось із дітей спілкується там російською".

Також читайте, як живе в Нью-Йорку зірка серіалу "Будиночок на щастя" Світлана Косолапова: почала не з нуля, а з великого мінуса.

А ще на OBOZ.UA історія про те, як живе найуспішніша колись дитина-кінозірка Анастасія Зюркалова: переїзд до Канади та робота офіціанткою.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!