Дмитро Рибалевський вже майже 20 років актор столичного Театру Франка, де грає в гучних постановках: "Коріолан", "Марія Стюарт", "Лимерівна", "Украдене щастя", "Арлезіанка". Глядачі також знають його за кінороботами "Митець", "Дике поле", "Табун", "Курс щасливого життя", "Толока" та інших.

Відео дня

Ми домовилися з Дмитром про інтерв’ю напередодні прем’єри чотирисерійної воєнної драми "Живий", яка вийде на телеканалі "2+2" вже сьогодні, 24 лютого. Це історія порятунку командира батальйону спецпідрозділу ГУР Руслана Фінчука, який був поранений та опинився в тилу ворога. Три доби поповзом добирався до своїх.

– Стрічка "Живий" заснована на реальних подіях. Як ви занурювалися в роль і готувалися, щоб передати правду свого героя?

– Насправді тут цікава історія щодо моєї участі. На самому початку повномасштабного російського вторгнення я категорично відмовився грати військових. Не вважав правильним для себе як для актора, який не служить, втілювати образи воїнів. Але потім стався один випадок. Мій друг, відомий військовий, дуже просив мене взяти участь у кліпі його друзів з гурту "Мотанка". Відповів йому категорично: "Ні, брате, військових не граю". Він же сказав одну фразу: "Я військовий – це моя робота, ти актор – це твоя робота. Що ти собі бігуді накрутив? Виконуй свою роботу". Ці слова запали мені в душу, і я погодився.

Проте після того все одно не відчував справжнього пориву грати військових у цей буремний час. Пізніше, працюючи з психотерапевткою, знову отримав схоже за змістом усвідомлення. Вона сказала мені: "Дмитре, це ваша робота. Ви собі щось накрутили – просто робіть те, що маєте робити". І коли мені запропонували роль у "Живому", згадав ці розмови: якщо це моя робота, якщо потрібен для втілення цього героя – чому ні? Так і сталося: погодився.

Чому глядач має не пропустити це кіно? Ми щодня бачимо багато чого про війну. Але ця стрічка відрізняється – тут передусім людська історія, яка заснована на реальних подіях. Це історія бійця ГУРівського підрозділу, який вийшов з оточення. Кожен глядач зможе знайти у ній щось своє, відгук на власні переживання. У наш час про такі історії потрібно говорити з екранів. Часто чуємо, що мистецтво нібито не на часі. Я вважаю, мистецтво завжди на часі. Воно одночасно і розважає, і змушує людей ставити собі питання, думати, аналізувати. Саме тому раджу: дивіться це кіно.

– Восени минулого року вийшов ще один цікавий серіал – "Митець", у якому ви зіграли головну роль. Про цей проєкт вперше дізналася від Остапа Ступки на кінофестивалі "Молодість", коли цікавилася, де він зараз знімається. Був у захваті: "Працюємо над шпигунським трилером за дуже цікавим сценарієм".

– Мені теж одразу сподобався сам сценарій. Зібралася гарна команда, ми створили цікавий серіал. На жаль, він не "залетів" так, як, наприклад, "Тиха Нава" на "КиївстарТБ". Сьогодні стримінгові платформи часто мають більший попит, ніж традиційні телеканали. Коли після виходу "Тихої Нави" глядачі почали активно ділитися враженнями, я чи не під кожним постом у соцмережах ненав’язливо пропонував: "А подивіться ще "Митець". Поступово у мене сформувалася своєрідна армія прихильників, які тепер самі радять серіал. Це дуже тішить.

– Наступного року виповниться 20 років, як ви служите в столичному Театрі Франка. Це багато?

– Ну як вам сказати? У житті актора бувають різні періоди. По суті, я і люблю, і ненавиджу театр – бо між любов’ю і ненавистю, як відомо, один крок (усміхається). Щось мені не подобається, інше – навпаки, дуже до вподоби. Щось вже стало таким постійним. Якщо бути точним – насправді я в Театрі Франка вже 26 років, а не 20. Починав як монтувальник, коли не пройшов на театральний факультет. Попрацював там сезон, наступного року вступив, але все одно продовжував ходити в театр.

Я досі пам’ятаю, наприклад, всю технічну "кухню" вистави "Кін IV" – хто за що відповідає, який штанкет (перекладина, яка використовується для кріплення декорацій, освітлення, завіс. – Ред.) куди йде, як працює механіка сцени. Це корисне знання для актора. Іноді у нас бувало таке, що йшла репетиція вистави... Боже, що це ми робили? А, "Фауста". Ще Сильвестрович був живий (багаторічний керівник Театру Франка Богдан Ступка. – Ред.). Йшла репетиція, а монтувальника на сцені в потрібний момент не було. Я побіг, сам підняв падугу (підвісна частина завіси чи декорації. – Ред.), бо знаю, як це. Точно можу сказати: я людина театру.

– Розкажіть, як ви згадуєте Богдана Ступку – багаторічного керівника Театру Франка?

– З великою любов'ю. Я ж п’ять років чекав, щоб потрапити в театр як актор. Постійно приходив у театр, всі мене там знали. При нагоді задовбував Сильвестровича, щоб мене послухав. І от, як зараз пам’ятаю – 28 січня, день нашого театру. Він призначає прослуховування. Голоси комісії розділилися рівно навпіл: шість – "за", шість – "проти". Останнім мав сказати він. І його "так". Що тоді відчув? Неймовірне "нарешті". Бо я йому вже казав: готовий працювати тут без зарплати.

І далі, дуже швидко, в мене вже була перша головна роль. І навіть коли вже став офіційно актором театру, продовжував ходити чи не на всі вистави. Одного разу, здається, була "Наталка Полтавка", спускається до глядацької зали Сильвестрович: "Що ти тут робиш? Твоя репетиція вже давно закінчилася, йди додому". "Та ні", – кажу. Він: "Скільки тобі років? Твоє прийде в 32, як у мене". – "Стільки чекати?!" – "Май терпіння, Дмитрику".

– І це передбачення збулося?

– Так. Мені запропонували головну роль у виставі "Слава героям", де ми граємо разом з Олексієм Гнатковським. І от тоді все й "вистрелило". Мені було трохи за тридцять. І я досі думаю: як Сильвестрович це вгадав? Між нами був особливий зв’язок – якийсь внутрішній конект, розуміння без зайвих слів. Мені здається, він мене любив – по-батьківськи, вимогливо, але тепло. З Остапом Ступкою ми й досі залишаємося близькими друзями. Я вже розповідав одну історію в якомусь інтерв’ю. Колись у нас були тривалі гастролі Україною з виставою "Лев і левиця". Останньою точкою був Сімферополь. Нас поселили в прекрасному готелі з приватним садом. Ранок, тиша, я сиджу на лавочці з кавою, курю. І виходить Сильвестрович.

Тоді я ще не знав, що він тяжко хворіє – тримав це в собі, майже нікому не відкривався. Він сідає поруч, дістає довгу цигарку – він такі тоненькі курив. Я підкурив, мовчимо. І він раптом дуже уважно дивиться на мене й каже: "Дмитрику, а ти не проти, якщо після мене прийде Стас?" (Режисер Стас Моїсєєв після смерті Богдана Ступки очолив Театр Франка. – Ред.) Я відповів: "Та ні, Сильвестровичу". Він: "Ну то добре". Згодом не раз подумки повертався до тієї розмови. Чому він запитав саме в мене? Лише пізніше зрозумів: це був прояв довіри, внутрішня спорідненість. Він умів бути суворим: коли я щось чудив – ставав Рибалевським. А коли все складалося добре – Дмитриком.

– Цікаво, що, на вашу думку, обов’язково варто подивитися в Театрі Франка із сучасного репертуару?

– Я би порадив виставу "Наш клас" – це відносно нова робота, прем’єра відбулася восени минулого року. Дивився її вже двічі – там є сцени, під час яких просто неможливо стримати сльози. Я плакав. До речі, в цій постановці залучена моя дружина Анастасія Чумаченко.

– Ви згадали про свою Настю. Як їй вдалося, маючи насичену акторську кар’єру, народити вам чотирьох дітей? Адже декрет – це завжди пауза, випадіння з процесу, а потім повернення фактично з нуля.

– Вважаю, що мені просто неймовірно пощастило з дружиною. Настя – фантастична. Після кожних пологів минав буквально місяць – і вона поверталася в роботу. Коли народився наш Макар – крайня дитина, через місяць у неї вже були гастролі у чотирьох містах. Хто залишався з дітьми? У нас немає нянь – я. Іноді допомагає тато Насті – Анатолій Чумаченко, мій тесть – теж актор. Зараз діти вже підросли, самостійні.

Наймолодшому вже сім, і він, до речі, найактивніший із усіх. Переконаний, що дітей потрібно змалку привчати до самостійності. Бо сьогодні зовсім інше покоління – швидких задоволень, готових рішень. Я люблю готувати для дітей – для мене це своєрідна медитація. Цікаво, що мій тесть теж прекрасно готує, у нього навіть є спеціальна освіта – отримав ще до театрального вишу. У мене ж ця навичка з’явилася з дванадцяти років, коли тато пішов із родини.

– Чи думали ви, коли одружувалися, що матимете стільки дітей? І я так розумію, коли ви кажете "крайня дитина", то крапку в цьому процесі не ставите?

– Та ні, "крайня" – це просто модне слово (сміється). Якщо чесно, ми, звісно, не планували, що їх буде четверо. Я взагалі переконаний: кожна дитина – це окремий всесвіт. Вони всі дуже різні. Найменший, Макар, мені здається, буде актором. Хоча він це заперечує – каже, що займатиметься розробкою ігор. Можливо, це просто етап. Але в нього неймовірна мовна інтуїція: він оперує словами й зворотами так, як іноді не можуть і старші. Часом я сам дивуюся, як він будує фрази. І в нього майже немає паузи у відповідях – мислить швидко й творчо. Далі – Марта, наша ніжна квіточка. Єдина людина, яка може з мене вити мотузки.

Марк – це взагалі окрема планета. Інколи складається враження, що він випадково приземлився в нашу сім’ю з якогось іншого виміру. У нього свій внутрішній світ, свій темп, свій біоритм. Нам – особливо мені – ще треба вчитися не реагувати надто імпульсивно. Ми з Настею – люди емоційні, експресивні, актори. Іноді не вистачає терпіння, щоб не зірватися. А потім себе картаєш. Але батьківство – це постійне навчання. І старша – Марго. Це мозок нашої "корпорації". Вона знає кілька мов, мріє вступити і до Нью-Йорка, і до Парижа. Вона ще закінчує школу, але вже працює.

– Я от прочитала у вікіпедії про вас таке: "У кінематографі зайняв позицію не пропонувати себе на кастингах. На знімальний майданчик потрапляє за запрошенням тих, хто бачив його театральні роботи. Відмовляється від ролей, які позбавлені власної історії та експлуатують лише візуальні штампи". Як вам живеться з такою позицією? Гроші – неважливі?

– Гроші важливі, звісно. Тим паче, коли в тебе четверо дітей – це навчання, гуртки, підготовки, побут. Плюс ми постійно донатимо – і це теж свідома частина нашого бюджету. Але водночас не можу працювати в проєкті, який не відгукується. Якщо це каторга – це вже не мистецтво. Я все, що роблю, намагаюся робити з любов’ю. Якщо матеріал цікавий, якщо є жива історія, тоді готовий надіслати самопробу. Якщо ні – одразу відмовляюся. Чого бракує нашому кінематографу? Можливо, стабільного фінансування й системності. Але водночас з’являються дуже гідні речі. Мені сподобалися "Тиха Нава", "Ховаючи колишню", "Прикордонники". Враження справив серіал "Тут і тепер". Дуже хочу попрацювати з режисером Володимиром Янощуком – його "Потяг" мені близький за тональністю.

Днями почав дивитися "Справа НБР" – кілька серій "проковтнув": якісно зроблено, гідна картинка. Нам потрібно підтримувати своє. Якщо не будемо просувати власний продукт, завжди знайдеться альтернатива. Глядач піде і відкриє якийсь серіал на YouTube чи на піратській платформі й дивитиметься російське кіно – просто тому, що воно доступне, й алгоритми його постійно підсовують. Я зараз відверто вражений: на п’ятий рік повномасштабної війни так багато молоді досі розмовляє російською. Мене це реально обурює. Зрозуміло, юність – це бунт, пошук себе. Але яке це може бути бунтарство на такому примітивному рівні? І батьків, які спілкуються зі своїми дітьми російською, вважаю вбивцями.

– До речі, режисер Давид Петросян в інтерв’ю нашому виданню поділився історією: "Стояв у черзі в магазині, поруч батько з маленькою донькою, їй, мабуть, 5-6 років, така мила. Продавчиня питає: "Як тебе звати?" А вона відповідає: "Дівчинка". Тато, звертаючись російською, уточнює: "А зовут-то тебя как?" А ви можете зробити зауваження, якщо бачите таке десь у публічному місці?

– Мої діти реагують. Пам’ятаю, кілька років тому, коли ми стояли на світлофорі, люди поруч розмовляли російською. Макар так на них подивився, а потім тихенько мені: "Москалі". А ще був випадок у парку на Подолі, коли до нас підходили люди й казали: "Ваши дети чересчур радикальные". Ми питаємо: "У чому їхня радикальність?" А у відповідь: "Вони називають наших дітей "москалями". Ну то це ваша відповідальність! Ви не розмовляєте українською, не передаєте дітям мову, не формуєте майбутнє своєї дитини, своєї держави. І саме це мене дивує і водночас злить.

– Напередодні чергового 24 лютого як ви згадуєте період, коли на початку повномасштабної війни довелося вивезти дітей за кордон, а потім чекати дня, коли повернетеся додому?

– Це був складний час. Усвідомлення того, що твого життя, як ти його знав, більше не існує: ні звичної роботи, ні стабільності, усе треба будувати заново – і для себе, і для дітей. Ми близько місяця жили в Польщі, в облаштованій гримерці Шекспірівського театру. Там я одного разу вийшов на сцену і читав монологи з вистави Театру Франка "Коріолан" за Шекспіром, де виконую головну роль. Після цього перебралися до Італії. На місці виявилося, що умов для життя майже немає – мали жити в притулках. Там ми пройшли через усе: у дітей з’явилися воші, у ліжках водилися клопи, бо будинки були старі. Я от навіть зараз дивлюся на свої ноги – вибачте за таку деталь – і досі бачу шрами. Згодом навколо містечка, де ми жили, спалахнула велика пожежа. Фінансової підтримки майже не було, іноді отримували якусь їжу. Жили за рахунок "подушки" – грошей, які заробив під час зйомок у серіалі "Табун".

Я постійно шукав роботу за фахом. І одного дня у Тоскані познайомився з відомим італійським актором Джакомо Москато. У них він – як наш Олексій Гнатковський на Прикарпатті, мій хороший друг. І в перший же вечір у мене виникла ідея зробити з Джакомо якусь колабу. Через кілька днів ми зустрілися, обговорили ідеї, і йому все сподобалося. Так народився наш перформанс. Ми використали вірші Шевченка, які я дуже люблю, а ще я знайшов щоденники з Маріуполя. Переклали їх, додали музики, склали все в логічну структуру і вирушили Тосканою з гастролями. Італійці підходили після вистав і плакали. Зізнавалися, що навіть не знали, що відбувається в Україні. Телебачення показувало переважно російську пропаганду. І казали, що навіть не потрібно було, щоб Джакомо дублював текст італійською для глядачів.

Мистецтво працювало без зайвих пояснень. Я пам’ятаю фінал однієї з вистав: читаю останній монолог – "Мені однаково, чи буду / Я жить в Україні, чи ні" – і не можу стримати сліз. Розревівся... Весь час відчував, що ми обов’язково повернемося. І коли випала нагода – ми були в Києві. Але я щасливий, що зустрів там людей, з якими досі підтримую теплі стосунки.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторка Кариною Химчук, яка мешкає у Львові та успішно підкорює світові майданчики, – про зйомки з Джорджем Клуні, весілля в Лондоні і тата на фронті.

А ще читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором і розвідником Олександром Зарубеєм – про фронтові секрети, батьків в окупації та 36 годин у тилу ворога: "У цій війні російська мова – наша зброя".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!