Блог | Від Нюрнберга до розпаду СРСР: чому Кремль вирішив, що цього разу буде інакше
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Нещодавно я знову перечитував знамениту книгу американського психолога Густава Гілберта "Нюрнберзький щоденник", написану на основі його роботи з головними нацистськими злочинцями під час Нюрнберзького процесу. І знову зупинився на одній розмові Гілберта з Германом Герінгом, що відбулася у квітні 1946 року.
Розмова зайшла про війну. Гілберт зауважив, що прості люди навряд чи вдячні своїм керівникам за війну та руйнування. Герінг відповів практично без тіні сумніву: "Звичайно, народ війни не хоче. Який нормальний селянин захоче ризикувати життям, якщо в кращому разі його нагородою стане повернення додому живим? Але, продовжував він, "політику визначають лідери, а народ завжди можна затягнути за собою – незалежно від того, чи це демократія, парламент, комуністична система чи фашистська диктатура".
Гілберт заперечив: "У демократії народ має можливість впливати на владу через обраних представників".
Відповідь Герінга виявилася ще цинічнішою: "Голос народу можна нейтралізувати. Достатньо сказати людям, що на них напали, а тих, хто виступає проти війни, оголосити непатріотами, які ставлять країну під загрозу".
Минуло вісім десятиліть, але іноді історія не просто повторюється, вона повертається майже дослівно, і саме тому, спостерігаючи за російською пропагандою останніх років, я дедалі частіше ловлю себе на одному слові: дежавю.
Той самий страх, той самий образ оточеної фортеці, ті самі розмови про зовнішню загрозу, та сама спроба представити агресію не як власний вибір, а як вимушену реакцію на дії супротивника, ті самі звинувачення на адресу тих, хто ставить незручні запитання. І, нарешті, той самий принцип: спочатку суспільству пояснюють, чому війна необхідна, а потім переконують, що продовжувати її треба вже тому, що загинуло занадто багато людей і ціна відступу надто висока.
Найтрагічніше в нинішній ситуації полягає в тому, що ця риторика виходить від держави, яка сама зазнала жахливих людських втрат у Другій світовій війні. Радянські народи заплатили за перемогу над нацизмом десятками мільйонів життів. І сьогодні саме в Росії знову можна почути логіку, за якою війна подається як вимушена, а відповідальність за неї послідовно перекладається на кого завгодно, тільки не на тих, хто прийняв рішення її розпочати.
Історія справді вміє повертатися у найнесподіваніших формах, але історія ще й вміє виставляти рахунки.
Тож давайте подивимося не на заяви кремлівських пропагандистів, а на сухий залишок і те, що Росія отримала в результаті повномасштабної війни проти України, розпочатої в лютому 2022 року?
Україна не впала.
Більше того, країна, яку в Москві розраховували швидко поставити на коліна, перетворилася на державу з боєздатною армією, величезним бойовим досвідом, розвиненою військовою промисловістю та здатністю завдавати ударів далеко за межами лінії фронту.
Українське суспільство, яке російська пропаганда роками намагалася представити штучно створеним і нездатним до самостійного існування, продемонструвало зовсім протилежне. Україна стала більш консолідованою, її армія стала значно сильнішою, її військово-технологічний потенціал зріс у кілька разів.
І сьогодні Україна продовжує утримувати величезний фронт, одночасно розвиваючи далекобійні засоби ураження та завдаючи ударів по російській військовій та енергетичній інфраструктурі, а повідомлення останніх тижнів свідчать про триваючі українські удари по об’єктах російської нафтової та військової інфраструктури.
А тепер поглянемо на НАТО.
Москва роками стверджувала, що одним із головних мотивів її політики є недопущення подальшого розширення Північноатлантичного альянсу, і що сталося після лютого 2022 року?
Фінляндія вступила до НАТО 4 квітня 2023 року, Швеція – 7 березня 2024 року, і НАТО розширилося до 32 держав.
Тобто Росія розпочала війну, пояснюючи її необхідністю боротися з розширенням НАТО, а отримала прямо протилежний результат. Це не політична оцінка, а геополітичний факт.
Росія хотіла відсунути НАТО від своїх кордонів – і отримала НАТО ще ближче. Росія хотіла послабити Україну – і отримала набагато сильнішу Україну. Росія хотіла розколоти Захід – і отримала набагато серйознішу консолідацію європейської політики безпеки.
Росія хотіла зміцнити свій вплив у Європі – і значною мірою сама прискорила відхід Європи від російської залежності. І нарешті, Росія хотіла продемонструвати світові свою військову міць – а отримала війну на виснаження, яка триває вже п’ятий рік.
Хіба це не дежавю?
Але найцікавіше відбувається зараз усередині самої Росії.
Поки війна тривала далеко від більшості російських міст, її можна було подавати суспільству як телевізійну картинку. Однак чим довше триває війна, тим важче приховувати її ціну.
Українські удари поступово переносять війну на російську територію. У Москві та інших регіонах люди вже стикаються не лише з повідомленнями про дрони, а й із цілком відчутними наслідками війни.
Сьогодні всі світові ЗМІ переповнені повідомленнями та відеороликами про довгі черги на російських автозаправках, обмеження на продаж бензину та дефіцит пального. У деяких місцях черги сягали кілометра. Російська влада була змушена обмежити експорт палива і навіть розпочати імпорт нафтопродуктів – ситуація, яка ще кілька років тому здалася б абсурдною для одного з найбільших експортерів нафти та газу у світі.
Ось тут війна починає перетворюватися з телевізійної картинки на повсякденну реальність, а це вже зовсім інша історія.
За оцінками західних джерел, сукупні російські військові втрати – загиблі та поранені – перевищили мільйон, але навіть якщо залишити осторонь суперечки щодо точної цифри, масштаб людських втрат уже очевидний і не можна порівняти з радянськими втратами в Афганістані.
Для історичного порівняння достатньо згадати радянську війну в Афганістані. Десять років війни в Афганістані – з 1979 по 1989 рік і близько 15 тисяч загиблих радянських військовослужбовців – і сьогоднішні масштаби російських втрат з Афганістаном уже просто не можна порівняти.
І ось тут виникає питання, яке рано чи пізно неминуче задасть собі будь-яка держава, що веде тривалу війну: якою є ціна перемоги – і чи існує взагалі така перемога?
Адже війна має одну неприємну особливість: її ціна зростає не лінійно. Спочатку держава платить грошима, потім – зброєю, потім – людськими життями, потім – майбутнім, а потім настає момент, коли війна починає пожирати вже не лише ресурси держави, а й її внутрішню стабільність.
І чим менше результатів на фронті відповідає початковим очікуванням, тим більше владі доводиться компенсувати це пропагандою, і тут знову повертається Герман Герінг.
Якщо реальність не відповідає обіцянкам, потрібно пояснити суспільству, чому винна не влада, а ворог. Якщо війна стає дорожчою, потрібно говорити про необхідність нових жертв. Якщо з’являються сумніви, потрібно оголошувати тих, хто сумнівається, зрадниками. Якщо виникає питання "навіщо ми воюємо?", треба відповідати: "Тому що на нас напали".
Так поступово виникає замкнуте коло. Пропаганда виправдовує війну і вимагає нових жертв. Нові жертви вимагають посилення пропаганди, а посилення пропаганди вимагає нових ворогів, і паралельно зростає тиск на суспільство; і чим більше війна не дає бажаного результату, тим сильніші репресії, цензура та закручування гайок.
Але у будь-якої гайки є межа, і якщо її затягувати нескінченно, одного дня зривається різьба, і тут історія Радянського Союзу стає особливо повчальною.
У 1979 році Москва припустилася однієї зі своїх найбільших стратегічних помилок – ввела війська в Афганістан.
Кремль, ймовірно, розраховував на обмежену операцію, яка швидко стабілізує ситуацію та зміцнить радянський вплив. Але все вийшло інакше.
Афганістан перетворився на затяжну війну, яка стала джерелом постійної напруги у відносинах із Заходом. Економічні та політичні витрати накопичувалися, а протистояння навколо Афганістану поступово перетворилося на один із елементів набагато масштабнішого тиску на Радянський Союз.
США та їхні союзники використовували радянську авантюру в Афганістані для посилення тиску на Москву, підтримки моджахедів, розширення санкційного та технологічного тиску й подальшого обмеження можливостей СРСР.
Це була вже не просто афганська війна, це була стратегічна пастка, в яку потрапив Радянський Союз.
У 1989 році радянські війська покинули Афганістан, а через два роки самого Радянського Союзу вже не стало.
Звичайно, було б надто примітивно стверджувати, що СРСР розпався виключно через Афганістан, оскільки Радянський Союз мав цілий комплекс внутрішніх економічних, політичних і національних суперечностей, але Афганістан став одним із тих чинників, які прискорили процес виснаження радянської системи.
Саме тому сьогоднішня ситуація й викликає таке тривожне відчуття дежавю.
Нинішня Росія не є Радянським Союзом, але вона сама офіційно закріпила у своїй Конституції спадкоємність від СРСР, і ось тут виникає майже історична іронія.
Якщо держава претендує на історичну спадщину Радянського Союзу, то, можливо, варто було б уважніше вивчати не лише перемоги СРСР, а й його помилки? Адже імперії найчастіше гинуть не тоді, коли стикаються із зовнішнім ворогом.
Вони починають руйнуватися тоді, коли власні амбіції змушують їх ухвалювати рішення, ціна яких поступово перевищує можливості самої системи.
Сьогодні Москва знову опинилася перед дуже неприємною дилемою: продовжувати війну – дорого, зупинити її на нинішній лінії фронту – політично вкрай складно, а відступити – означає визнати, що початкові цілі не досягнуті, а продовжувати – означає збільшувати ціну.
І виходить пастка.
Війну вже важко виграти, але її дедалі важче закінчити. Ось це й є найнебезпечніший етап будь-якої війни, бо держава починає воювати вже не стільки заради досягнення початкової мети, скільки заради того, щоб виправдати все те, що вона вже заплатила.
І тоді виникає страшна логіка: раз загинуло стільки людей, ми не можемо зупинитися, але саме ця логіка й перетворює минулі втрати на майбутні. Так держави й стають заручниками власних рішень.
Росія сьогодні намагається знайти вихід із пастки, яку багато в чому створила сама, але чим довше триває війна, тим менше простору для маневру.
Україна продовжує чинити опір, Захід адаптується, Європа змінює свою стратегію, НАТО посилюється, українські можливості на далеких відстанях зростають.
З іншого боку, російська економіка дедалі більше переходить на військові рейки, репресії всередині країни посилюються, ціна війни зростає, і все це відбувається одночасно.
Можна, звичайно, нескінченно пояснювати російському суспільству, що все йде за планом, але існує одна проблема, з якою не справляється жодна пропаганда.
Це реальність, у якій сьогодні живе середньостатистичний громадянин Росії: черга на заправці, загиблий син, закрите підприємство, зростаючі ціни, мобілізація, удар безпілотника, нові податки, нові обмеження, нові повідомлення про смерть близьких – і одного дня кількість таких фактів стає сильнішою за будь-яку телевізійну картинку.
Історія не повторюється буквально, вона повторює механізми, і сьогодні ми бачимо одночасно два історичні відображення – Третій Рейх і Радянський Союз.
Від першого Росія немов запозичує мову виправдання війни: оточена фортеця, зовнішній ворог, вимушена самооборона, звинувачення незгодних у зраді.
Від другого – модель затяжного імперського конфлікту, який поступово перетворюється на війну на виснаження, призводить до конфронтації із Заходом і починає руйнувати ресурси самої системи.
Ось чому сьогоднішнє російське дежавю виглядає особливо тривожно.
Історія дала Москві два попередження: перше закінчилося Нюрнбергом, а друге – розпадом Радянського Союзу, і виникає питання: чому нинішні мешканці Кремля так наполегливо вважають, що саме їм вдасться уникнути того, чого не вдалося уникнути їхнім попередникам?
Можливо, тому що імперії майже завжди переоцінюють свою силу на початку війни й недооцінюють ціну виходу з неї.
Але в історії є ще одна особливість: вона не питає, чи вірить їй влада, а просто виставляє рахунок.
І, мабуть, головне питання сьогодні полягає вже не в тому, чи зможе Росія продовжувати цю війну? Питання в іншому: скільки ще Росія готова платити за війну, яка все далі віддаляє її від тих цілей, заради яких вона, як стверджує Кремль, цю війну розпочала?
Бо найнебезпечніша пастка для держави – це не війна, яку вона програє, а війна, яку вона вже не може виграти, але ще не може визнати програною.
І, можливо, саме тому найстрашніше в сьогоднішньому російському дежавю полягає не в тому, що історія повторюється, а в тому, що, маючи перед очима досвід Третього рейху та Радянського Союзу, Москва все одно продовжує йти тим самим шляхом.
Як сказав Джордж Сантаяна: "Ті, хто не пам’ятає минулого, приречені повторювати його".
