Блог | У погожий день ханжа Пригожин рішив навідатися до Москви – прибратися в путінському хліві
Мордором ходила в камуфляжі Крокодила: вона, вона до Кремля найманців вела...
Що це було? Ну, перш за все, - несусвітний конфуз для всякого роду балакучих аналітиків, які незмінно жваво впиваються в будь-який резонансний інформаційний привід. Щоб наввипередки спробувати максимально оперативно виплеснути на громадськість свої пророчі одкровення. Не чекаючи, зазвичай, розвитку подій – розкриття теми. Та й тут чи не всі схибили. Тепер, звичайно, доведеться намагатися лукаво наполягати, що авторські прогнози мали якийсь алегоричний підтекст. Який, звичайно, виправдався ... Втім, все це не дивно. Пригожинська ситуація вкрай не тривіальна, і може легко десятки разів трансформуватися під час створення будь-яким автором відповідного матеріалу. Сам ось пишу під ризиком того, що підсумковий продукт виявиться абсолютно не актуальним.
Як говориться, очевидності у "Вагнерівському заколоті" не виявилося також, як і крові в проспиртованих венах непросихаючого алкоголіка. А сенсу в будь-яких російських демаршах найчастіше історично настільки ж мало, як і в самому існуванні цього недолугого, безцільного царства злобного животіння. З інертним, ні на що толком нездатним в контексті соціального розвитку, але напищеним населенням. Тому, власне кажучи, логічно односкладово вояж Пригожина і його розв'язку за традиційними ментальними шаблонами зрозуміти просто нереально. І не варто цього робити! Так-так, мені здається якісь жалюгідні проблиски розумності можна виявити лише в наступній версії: мала місце спроба зондування внутрішньоросійської та міжнародної реакції на такого роду "ПВК-вірус".
Саме інформаційна цінність зовнішнього реагування, найімовірніше, тут домінувала над значенням змісту і динаміки самої події. Як так? Ось так, по-російськи - просто "на авось". За принципом, підміченим героями культового мультсеріалу компанії Walt Disney "Чіп і Дейл поспішають на допомогу": "не намагайся зрозуміти Толстопуза - звихнешся!". Ось і бездумні бурундуки, які населяють Росію, абсолютно не намагалися нічого зрозуміти. Просто боялися, зацікавлено відстежували новини або в екстазі насичувалися енергією лиходійської вольниці, раділи і імпульсивно браталися з вагнерівськими "Толстопузами". Ну а тим самим глибоковажним спостерігачам в неабиякій мірі довелося "звихнутися" - вони нічого толком не зрозуміли... Тобто, росіяни залишилися самі собою - інертною масою терпив, безропотно пливуть по затхлій поверхні зловонної імперської історії. Всі інші примітивні організми великодержавного харчового ланцюжка знатно рефлексували. Кремлівський сиделець традиційно злякався і, заїкаючись, вирвав із себе чергову порцію відвертої ахінеї. Олігархи по-своєму - по-тарганячому побігли в розсипну з під давно барахлячого газонафтового "холодильника". Високопоставлені чинуші, які не вирізняються розумом, заблеяли на різні лади, не знаючи кому присягнути. Силовики, відважно стримуючи свій патріотичний запал, розсудливо не чинили опору. Пропагандисти благали того самого невідомого "особливого бога", який для чогось і кудись "великоросів" "обрав". Ймовірно - для жорстоких експериментів над здоровим глуздом... Згадана експертна спільнота какофонічним різноголоссям понесла нісенітницю... Безглуздість породила очевидність. Генеральна репетиція трагіфарсового пророцтва про неминучість калейдоскопічного обвалу "Третього Риму" виявилася цілком собі успішною. Стало зрозуміло, принаймні, від кого з суб'єктів політичної системи і що можна очікувати... Явно намітилися всі глибокі ключові тріщини, за якими тіло "російської державності" в майбутньому розвалиться на частини. А більше нічого не ясно, природно. З огляду на те, ймовірно, що ні в яких інших аспектах такої революційної події розум просто не був присутній...
Ну, і... Щоб це не було, хто ж автор, вигодонабувач, замовник або стратегічно зацікавлений спостерігач цього дуже вже несуразного походу за справедливістю? А ось це - цікаво!
Прочитайте, будь ласка, в латинській побуквенній транскрипції цей крилатий вислів "кому це вигідно?" римського юриста Кассіана... І тоді, підозрюю, розуміння сутності того, що сталося, напевно, стане яснішим, ніж після багатогодинного вивчення різноманітних експертних висновків. Принаймні, про весь цей абсурд краще просто не скажеш!
Висловлю, звісно, свою думку. Бенефіціара у "Пригоженських страждань" - два. Перший - це Україна. Так уже вийшло! Не готовий стверджувати, що українські спецслужби нічого не знали про задуми Пригожина або не мали з ним регулярних контактів. "Пу-кухар" є для нас самим що ні на є відчайдушним ворогом. Мабуть, саме він - найхитріший, найефективніший, а отже, і найсмертоносніший із них. Але водночас він - більш "адекватний", з дозволу сказати. Здатний справедливо оцінювати театр воєнних дій і гідно характеризувати свого супротивника. З ним "спецслужбісти" цілком могли і навіть більше того - повинні були мати неформальні взаємодії. Все-таки - фігура неоднозначна, залежна від Путлера, але така, що прагне конкурентної автономності, конфліктує з керівництвом російської армії. Не думаю, що українська розвідка або та ж американська агентура могли завербувати Євгена Вікторовича. Але розуміти його стратегічний і політичний потенціал, реальні домагання і ступінь рішучості для них було цілком реально. А від обізнаності, до створення дієвих стимулів до смути - один крок... Ну і, пам'ятаєте, за Черчилем: "Якби Гітлер вторгся в пекло, я б щонайменше доброзичливо відгукнувся про Сатану в Палаті Громад".
Одним словом, не варто заперечувати, що в будь-якому разі розбрат і потрясіння в надрах Росії - це благо для України.
А хто - другий? Та сам - Пригожин. Зрозуміло, що він не довів справу до кінця. Хоча, думається мені, ох як міг! Але вирішив не витирати ноги об кремлівського карлика повною мірою. Частково і вельми діловито він це, звичайно, зробив. Але важкі нашарування на берцях нового російського напівраспутіна - напівпугачова не тільки донбаської, а й ростовської глини так і не опинилися на морді "бункерного". Чому? Річ зовсім не у відданості або подяці, і не в поблажливості або у відсутності у новоявленого претендента на трон належних амбіцій. У Росії - це все марнослів'я. Очевидно, що, через свою норовистість і балакучість, Пригожин уже перебував на межі фізичного знищення. Новими нормативами Міністерства оборони РФ активну частину українських підрозділів ПВК уже мали намір відібрати у Пригожина і на контрактній основі підпорядкувати ненависному вагнерівцям Шойгу. А без своєї армії Пригожин перетворився б із грізного вогнедишного дракона на цуценя, яке беззахисно гавкає. Ось він і змушений був імпровізувати, діяти, захищатися. Не скажу, що нині - після "домовленостей" Пригожин гарантував собі якусь безпеку. Аж ніяк - ні. Але набув ще більшої популярності в "глибинній Росії" і виграв час. Він, звісно, спочатку необачно спровокував патову ситуацію: найкращий варіант, який був у нього, - іти до кінця. Але й абсолютно сприятливий підсумок у поточній ситуації йому був просто не доступний. Тож усе що залишається - стежити за розвитком подій, у яких немає однозначно вирішеного результату. Гасло "можемо повторити", гіпотетично, може бути для "кухаря" цілком актуальним методом протидії опонентам і засобом самозахисту, охоронною грамотою. На якийсь час після заколоту глава ПВК "Вагнер" зник, розчарувавши дуже багатьох. І здавалося, що таке мовчання навіть може стати останнім його проявом у цьому світі. Але ні, раптово "бунтар" виявився зображеним у якихось відеороликах в оточенні свити охоронців. І вельми завзято повідав, що радий тому, як вдалося "розворушити" московську трясовину. Утім, Путін також не залишився в боргу і у своєму "радикальному зверненні до нації" висловив задоволення придушенням "путчу", а також вибухнув вірою в істинний патріотизм вагнерівців. І це зрозуміло - воювати-то нікому. Одним словом - усі задоволені і все, як і раніше, йде за планом.
Розумом Росію не зрозуміти - у такий маразм лише можна вірити
Проблема нестійкої цілеспрямованості Пригожина, на мій погляд, міститься у двох аспектах.
Перший фактор - організаційний. Захопити владу він би міг, але утримати - навряд чи. Проблема навіть не в недостатності наявних 20-25 тисяч озброєних прихильників (підозрюю, що бойовиків було набагато менше). А в можливій динаміці розростання "вагнерівської" армії, якій неминуче тривалий час довелося б нав'язувати й утримувати "нову" владу "на багнетах". Впливовий путінський олігархат, з огидою передчуваючи можливі наслідки нових "справедливих" порядків, напевно запобіг би тотальному підпорядкуванню "хунті" ключових силових структур. Зрештою, чи є для Мордора реально щось важливіше за гроші?! Тому на даному етапі, навряд чи Пригожину вдалося б консолідувати навколо себе всі об'єктивно необхідні для управління країною ресурси.
Другий фактор - електорально-ідеологічний. Путін і Пригожин, у світоглядному аспекті, - однієї грядки ягоди. Функціонують вони на спільному шовіністичному електоральному полі. Звісно, від "кухаря", на відміну від "збирача земель", на затхлих просторах російської "псевдодемократії" віє новизною, ілюзорно свіжим "вітром змін" та енергійністю. Але його насильницьке воцаріння на кремлівському престолі, що супроводжується елементами громадянської війни та внутрішньоросійської дезорганізованості, з найбільшою ймовірністю зумовило б нищівну поразку імперської армії в Україні. Широкі маси патріотичної громадськості не пробачили б Пригожину навіть не усунення морально і фізично застарілого Путіна, а втрату великодержавного світовідчуття, духовного наративу винятковості та непереможності. Ми вже розуміємо, що весь горезвісний екзистенціалізм "русского міра" будується на ідеї поглинання України й абсолютно беззмістовний без української історії та незаперечно давньої слов'янської належності української культури. Одним словом, без українського чинника російський світогляд - це лише пустотіла болванка пихатих міфів. Не дарма ж у них уже добре десятиліття немає інших інформаційних приводів для обговорення в ЗМІ, крім України.
Не знаю, чи здатний Пригожин настільки глибоко препарувати етнокультурні глибини "русскости", але як справжній досвідчений "сиделец" він був цілком здатний "спинним мозком" відчувати наближення "шухера". Чомусь думається, що за допомогою саме такої своєрідної мисленнєвої процедури кухаря несподівано-несподівано наздогнало спонтанне миролюбство за 200 кілометрів від Москви. А нібито примирливе звернення до нього вусатого парламентаря - безмозкого базіки з Білорусії тут абсолютно ні до чого. Боягузливий мінський узурпатор лише попіарився. Самі поміркуйте: ну який у "Григорича" може бути авторитет у принципі, а тим більше - у площині морального кодексу криміналітету. До того ж, підозрюю, ПВК "Вагнер", за необхідності, за необхідності, з легкістю "наваляв" би картонній білоруській армії... Тож, відповідне рішення про скасування "кіпішу" визріло в голові головного заколотника самостійно. Не без впливу недвозначних погроз або навіть конкретних репресивних дій Кремля, зрозуміло... Як цей заколот поспіхом почався, так само раптово і згорнувся. Чомусь зовсім не віриться, що живий Пригожин, після періоду настільки бурхливої активності, раптом віддасть перевагу в якійсь якості осісти в нудному, безперспективному і небезпечному для нього Мінську.
Валідольний водевіль
Багато коментаторів, як відомо, наполягали на тому, що вся ця "Сага про гнів праведний" - банальний спектакль. Я, зізнатися, теж убачаю в цій події перспективи для інтенсивного вживання попкорну. Просто - виходячи з трагікомедійності того, що відбувається. Але з версією попередньої постановки відповідної театральної вистави не згоден. Для виникнення вистави необхідні щонайменше п'ять ключових речей: спраглий до видовищ глядач, платоспроможний попит на квитки, сценарій, режисер, трупа, підмостки. Росія, звичайно, незважаючи на свою дрімучу колективну ментальність, напрочуд театральна країна. Театральне мистецтво передбачає наявність у фігурантів процесу інтелекту і трепетної душі. Історія свідчить, що і з тим, і з іншим у Мордорі традиційно не густо. Але театру, в найгіршому - лицемірному - сенсі цього слова, тут багато скрізь: у Кремлі, на популярних телешоу, у політиці, економіці, мистецтві, спорті, в армії і т. д., і т. п. А конкретно у випадку з "маршем справедливості" складно виявити в подієвій основі виразний сценарій, прогресивного режисера, ефективний попит і відданого глядача. Останній, звісно, - є, але він не готовий відчужено жертвувати "великодержавністю" заради насолоди творчістю. Сценарію точно не було: у Пригожина не знайшлося продуманих методів входження в конфлікт і виходу з нього. Що ми зараз і спостерігаємо. Сцену теж чітко не окреслено: чи то внутрішньоросійський формат, чи то - глобальний - складно встановити однозначно. Трупа, у вигляді найманців ПВК, - була. Але щось мені здається, що ця трупа "через різні причини" тепер уже неминуче перетвориться на гору трупів. Усі чинники, як бачиться, виключно спонтанні, сформовані під впливом імпульсивності та миттєвих обставин. Тут не було лицедійства в чистому вигляді, як "мистецтва". Але мала місце звичайна для Росії неадекватна публічна рефлексія резонансних персонажів. Які й у повсякденному житті мало відрізняються від клоунів.
Однак далі буде: на відміну від вистави, реальне життя не зупиниш на помпезній фінальній репліці...
По вулиці слона водили. Як видно на показ...
І все ж, якими можуть бути основні концентровані висновки з того, що сталося? Як видається - їх кілька. І всі вони - доступні зовнішньому спостереженню. Загальні з них такі. Путін - боягуз, який є заручником власних фантазій, який вже не має колишнього соціального авторитету ні всередині РФ, ні за її межами. Він більше не здатний забезпечувати жорстку монолітність вертикалі своєї збоченої в усіх відношеннях влади. Російська державність перебуває у ветхому, розхитаному стані і неодмінно завалиться під впливом масштабних соціальних катаклізмів. Висловимо впевненість, що невідворотна поразка у війні з Україною, хоч і вимушено, але, що важливо, результативно сколихне довгоочікувані антипутінські протести в межах Мордора. Адже російський самовідданий патріотизм - аморфний нацистський міф, що не виростає із соціальних глибин, а настирливо нав'язується ментально неповноцінному і переважно безсовісному населенню пропагандистською машиною Кремля. І ця сама "безоглядна любов до Росії" благополучно задихнеться в обіймах ганьби, голоду і розрухи. При цьому, мабуть, не варто всерйоз сприймати схлипування лібералів різних мастей, які заперечують колективну відповідальність росіян за лиходійства їхньої армії. Неофашистські підходи Кремля до обґрунтування і підтримки російської ідентичності аж ніяк не заперечуються, а знаходять живий відгук у широких верствах населення. Тож, як то кажуть, "народ і партія - єдині": рашистські злочини в Україні цілком собі охоплюються загальним умислом російського суспільства. Власне, тому спадкоємна зміна влади або її насильницьке повалення в Росії в найближчій перспективі можливі тільки в межах імперських світоглядних наративів - у рамках політичних уподобань численних прихильників кровожерливого "русского мира". Жодні істинно демократичні та ліберальні новації в цій сфері принципово неможливі, зважаючи на відсутність перспектив їхньої реальної підтримки здебільшого росіян. Тому не слід безпідставно чекати швидкого ментального покаяння й очищення Московії.
І ось же унікальне явище - ця Росія! Про народ там часто і повсюдно говорять - сподіваючись на його сприйнятливість, безініціативність і слухняність. Але ось сам цей народ не є суб'єктом політичного процесу - тільки інструментом псевдодемократичного політичного антуражу. По суті він адже в останні десятиліття абсолютно позбавлений реального виборчого права. А лише прикриває самоуправство своїх вождів. І нікого це особливо не турбує, зокрема - саме населення. Ось і в ситуації з "маршем справедливості" Пригожина, фактор народу реально мало кого хвилював: кожен з основних учасників цього "заходу" керувався лише особистими інтересами. Той самий Пригожин, як бачимо, по суті хвацько і поспішно "злив" усіх своїх симпатиків і послідовників за першої ж необхідності подбати про власну шкуру.
А цар-то - не справжній!
Що стосується персоналій... Тут, звісно, не обійтися без неабиякої частки суто інтуїтивних припущень. Повторю свою впевненість, що жодної істотної ролі в локалізації вагнерівського заколоту Лукашенко не відігравав. Навряд чи "кухар" вирішив знайти безпеку в Мінську, який, по суті, є територією безроздільного панування російських спецслужб. Здається, що, якщо найближчим часом Пригожина і не вб'ють або не заарештують, то щось подібне щодо нього однозначно в Кремлі планують. Тому велика ймовірність, що "бунтар" все ж сховається в Африці. Особливо-то йому більше й ніде зачаїтися.
Але він небезпечний, дуже небезпечний для Путіна. Пригожин уже відчув сам і відкрив усьому світу страх, слабкість, запах і навіть смак крові Путлера, його влади. Він був дуже близький до Москви. Йому мали намір присягнути багато путінських силовиків. Причому, все це було досить швидко і досить безболісно. "Марш справедливості", звичайно, супроводжувався локальними бойовими діями і був окроплений кров'ю і російських військовослужбовців, і вагнерівців. Але, за великим рахунком, ці непрямі витрати політичного процесу по-російськи ніким особливо не беруться до уваги. Це - дрібниця.
Також зрозуміло, що за Пригожиним, найімовірніше, стоять високопоставлені функціонери з найближчого оточення президента РФ. Це, щоправда, принципово нічого не змінює в поточній ситуації. Такі люди, звичайно, є. Інакше "кухар" просто не був би таким успішним і йоржистим. І, гадаю, навіть Путін таких покровителів добре знає, бо сам тривалий час входив до їх числа.
Ймовірно, нікого не повинні дезорієнтувати і розмови про те, що Путін, мовляв, готовий "під Пригожина" поміняти керівництво рашистської армії. Якби воно було так, Пригожину нема чого було б зникати. Навіть на час. Ці персонажі, навіть якщо і були колись дружні, то зараз вони - непримиренні антагоністи. Усі мости ними вже спалені. І Путін розуміє, що якщо кардинально не вплинути на ситуацію просто зараз, то у того ж Пригожина однозначно з'явиться слушний момент для повторного виступу на Москву. І навіть нині ображені на свого лідера найманці, які відчули себе нещодавно приниженими його зрадою, знову підуть війною на Кремль, якщо нові наміри глави ПВК "Вагнер" виявляться послідовнішими й непохитнішими. Але ж лідером чергового заколоту може бути і не обов'язково Пригожин. Він, у принципі, якусь свою каверзну історичну місію вже виконав - по-своєму відповів на одвічні російські запитання: "хто винен?" і "що робити?".
