Блог | Путін трусить "Скриньку Пандори", але поки що не відкриває
Путін постійно позиціонує себе, як “батька” відродженої російської нації, який вимушений боротися з “жахливим”, “лицемірним” і “морально загниваючим Заходом”. Він трусить “Скриньку Пандори”, але поки що відкрити її не наважується. Намагаючись інстинктивно вирахувати час, коли він зможе безперешкодно її відчинити і йому за це нічого не буде.
Можна скільки завгодно вести з російським диктатором мирні переговори, але при цьому потрібно розуміти, що він в притул не бачить існування України у статусі незалежної держави.
Син тоталітарного СРСР Путін, нібито захищаючи “інтереси Росії в Україні”, робить усе для того, щоб знищити Українську державу. І з цього необхідно виходити політичним елітам, якщо там ще хтось хоче “побачити мир” в очах російського деспота. Путін готовий прийняти від України тільки капітуляцію.
Росія постійно вишукує в України найбільш вразливі місця. І в Москві щиро переконані у тому, що будь-які заходи відплати після можливого чергового нападу Російської Федерації будуть гучними, але неефективними.
Оскільки західні провідні політики вже неодноразово окреслювали “червоні лінії” для Кремля, а після того, як Москва їх порушувала, вкотре відсували їх.
Путін посилено маневрує, але найбільше на що він сьогодні готовий погодитися щодо України, це на фрагментацію українських земель і “перебудову” її державності.
В його уяві це може бути специфічне територіальне утворення, щось на кшталт “Великої Боснії”. Коли Україна стає федерацію, а кожна її частина буде мати свої геополітичні, культурні і економічні пріоритети.
При цьому, хоча нібито формально територіальна цілісність держави збережеться, але Східна Україна отримає статус дуже схожий на статус Республіки Серпска в Боснії. У такому разі про вступ до НАТО і Європейського союзу взагалі мови йти не може.
Виношуючи такі підступні плани Путін і досі вважає Україну колонією Росії. У цьому й полягає найбільша проблема в російсько-українських стосунках. Після 337 років окупації і колонізації українських земель та жорстокого знищення десятків мільйонів українців, Москва ніяк не здатна геополітично заспокоїтись.
Знищення України стало головною національною ідеєю для громадян Російської Федерації. Але Росії немає чого запропонувати Україні крім рабства під облудними лозунгами спільності “двох братських народів”. Ця експансіоністська програма Путіна глибоко вкорінена в підсвідомість більшості росіян.
Путін намагається рухатися у цьому напрямку невеликими кроками, щоб перевірити рішучість колективного Заходу допомагати Україні відстоювати свою незалежність під час російської агресії.
Якщо він побачить, що США і об’єднана Європа виявляють нерішучість, а міжнародна спільнота діє невпевнено та невиправдано толерантно до загарбника, то саме це може підштовхнути Кремль до чергового вторгнення в Україну.
Москву зовсім не хвилює те, що у казки про “громадянську війну” в Україні ніхто крім неї не вірить, проте спадщина імперського минулого не дозволяє їй вивільнитися від свого шовіністичного бачення майбутнього сусідньої держави.
Путін і досі вірить, що Києву не вдасться повністю зійти з імперської російської орбіти. Чинниками такої його впертої впевненості є наявність російської церкви на території України, значне поширення російської мови у східних і південних областях нашої держави, не вичищена й досі агентурна мережа Росії, а також проросійські партії та політики і колаборантські настрої певної частини населення, яке травмоване російською пропагандою.
Україні нав’язується імперський наратив, який, на жаль, підтримують ті українці, які дотримуються “ідеалів” спільного православного “слов’янського світу”, керованого Росією.
У протистоянні Кремлю українці змушенні відстоювати не тільки свою незалежність, а й історичну спадщину древньої Русі, до якої Москва не має жодного відношення, свою ментальну близькість до країн Європи, визначення постаті гетьмана України Івана Мазепи, як героя України, визнання Голодомору, як геноциду проти українського народу, та внесок українців у перемогу в Другій світовій війні.
Москва ж хоче, щоб Україна добровільно прийняла усі її історичні міфи, як “єдино правильне” потрактування української історії. У своєму прагненні домінування над Україною Росія постійно використовує усі доступні їй засоби для того, щоб змінити геополітичну та культурну орієнтацію Української держави. Яка має вирішальне значення не тільки для майбутнього українського народу, а й для майбутнього розвитку пострадянського простору та країн Східної Європи.
В Кремлі очікували, що після розвалу СРСР утворення СНД буде наступником Радянського Союзу, і Україна стане незалежною державою лише формально. Залишаючись у тому ж статусі, який мала УРСР. Але коли в Москві побачили, що Україна спромоглася використати час свого перебування у цій Співдружності Незалежних Держав для того, щоб максимально звільнитися з-під впливів Росії, вони не були готові та й не бажали визнавати Україну рівноправною державою, а українців окремою нацією
Що лише ще більше ускладнило взаємини Російської Федерації з Україною, які й так, від самого початку відновлення української незалежності, були досить складними. Цілком очевидно, що всі “претензії” РФ до України коріняться в імперському минулому Росії. Тому незалежна Українська національна держава розглядається Москвою, як щось тимчасове, штучне, що незабаром возз’єднається з Росією.
Проте, якщо більшість своїх цілей в Україні РФ не вдалося досягти, то за понад сім років російсько-української війни українців ця війна дуже виснажила. Хоча Росії не вдалося втягнути Україну у свою стратегічну орбіту, але це аж ніяк не зменшило бажання Кремля домінувати над українцями.
Починаючи з весни 2014 року Москва проводить в Україні операцію по звільненню нашої держави від українців. По-іншому усе, що робить Кремль просто назвати не можна. Розпочавши війну з Україною, Росія відмовилася від міжнародного права, самочинно замінивши його на право сильнішого.
Російська Федерація стала державою-терористом, яка веде терористичну війну з Україною. Але парадоксальність цієї війни полягає в тому, що коли в якійсь країні Європи терористи вбивають декількох людей, то про це з великим співчуттям і обуренням повідомляє уся світова преса.
Проте коли зараз на Донбасі російські терористи майже щодня вбивають українців, які захищають від московських зайд свою землю, то світові мас-медіа обходять це стороною. І це не тільки застосування подвійних стандартів. На жаль, у світі вже звиклись з цією трагедією в Україні, і почали вважати її ледь не буденною справою.
Хоча на Заході вже потроху стали усвідомлювати, що Москва добровільно не відмовиться від своїх імперських претензій щодо України, але цього розуміння явно замало. Українській державі важко самостійно відбитися від терористичного російського монстра.
Путін, продукуючи неоколоніалізм щодо України, прагне відвернути увагу росіян від фатального стану справ у самій Росії, економічна ситуація в якій з кожним днем погіршується. І шкода, що російські військові, за примхою тирана, погодилися виконувати таку підлу роль щодо сусідньої країни, замість того, щоб служити своїй державі.
Своєю реваншистською політикою Москва провокує ситуацію, коли вона може повністю опинитися у міжнародній ізоляції. Розраховувати на підтримку з боку Китаю Кремлю не випадає, оскільки в Пекіні мають стосовно Росії зовсім інші плани, і вже готові під час розпаду “Путінської імперії” відхопити для себе російські території на Далекому Сході і в Сибіру.
Те, що Путін “геополітично блефує” розуміють усі, та лише він та його подільники думають, що їм силою вдасться нав’язати світові свої правила гри.
На міжнародній арені він веде себе так само, як і в Україні. Намагаючись залякати Захід ядерною зброєю, якщо той не відступиться від України, яку в Кремлі вже порахували своєю жертвою. Путін хоче домінувати на світовій арені, і в цьому сенсі він бачить знищення української державності, як ключ до цього домінування.
А оскільки “кремлівські старці” перебувають в своїй ілюзорній віртуальній реальності, то, на їхню думку, міжнародний порядок нині знаходиться у фазі переходу від однополярного світу до багатополярного, де Російській Федерації відведена ключова роль.
Узгоджені після Другої світової війни норми Москва для себе вже відмінила, і там вважають, що РФ краще підготована до цього “нового світу”. Оскільки вона має досвід створення “керованого хаосу”, невизначеності та зон слабкої або відсутньої державності, які вона систематично створює завдяки своїй політиці “контрольованої дестабілізації”, яку вже вповні продемонструвала на Донбасі.
Путін хоче, щоб Росію визнали, як впливового глобального гравця, що формує світовий порядок денний. Тому експансіоністський порядок денний він планує переносити на всі можливі сфери.
І хоча важко передбачити, що ж в дійсності відбувається у голові Путіна, але зрозуміло одне, він прагне залишити свій дуже “вагомий слід” в історії. Цю програму він з усіх сил намагається втілювати в життя.
Російський деспот хоче, щоб його запам’ятали як політичну фігуру, в який би органічно об’єднувались риси Івана Грозного, царя Петра І і Сталіна.
Але очевидно, що Путін вибрав для себе програшну модель геополітичної поведінки. На Заході вже готові до його “сюрпризів”, і найбільшим сюрпризом для довічного президента Росії може стати те, що його ніхто не боїться.
І хоча йому вдалося порушити баланс світового порядку, це не допоможе Путіну, як і не допомогло його комуністичним попередникам, виграти протистояння з західною цивілізацією.
