Блог | Крокус – якщо і не путінський фокус, то точно – відлуння з глибин російського пекла
Мисляча людина просто зобов'язана час від часу піднімати себе за волосся (* - Григорій Горін, "Той самий Мюнхгаузен")
Крокус... Чесно кажучи - ніякої особливої скорботи. Точніше - просто ніякої. Але й зловтіхи теж немає. І не звинувачуйте мене, будь ласка, в жорстокосерді. Та ви, власне кажучи, впевнений - і не будете. У своїй абсолютній більшості. Ну яке може бути співчуття до шанувальників, а значною мірою - і натхненників фашистських катів та їхніх нелюдських звірств, які раптом скуштували сумнівне задоволення бути жертвами? Задоволення, яке, поряд із примітивністю, убогістю, брехливістю і скудодумством, вони з такою піднесеною месіанською щедрістю намагаються насаджувати повсюдно, куди розповзаються їхні нестримні імперські амбіції.
Тому, чесно кажучи, плювати на красногорську трагедію. Так само, як постраждалим там завжди було начхати на сотні тисяч загиблих в Україні від рук новообраного ними шаленого вождя, своїх родичів, друзів, знайомих, пафосно шанованих "героїчних" співвітчизників. Не те, щоб "зуб за зуб". Справа не в нашому болю і мстивості. Абсолютно впевнений, що українські спецслужби не мали жодного стосунку до кривавої і водночас дуже дивної м'ясорубки в переповненому концертному залі. Латиніни, Арестовичі та інші обожнювачі російської винятковості і якоїсь посланої згори безкарності можуть відпочивати.
Але ось "око за око" - інша справа. Зір - це все ж таки інструмент сприйняття, відсилання до образів і передумова мислення. А Крокус здатний розповісти тому, хто вміє розпізнати природу речей, набагато більше, ніж випливає із зовнішніх ефектів...
Знаєте, за великим рахунком, хто скоїв злодіяння в "Крокус Сіті Холі" - абсолютно не важливо. Маячна організація цього злочину, винятково безглузда реакція російських правоохоронних органів на нього і моментальна антиукраїнська риторика московських офіційних осіб - начебто практично безпомилково вказують на ФСБ. І ІДІЛ, який поспішно бере на себе відповідальність за все що завгодно звіряче, не повинен вводити в оману. Хоча слід ісламських екстремістів у цій сумній історії теж не виключений, але все ж малоймовірний. Очевидно, що правда в офіційній версії ніколи не буде доступна. А тому - Cui prodest? Судіть самі: теракт здійснювали якісь люди азіатської зовнішності з відкритими обличчями, які на старому тихохідному "Рено" прибули на місце знову ж таки відкрито, спокійно вбивали й підпалювали під камерами спостереження і так само флегматично відбули геть. Не інакше, як ці обличчя в подальшому мали бути легко впізнаваними. Очевидці розповідають, що незадовго до концерту якогось невиразного гурту "Пікнік", навколо комплексу рясно маячили поліція та екстрені служби. А після злочину вони ж з'явилися тут ледь не через півтори години. Імовірно - щоб наслідки злочину досягли максимально можливих масштабів. Чому під час масового заходу за участю понад 6200 глядачів поліція не була присутня на місці події залишається загадкою. Нечисленна банда, що складалася з 4 осіб, згідно з даними традиційно найправдивіших і найкваліфікованіших російських детективів, чомусь діяла винятково прямолінійно. Начебто вона мала якийсь узгоджений із владою план відповідної публічної акції. Вона навіть не спромоглася, незважаючи на величезний часовий гандикап, змінити свій нікчемний транспортний засіб і напрямок руху. Зачаїтися, врешті-решт. Їх театралізовано і аж ніяк не оперативно затримали, звісно, поблизу російсько-українського кордону. Хоча насправді - недалеко від білоруського. Попутно, в пориві нестримного завзяття, заарештувавши 11 підозрюваних. Одному з яких, імовірно - щоб потішити потребу публіки в гостросюжетності та жадобі кривавої відплати, відрізали вухо і засунули його в рот.
Але ж незадовго до всіх цих подій, низку іноземних посольств у РФ попереджали про терористичну загрозу. Якось це нікого не напружило. А може - мотивувало? Як ще мобілізувати великодержавне суспільство на чергову хвилю антиукраїнського обурення?
Жахливий хлопчик, весь у батька (*)
Так от - Крокус. Мабуть - це підходяще загальне ім'я і красномовний змістовний символ для того перманентного і необоротного божевілля, що споконвіку притаманне ментальності такої неоднорідної збиральної спільноти, як російський народ. Тут етногенез жодним чином не співвідноситься з існуванням соціуму, оскільки його яскраво виражений критерій виокремлення та відокремлення має не етнічну, а ментальну природу. Російськість - це не про національну приналежність, а про спосіб мислення і колективну волю. Адже прикметник "русскій" у Московії вперше став згадуватися лише в 16 столітті за Івана Грозного, а ще наприкінці 19 - на початку 20 століть титульна нація цього ж регіону все ще продовжувала позначатися як "великорос". Виходить, такої нації, як "русский", просто не існувало до 20 століття. Воно й не дивно, бо проголошена Петром 1 Російська імперія значною мірою складалася з численних захоплених нею в різний час територій і малих народів різноманітної етнічної приналежності. А коли все ж таки вкоренилося поняття "росіянин", як етнонім, то воно вже вбирало в себе не тільки рясний кровозмішувальний підсумок кількох століть татаро-монгольського ярма та імперства. Але й по суті набуло мультинаціонального характеру. Тут немає нічого поганого. Це - лише факт. А йдеться про те, на чому все ж таки ґрунтується та сама російськість. І тут слід пам'ятати про незмінно пишномовні та збочені російські ідеологічні парадигми богообраності, великодержавства, особливого шляху, імперськості. Будучи помноженими на тривалу історію рабства, злиднів, брехні, кривавих завойовницьких воєн, соціально-економічної та культурної відсталості Росії, вони формують як системоутворювальний стрижень політичної нації винятково деформований самобутній світогляд. Необґрунтовано компліментарний, позбавлений самокритичності та прогресивних устремлінь, але наповнений шовіністичним презирством до інших народів. Історія з "Крокус Сіті Холом" - це така ж природна складова частина російської культури і ментальності, як, наприклад, Буйнакськ, Москва і Волгодонськ - у рамках терористичного проєкту "Рязанський цукор" 1999 року, "Норд Ост" 2002 року, Беслан 2008 року, або навіть підводний човен "Курськ" і "він потонув" 2000 року... Приєднаймо сюди ж також численні нерозкриті вбивства російський журналістів, Литвиненка, Нємцова, Навального. І навіть - Пригожина. Летальні й невдалі зазіхання на інших опозиційних політичних діячів або їхні необґрунтовані тюремні ув'язнення... Ідеологічна показовість і своєчасна резонансність убивства Дарини Дугіної теж залишає більше запитань, ніж відповідей. При цьому, мабуть, не будемо заглиблюватися "в преданья старины глубокой" - там ми безумовно знайдемо сотні тисяч найяскравіших зразків вишуканого російського лиходійства. Зокрема - в частині безжального внутрішнього самопожирання: знищення одними верствами суспільства - інших. Відверто кажучи, навіть якщо драма 22 березня і не була інспірована російськими спецслужбами, то ця подія все одно має інерційну внутрішньоросійську природу. Бо Росія - країна-терорист, народ, що її населяє, цілком собі одержимий вірусом хижої етнічної переваги. А подібне, як відомо, прагне до подібного...
Тому метафоричний "Крокус", що уособлює відтепер безглузду жорстокість, цілком може бути органічним тавром російськості. Крокус - це латинська назва шафрану. Декоративної рослини, з квіток якої добувають найдорожчі у світі пряність, барвник і консервант. Усі ці споживчі якості так чи інакше зумовлюють його самобутність і спрямовані на своєрідне перекручення природної природи речей. Не хочеться паплюжити натяками вельми корисний шафран, але його опис - просто ніби асоціативна характеристика Росії.
Судячи з великої кількості компліментів, ви повернулися з поганою новиною (*)
Продовжуючи експлуатувати раніше помічену алегорію, смію наполягати на тому, що зв'язок Крокуса з Україною все ж очевидний. Не такий, звичайно, який нині щосили намагаються обґрунтувати кремлівські пропагандисти. А більш глибинний, зумовлений на культурно-ментальному рівні.
Усі більш-менш проникливі активні творці й пасивні споглядачі повоєнної геополітики завжди усвідомлювали, що якесь глобальне екзистенціальне кровопролиття в доступній для огляду перспективі обов'язково має статися. Саме про це безперестанку бубоніли, зокрема, Генрі Кіссінджер та інші послідовники Realpolitik. Та й прихильники інших дипломатичних концепцій найчастіше не випромінювали довготривалого оптимізму з цього приводу. Здебільшого вони передбачали вектор прийдешніх подій, відстоюючи переваги методики компромісів, умиротворення могутніх агресорів або ж активної протидії екстремізму різних мастей. Але не передбачили поточну трагічну конкретику. Воно й зрозуміло. У глобальній системі ідеологічних координат віддавна найбільш вибухонебезпечним антагонізмом загальносоціальної еволюції виступає саме маніакальний комплекс російської неповноцінності перед Заходом. Ця чорна енергія занепаду вже тривалий час поцятковує людство червоточинами конфліктів і отруює виразними перспективами колективного суїциду. Щоправда, де конкретно територіально і коли відбудеться кульмінаційне екзистенційне виверження великодержавної гнилі, здогадатися було справді не просто. Аж надто багато маячних шовіністичних домагань традиційно присутні на строкатому колесі замшілої імперської рулетки.
Однак за якими лекалами надломиться Союз, у якому політичному дрейфі опиниться "мать городов русских" і в якому напрямі розвиватиметься історично непохитне волелюбство українського народу - вирахувати заздалегідь цілком можна було. Тому, думається, що ще півстоліття тому все ж таки були достатні підстави передбачити войовниче вивільнення несамовитого "великоросійського" напруження саме так, як це має місце в Україні вже понад 2 роки. А за сукупністю всього періоду затяжної інтервенції орків - понад 10 років. Принаймні, незабутній Джохар Дудаєв майже 30 років тому ідентифікував середньовічну вульгарність "русизму" і передбачив неминучість його загарбницької війни проти України. І за невблаганною логікою обставин, все це і мало статися саме зараз - коли Київ невідворотний у своїх європейських прагненнях. Прямо серед удаваного благоденства епохи лібералізму та інформаційного постіндустріалізму.
Невже вам обов'язково треба вбити людину, щоб зрозуміти, що вона жива?! (*)
Здавалося б, архаїчні цінності колоніалізму та екстенсивної економіки, що пробудили 1 і 2 світові війни, давно переважно відійшли в минуле. А досить швидкоплинно проржавіла вісь світового зла - СРСР - почала інтенсивно і невідворотно вмирати ще на початку 70-х. І вже чверть століття напевно оголошує пролетарськими гаслами бездонні ємності пекельних котлів по той бік соціальної історії. Утім невиразні відгомони таких криків усе ще тривожать цей світ. Але незважаючи на це, тепер навіть напівбожевільному пустодзвону Медведєву, який пізнав радість зовсім не соціалістичного достатку, очевидно, що ядерна війна однаково страшна для всіх, безглузда і малоймовірна. Об'єктивно кажучи, після того, як радянська бульбашка клаптувато лопнула, апокаліптична ядерна загроза набула форми страшного, але цілком собі корисного фетиша - прикладного ядерного стримування.
І ось, людство, з різним ступенем очевидності для окремих країн і регіонів, але в сукупності начебто ментально переросло свою колишню схильність до первісних злочинів корисливого характеру. Однак, по-перше, сама корисливість усе ж таки виявилася невикорінною в природі людини. І навіть якоюсь мірою вона виступає еволюційною сублімацією архаїчної агресії. Їй лише властиві ситуативна цинічна дрімота і феєричні перевтілення у всілякі претензії всіх і вся на розширення сфер впливу. По-друге, спокій світоустрою, довготривалу рівновагу і прогресивну динаміку світової економіки не можна забезпечити в системі, в якій багато ключових елементів вирізняються невизначеністю (ті самі пластичні та такі, що коливаються в ритмі вітряних популярних трендів, ліберальні цінності), а деякі просто неправдиві (наприклад, псевдодемократія Росії, еклектична економічна система Китаю або фактична недієздатність ООН і більшості міжнародних інституцій). Про це багато хто знав або здогадувався, але повсюдно легковажно сподівалися уникнути найгіршого. Тому після довгоочікуваної кончини СРСР і істотної розрядки міжнародної напруженості, колективному Заходу не хотілося навіть думати про необхідність знову напружуватися в частині запобігання можливих у майбутньому ускладнень у сфері безпеки. Він прагматично, як йому тоді здавалося, не добив "російського ведмедя", який практично вже втратив життя, і підтримав його в найкритичніші періоди виживання. Вважаючи, що придбав більше в контексті міфічної російської подяки, ніж втратив у розрізі традиційно нещадного російського ж хаосу. Однак невикорінна хвороба кровожерливої великодержавності в примітивній імперській ментальності хижака не мала жодних шансів випаруватися. Адже це фундаментальна екзистенція інертного і дрімучого російського народу - єдиний спосіб його самобутньої ідентифікації та самореалізації як спільноти. Нічого іншого, крім знищення, поневолення і споживання чужого, кимось іншим створеного він просто ніколи не вмів і не жадав. Це - незмінна сутність "богообраних" імперців. Як наслідок, очевидний і єдиний дієвий спосіб приборкання такого живучого і лютого соціального вірусу, як російськість... Смертоносні патогенні, як біологічні, так і соціальні, знешкоджуються тільки знищенням.
Отже, та сама екзистенціальна війна підступної середньовічної примітивності з ліберальною демократією в усіх її проявах була неминучою. І вона сталася - саме там, де й мала статися. На території України - у просторових, історичних і світоглядних межах якої народилися всі духовні цінності східного слов'янства. Вкрадені й привласнені штучно скомпонованим плем'ям євразійських дикунів-завойовників, які наповнили свою душевну порожнечу й етнічну аморфність історичною спадщиною Київської Русі. І коли Україна намірилася стати частиною цивілізованої Європи, чудовисько імперського підземелля намагається затягнути її назад у свою смердючу гнойову купу. Бо без Києва, Москва - лише трухлявий пень у величних джунглях людської історії: просто нежиттєздатна гниль, без роду, племені, древніх витоків і майбутнього.
P.S. В однобортному зараз уже ніхто не воює! Неподобство: війна біля порога, а ми не готові!(*)
Дуже симптоматична, щонайменше, вельми дивна реакція на події в Крокусі окремих "хороших" і "не дуже хороших", але вельми статусних російських лібералів. Які, думається, з різним ступенем обґрунтованості вважають себе якщо не совістю нації, то її внутрішнім голосом просвітлення...
Юлія Навальна, яка, здавалося б, понад усяку міру натерпілася від незаконного засудження і цинічного вбивства свого чоловіка путінською владою, раптом понадіялася, що ця сама влада знайде і притягне винних до відповідальності. Інтелігентний опортуніст Олексій Венедиктов забажав щонайменше співчуття від Володимира Зеленського. Відома Юлія Латиніна, яка ледь стримує свої упереджені емоції за будь-якої можливості в чомусь звинуватити українців і якось відбілити росіян, одразу мала намір приписати теракт СБУ. Навіть умовно "інтелектуальний" сегмент російськості вельми тенденційний...
Ті ж російські опозиціонери у вигнанні, які у своїх коментарях не намагалися бодай побіжно виявити якусь лояльність Кремлю, вже зовсім і не росіяни. Бо для них крокус - це спеція, а не світогляд.
