Кремль як заручник власних фобій

3 хвилини
24,3 т.
Кремль як заручник власних фобій

Починаючи з 2014 року будь-яка перспектива безпосередніх переговорів Кремля та Заходу лякає українського обивателя: йому ввижаються в цьому змова і зрада. Та в тому й штука, що ці страхи – беззмістовні.

Беззмістовні, а не безпідставні. Москва й справді хотіла б домовитися з Вашингтоном та Брюсселем. І це бажання навіть може бути взаємне. Та компроміс між Росією та Заходом – просто неможливий.

Вся проблема – в різних картинках реальності.

Значна частина російської еліти переконана, що Москва не програвала “холодну війну”. Вони вважають, що розпад Союзу відбувся не так через крах радянської моделі, що не витримала протистояння з західною, як через те, що Кремль добровільно погодився приєднатися до клубу західних гравців.

Відео дня

На їхню думку, Росія в кінці вісімдесятих в односторонньому порядку вирішила зняти навислу над світом загрозу ядерної війни. А тому, за їхнім світовідчуттям, Москва не програвала протистояння – вона добровільно погодилася піти на компроміс, і її зрадили.

Зрада полягає в тому, що їй не дісталося місце у “світовій президії”, її право на власну “зону впливу” піддали сумніву. І взагалі, її тримали в дипломатичному передпокої, не пустивши за один стіл з ключовими гравцями.

По суті, Росія поводиться так, ніби СРСР і не розпадався. Ніби він всього лише переформатувався, але взаємини за лініями “колонії – метрополія” лишилися у тому ж стані. І йдеться зараз саме про ту реальність, що панує в головах мешканців Кремля. Ту, що пояснює логіку їхніх вчинків.

А для Заходу такий підхід виглядає безглуздим. Бо Захід має зовсім іншу візію того, що сталося 1991-го.

Європа та США сприймають крах Радянського Союзу саме як поразку Москви у холодній війні. Як підсумок зіткнення двох моделей, одна з яких зійшла з дистанції, не витримавши конкуренції. Як крах самого права Кремля на те, щоб вважати себе за альтернативу, за рівню.

І ця різниця поглядів породжує нездоланне протиріччя.

Приналежність до клубу переможців або до клубу переможених дає різні повноваження. Переможений втрачає стартові позиції, опускається в рейтингу й починає все напрацьовувати з нуля. Переможець свою позицію зберігає і навіть посилює. Російська еліта переконана, що її вплив на сусідні країни – це природне право, така собі дарча від історії. А для решти світу такий підхід незрозумілий та неприродній. Все одно що вимога боксера вернути йому чемпіонський пояс після поразки.

Коли Барак Обама описував Росію, як регіональну велику сировинну державу – він не намагався когось образити. Він всього лише описував західний консенсус щодо Москви. Тому що для Заходу той факт, що Кремль не альтернатива Вашингтону – це аксіома.

Москва приречена знову і знову пропонувати Заходу нову “ялтинську конференцію” – тому що бачить себе в ролі СРСР. А Захід вимушений розгублено знизувати плечима, адже бачить перед собою країну, яка продає нафту і газ, а на вторговані гроші купує все інше.

Кремль переконаний, що Захід хоче Росію розділити й зруйнувати – бо вважає себе за глобальну цивілізаційну альтернативу. А Захід вбачає в РФ джерело сировини і ринок збуту й тому щиро не розуміє, навіщо його треба руйнувати.

Навіщо перемагати? Навіщо подрібнювати? Що потім робити з новими державами, на території яких опиняться ядерні заряди? Кому потрібен хаос на кордонах? Сомалізація одної сьомої частини суходолу – така перспектива лякає усіх на Заході достатньо сильно, аби не прагнути незворотнього.

Росія вдивляється у дзеркало й бачить там СРСР. Тому вона вважає, що всі навколо теж бачать в ній СРСР, намагається поводитися як СРСР і розглядає загрози, які розглядав Союз. А Захід дивиться на Росію тільки як на Росію, хоче повернення докримської моделі й намагається збагнути, де у Москви червона лінія, яку вона не зважиться перетнути.

Західна правда могла б позбавити Росію фобій. Але вона занадто образлива, щоби Кремль погодився її прийняти. А тому Москва й надалі лишатиметься заручницею власної підозрілості.

"Для Атоса це забагато, а для графа де ля Фер – замало". Те, що Кремль просить у Заходу, могли б надати СРСР. Але Росія – не СРСР. А тому Росія й надалі доводитиме всім, що вона – СРСР.

І це триватиме доти, доки Кремль не досягне жаданого. Доти, доки Захід не розгледить в Росії те, чим вона так відчайдушно намагається прикидатися. Доки він не усвідомить, що Москва намагається знайти свої нові кордони – і цей інтуїтивний пошук може тривати безкінечно. Саме тоді Захід теж побачить у віддзеркаленні Росії – Радянський Союз. Дооцінить загрози. Зважить ризики. І може наважитися зіграти ва-банк.

І цієї миті Росія ризикує виявити, що за ступенем власної стійкості вона аж ніяк не Радянський Союз.

disclaimer_icon

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...