Блог | Російський вулкан, що загрожує світу

Нещодавно російський аналітик А. Ілларіонов підрахував, що в період з 1934 по 1991 рр. СРСР здійснив не менше 28(!) агресій, за одну з яких(проти Фінляндії) був виключений з Ліги Націй, а нинішня Росія з 1992 р – ще не менш 3-х агресій, включно з неспровокованим нападом на Україну ( Эхо Москвы, 11.02.2020).

Видатний американський дипломат і геополітик Джордж Кеннан (1904-2005) ще в 1947 р сформулював положення, які стали ключем до розуміння агресивної природи російського імперіалізму:

"Їхня ідеологія вчить…що навколишній світ ворожий до них і що їхній обов’язок – коли-небудь повалити владні політичні сили за межами країни… Вони вірять у тезу про те, що Росія – це обложена фортеця, біля стін якої причаїлися вороги. Друга теза… – про непогрішність Кремля".

Читайте: Восьма окупація України

Від того часу ніщо не змінилося, а прихід до влади в Росії міжнародного злочинця і терориста Путіна та групи його поплічників – чекістів лише посилив агресивні тенденції РФ, яка відверто шантажує світ ядерною зброєю та гіперзвуковими ракетами.

Якщо вжити міфологічну кінотелевізійну метафору в стилі "Гри престолів", то Росія сьогодні (як і в минулому) нагадує непередбачуваний вулкан, який викидає у світ розпечену лаву, попіл та потоки інформаційного бруду, застилаючи димом обрій і погрожуючи вибухнути будь-якої хвилини. Об’єктом ненависті і погроз стають США та інші демократичні країни, а особливому тиску піддаються Україна й Білорусь – дві слов’янські нації, що мають лягти мертвими брилами у підвалини нової імперії Путіна. Не бачити, не розуміти цього – значить бути політичним дебітом, сліпцем, жалюгідним безпам’ятним рабом. Або – свідомим зрадником, завербованим путіноїдом, ворогом України.

Читайте: Палаючий кордон, або "Стежа Путіна" до серця України

За цих умов миролюбно-миротворча поведінка ЗЕ-команди – підлещування агресору, задобрювання його, страх назвати його ім’я, вимолювання миру за будь-яку ціну вже довела свою хибність, показала безперспективність шляху, що наближає Україну до повної капітуляції. Події 18 лютого ц.р. повністю підтвердили крах такої однобічної політики. "Борці за мир" з Банкової не розуміють (мабуть, не мають джерел інформації в Кремлі), що режим Путіна тріщить, охоплений агонією, а сам Верховний Правитель хворий на смертельну недугу і, усвідомлюючи це, борсається в муках екзистенційного страху, бажання помсти, спалахах манії величі та садистських комплексів.

Читайте: Україна добровільно позбулася ядерної зброї, а її обманули

Щоб потішити себе, він вигадав забаганку – фейкове, нікому не потрібне святкування перемоги у ВВВ – пропагандистське шоу для зміцнення свого режиму, легітимізування його претензій на світове панування. Звичайно, ні Путін, ні зграя його чекістів-олігархів жодного відношення до перемоги не мають. Я добре пам’ятаю ту війну – бачив бомбардування німцями Києва і Харкова, перебуваючи в евакуації був свідком страждань простих росіян, а повернувшись навесні 1944 р в Україну, запам’ятав назавжди картини знищень рідної землі, по якій двічі прокотився вогняний вал війни.

Україна сплатила страшний рахунок смертей і руїн і не Путіну належать лаври переможця: вірний учень Гітлера-Геббельса, саме він вперше після 2-ої світової війни здійснив в Європі агресію проти суверенної країни. І це тавро навічно залишиться на ньому.

Читайте: "Найшвидший спосіб закінчити війну – програти її"

Актом національного приниження і державної ганьби стала б за таких умов поїздка президента України до Москви, його стояння поряд з кремлівським карликом, перебування поряд з могилами засновників червоної Імперії Зла. Похід до Каносси імператора Генриха IV в 1077 р до римського Папи Григорія VII, що став світовим символом приниження, був би веселою піонерською прогулянкою у порівнянні з імовірною поїздкою Зеленського до Путіна.

Між тим, саме 9 травня (!) 2020 р виповняється рівно 100 років з часу спільного параду українських і польських військ С.Петлюри і Ю.Пілсудського в Києві на Хрещатику на честь визволення міста (тимчасового, на жаль) від більшовицької окупації.

Моя мама, тоді 16-літня київська гімназистка, розповідала мені про той парад – про весняну радісну атмосферу сподівань на мирне майбутнє…

Спільна акція УНР та РП, при всіх тодішніх суперечностях щодо долі Галичини, стала прообразом українсько-польського стратегічного партнерства, такого вкрай важливого для обох народів у ХХІ столітті.

На жаль, в 1920 р не була реалізована смілива візія Ю.Пілсудського про союз (федерацію) трьох країн – Польщі, Литви та України, що став би на заваді загарбницьких планів Москви.

Але гідно, на найвищому рівні відзначити визвольний похід обох армій на Київ і спільний порятунок Варшави (диво на Віслі) від червоних комуно-імперіалістів у 1920 р набагато важливіше, ніж поїхати з вірнопідданим візитом до столиці віковічного ворога України – Московії.

При цьому, аби потішити Кремль, можна було б сформувати представницьку делегацію громадян України до Москви у складі: В.Рабіновича, В.Медведчука, В.Януковича, Н.Азарова, В.Філіпчука, О.Чалого та кількох "слуг народу".

Зі знаменних дат у 2020 р слід також згадати:

– 100-річчя (21 листопада 1920 р) падіння УНР і перехід С.Петлюри та 12 000 українських вояків на західний берег р. Збруч: треба осмислити цю трагічну подію, аби не повторилася ніколи в нашій історії:

– 80-річчя захоплення Сталіним країн Балтії (червень 1940 р), коли в ці маленькі незалежні держави було введено біля 440 тисяч солдатів РККА та 3000 танків;

– 80-річчя вбивства в Катині та на території України (березень 1940) органами НКВД 21 тисячі полонених польських офіцерів;

– 10-річчя загибелі в Смоленську польського урядового літака, на борту якого перебував президент Польщі, та вищі представники керівництва і духовенства цієї країни; подія, що дивовижно нагадує терористичний почерк вбивць малайзійського літака над Донецьким степом і українського в Ірані.

Пам’ятаймо про російський вулкан, що несе смерть, руйнування і неволю.