Блог | Палаючий кордон, або "Стежа Путіна" до серця України
Нормандській саміт у Парижі відкрив перед вітчизняними миромрійниками і миропрохачами сумну істину:
– дірка в східному кордоні України перетворює державу на напівзатонулий корабель, пробитий ворожою торпедою. Через отвір усередину ринула замість океанської води брудна токсична гижа, яка, ламаючи переборки, погрожує заповнити і отруїти машинне відділення і капітанський місток.
Читайте: "Нормандської зустрічі" через 4 місяці не буде - Жебрівський
Новий президент України нарешті побачив перед собою у Парижі не паперовий муляж опонента, вигаданий сценаристами 95-го кварталу, а реальне ботоксно-риб’яче обличчя верховного правителя Росії, міжнародного злочинця Путіна. Почув його затяте "НЄТ!" у відповідь навіть не на законну вимогу, а ввічливе прохання повернути Україні вкрадений у неї, загарбаний з кровопролиттям державний кордон – невід’ємний атрибут суверенітету й територіальної цілісності України.
Нарешті гумористи, що сьогодні керують державою, переконалися в справедливості вимог п’ятого президента України П.Порошенка та його команди щодо відновлення контролю України над власним кордоном – як головної передумови повернення миру і безпеки в регіон, зруйнований російською агресією.
Читайте: У Німеччині зажадали залучити до "нормандських переговорів" терористів "Л/ДНР"
Варто нагадати, що після прийняття Закону України "Про державний кордон України" (1991) країна досить швидко досягла угод щодо договірно-правового оформлення кордонів з Польщею (1993), Словаччиною (1993), Угорщиною (1995), Білоруссю (1997). Натомість російська "братська" дипломатія чинила шалений опір правовому урегулюванню цього питання – делімітації та демаркації лінії державного кордону. Лише в 2010 р набула чинності відповідна російсько-українська угода.
Сьогодні, на шостому році російсько-української війни, з 2000 км кордону на суходолі 400 км (20%) загарбані Росією – частково в Луганській і повністю в Донецькій областях. На бюрократично-міжнародній мові це зветься "неконтрольована ділянка кордону", а насправді – це відкрита рана в тілі України, широко розчинені ворота агресії Росії, через які нестримно пливуть на українську землю російські військові контингенти, диверсійно-розвідувальні групи, російська найновіша зброя (засоби РЕБ, ЗРК, бронетехніка), амуніція та військове обладнання, найманці й ряжені "казаки", міжнародні проросійські авантюристи, кримінальна наволоч і набрід, наркотики й пропагандистська література. Для більшого приниження України, виставляння її як failed state (держава в руїні, неспроможна держава), росіяни ламають комедію з українськими прикордонниками, примушуючи їх базуватися на російській (!) території (пункт пропуску "Донецьк" РФ) – буцімто для перевірки так званих "гумконвоїв"!
Читайте: "Путін боїться Зеленського": в Росії пояснили провал Кремля на "нормандському саміті"
Все це відбувається при повній безпорадності (небажанні?) ОБСЄ забезпечити контроль за кордоном.
Про які "демократичні" вибори на Донбасі за таких умов може йтися? Бажаючим пізнати, що відбувається на таких "безкордонних" територіях, закликаю ознайомитись з історією польсько-німецької війни за індустріальні райони Силезії (Шльонська) в 1919-1921 рр. (Ryszard Kaczmarek. Powstania Sląskie, 1919 – 1921. Wyd.Literackie, 2019, 624 str.). Шльонськ,який багатьма своїми параметрами нагадував Донбас, став ареною кривавих боїв між німецькою поліцією та військами і польськими повстанцями. Щоправда, знаючи настрої на Донбасі (80% населення хоче бути з Росією, 60% звинувачують у війні Україну), важко уявити собі проукраїнське повстання на тій землі…
Недаремно донбасівські маріонетки й підгавкувачі Путіна категорично виступають проти повернення українського контролю над українським кордоном.
… Міжнародна практика знає сотні дивних, неординарних ситуацій з кордонами: від містечка Дербі в штаті Вермонт, де кордон між США і Канадою пролягає в концертному залі та бібліотеці – і де нікому не спаде на думку з позиції оркестру гатити "Градами" по глядачах на другому боці кордону – до новітнього винаходу – побудови стін поділу на межі Східного і Західного Берліна, США і Мексики, Іспанії та Марокко, Угорщини і Сербії, Туреччини і Сирії, Ізраїлю і сектору Газа, Саудівської Аравії та Ємену, Македонії та Греції, Ботсвани і Зімбабве.
Але ніде в сучасному світі, тим паче в Європі, немає такої кричущої, принизливої ситуації, як у випадку українсько-російського кордону, приватизованого бандитським режимом, який кинув виклик всім міжнародно-правовим безпековим документам, усім Макронам і Меркелям з їхніми розвідками і генералами.
Шукаючи аналогії, я згадав "стежу Хо Ші Міна (Ho Chi Mihn trail) з призабутої вже американо-в’єтнамської війни. Аби не порушувати демаркаційну лінію й демілітаризовану зону між Північним і Південним В’єтнамом, встановлену на 17 паралелі, комуністичне керівництво в Ханої вигадало підступний варіант: "стежа Хо Ші Міна", завдовжки в 16 тис. км пролягла через територію "нейтральних" країн – Лаосу і Камбоджі.
Ця "стежа" (бо "стежкою" її аж ніяк не можна назвати) перетворилася на шосе з чотирма смугами руху і чотирма бензопроводами, яким до південного В’єтнаму в 1959 – 1975 рр. було перекинуто понад 2 млн. вояків (!) й сотні тисяч тон військових вантажів, включаючи важку артилерію й танки. "Стежа Хо Ші Міна" відіграла вирішальну роль у поразці Південного В’єтнаму й американських союзників.
Звичайно, аналогія ця надто неточна, але змушує задуматись: "стежа Путіна" на Донбасі в будь-яку хвилину здатна перетворитися на широку дорогу повномасштабної агресії Росії, спроможну залити Україну вогнем і смертями.
Керівництво України, зазирнувши у вічі знавіснілого, бундючного агресора, мусить щодня інформувати світ про небезпеку.
"Борці за мир" повинні визнати правоту П.Порошенка й повернутися до реалістичного плану залучення міжнародного контингенту (миротворчої місії ООН) з метою перейняття контролю над окупованими ділянками українсько-російського кордону на сході України.
Пам’ятаймо: історія невблаганна. "Стежа Путіна" приведе його до безславної загибелі.
