Блог | Хто не з ними – той з нами
Назву, напевно, поясню одразу. Це Акунін підкреслив різницю між переможцями і лузерами. Лузери істерять: хто не з нами – той проти нас. Переможці впевнені: хто не з ними – той з нами.
Так, друзі. Є великі цілі. І все повинно їм підкорятися. Решта – дрібниці, незначні похибки, що цікавлять лише провокаторів чи корисних ідіотів.
У нас є велика мета.
Сучасна Росія – імперія зла. Гнійного, кривавого, такого, що зжирає самого себе. І цей Карфаген, що розповзається від найменшої напруги, немов шмат гнилої тканини, – мусить бути зруйнований.
Учора послухала інтерв’ю Зеленського російським журналістам. Надзвичайно обережний Зигар, тихий Тихон, тезко Соловйова і ще хтось…
Кажуть, Зеленський уже 30 днів спить по дві години на добу. Спитайте в мене: я знаю, як це. Короткий сон з години до двох, а о другій тебе підкидає, немов від вибуху, почуття провини і липкого страху, що ти все про…бав і через тебе загинули люди, а потім із п’ятої ти скролиш новини і ще на час провалюєшся у нервовий сон новачка в окопі.
Володимир Олександрович вирішив вийти на розмову у стані важкого недосипу, але дуже чітко відповів на питання про "шість пунктів Ердогана", про участь Абрамовича й інші закулісні контакти, про те, як він бачить процес укладання мирного договору…
Я просто бачу, як усі хробаки завовтузяться з приводу нейтрального статусу.
І він це бачить і знає.
Але не блазнює, не дупокрутствує, а говорить із тією важкою, чавунною чесністю, що притаманна по-справжньому видатним людям.
Не я це вирішила, і не він – Господь так вирішив і відміряв йому більше, ніж іншим.
Звісно, я багато його критикувала. Не відмовляюся і, за великим рахунком, не шкодую. Але тоді були інші часи – ситі, для роздумів, коли варіанти можливі.
Нині ж так боляче, що жоден кетанов не візьме. Про ібупрофен нема й мови. Ті, хто вмирає в облозі у Маріуполі, стогне під завалами у Ворзелі, розстріляні на мосту у Чернігові…
Де ти був, Адаме?
Де ти, бл…дь, був?!
Чому мій президент – мій Президент?
Тому що він говорить з позиції болю, тому що для нього головне – людське життя. Коли його попередників цікавили наші життя?! Він не розуміє, як можна прийти і натиснути на гачок, стріляючи у восьмирічного хлопчика, яка можна тиждень не давати води вагітній, у котрої на п’ятий день почалися галюцинації?
А ще зовсім недавно жодному з нас не могло це привидітися у найстрашнішому сні…
Де ти був, Адаме?
Я напружено стежила за його інтерв’ю, і раптом він нагадав мені героя мого улюбленого роману Белля "Очима клоуна": "У світі зовсім не так багато людей, у чиїй присутності можна плакати".
У присутності цієї людини не соромно плакати…
І я зовсім не дивуюся, що він погодився говорити з російськими журналістами, це ж спроба розтопити вічну мерзлоту, зробити гуманістичний ривок у неможливе.
Де ти був, Адаме, коли ми ховали дітей своїх і намагалися зберегти свої міста?
Де ти був, коли ми переконували своїх матерів спуститися в бомбосховище?
Він хоче миру, як і кожен із нас. Йому начхати на наступні вибори і політичну біографію. Він іде крізь марево цього важкого воєнного марафону, і сонце випалює його потилицю.
І ніхто не може допомогти.
Узагалі ніхто.
Хіба кожен із нас.
Я намагалася почути в його словах ненависть. Що може бути більш природнє, ніж ненависть, для будь-кого з нас? Хіба ми не маємо права ненавидіти спітнілу гопоту, яка розстріляла літню пару на пішохідному мості у Чернігові? Хіба не вартий кулі в лоб орк, який витягає шубу з шафи викладачки хімії, удови капітана медичної служби житомирського шпиталю?
Адаме, чи доводилося тобі красти чужі обручки у маленькому будинку на березі Дніпровського водосховища?
Знаю, ні.
Але це саме те, по що прийшли ці люди.
Де ти був, Адаме, коли ми говорили мовою людської норми, стікаючи кров’ю та вірою?
Можливо, останньою кров’ю та останньою вірою.
В останні часи…
