Авторка "Лялечки": "І вона змусила мене їсти власну блювотину"
Дитяче жебрацтво, примусова проституція, торгівля людьми, ксенофобія… Роман Лани Люкс "Лялечка" називають книгою, яку боляче читати. DW поспілкувалася з німецькомовною письменницею українського походження.Україна, 1990-ті роки. Семирічна Саміра мешкає в сиротинці Дніпропетровська. У неї темне волосся та смаглява шкіра. Інші діти знущаються над нею та називають "циганкою". Її єдину подругу Марину всиновлює подружжя з Німеччини. Марина обіцяє забрати Саміру до себе. Так у житті дівчинки з'являється мета - будь-що дістатися Німеччини, знайти подругу і розпочати краще життя. Саміра тікає з сиротинця. Врешті-решт вона опиняється в країні своєї мрії... Але замість щастя на неї чекає пекло сексуального рабства та наруги.
На дебютний роман Лани Люкс (Lana Lux) "Лялечка" ("Kukolka"), який кілька місяців тому вийшов у берлінському видавництві Aufbau Verlag, уже звернули увагу впливові німецькі видання. "Є такі книжки - просто жахливі, але саме тому такі важливі", - читаємо в рецензії телерадіокомпанії NDR. "Лана Люкс пише у своєму дебютному романі про торгівлю людьми та примусову проституцію - так реально, що це болить", - констатує Spiegel Online. "Головна героїня Лани Люкс говорить тоном, який звучить настільки дитячо і водночас відсторонено, відмерло, що книжку хочеться пожбурити в стіну й закричати", - написала Berliner Zeitung.
DW розпитала письменницю про створення роману та її особистий зв'язок з Україною.
DW: Як у вас виникла ідея написати "Лялечку"?
Лана Люкс: Я відвідувала семінар про написання дитячих книг. Ми робили вправу, яка полягала в тому, щоб вигадати історію про дитину з випадкового фото. Мені дістався відомий знімок із журналу National Geographic - афганська дівчинка-біженка з зеленими очима. І тут я раптом уявила Саміру. Записала історію і почала з нею працювати.
Головна героїня "Лялечки" зазнає знущань у сиротинці, жебракує, опиняється проданою в бордель… Як ви досліджували теми, про які йдеться в романі?
Дещо я писала з власних спогадів. Україна, діти-жебраки на вулицях на початку 90-х - усе це я бачила на власні очі. Історії про дитячий будинок я взяла зі свого дитсадка.
Тобто знущання над дітьми з вашої книги насправді були у звичайному дитячому садку?
Там ставалися ще гірші речі, ніж ті, що змальовані в книзі. Одного разу я не могла їсти суп, який нам дали. Прийшла вихователька, побачила, як я плачу над тим супом, і сказала: якщо ти його не з'їси, то я поставлю тебе на стіл, роздягну і здиратиму з тебе шкіру. Мені було п'ять років, я дуже перелякалася і почала їсти той суп… Розсольник… Я не могла його їсти, мене знудило. І вона змусила мене їсти власну блювотину.
Ви розповідали про це своїм батькам?
Я боялася сказати батькам, бо думала, що вони мене сваритимуть. Таке було виховання: дорослі - це авторитет, вони мають право на все і так, як вони кажуть, правильно. Дотримуйся правил, і тоді не буде тобі нічого поганого. Я розповіла батькам про той випадок пізніше. Вони були в шоці.
Тож про Україну в мене достатньо власних спогадів і вони достовірні. Дослідження довелося провести на тему проституції. Як до Німеччини заманювали дівчат зі Східної Європи, у якому віці, як їх перевозили через кордон… У 90-ті це був масовий феномен. На жаль, він не припинився. Зараз із України та Росії набагато менше таких дівчат. Зараз набагато більше з Румунії, Болгарії та африканських країн… У мене вже був персонаж та її біографія. Потрібні були факти, тож я дуже багато читала й дивилася в інтернеті. Документальні фільми, статті, дослідження, судові засідання 90-х.
Чому ви обрали такі важкі теми?
Мене цікавлять усі теми, особливо ті, на які люди люблять заплющувати очі. Я не люблю заплющувати очі на болюче і важке. Думаю, такі теми найважливіші.
Чи можливе продовження роману?
Я знаю, як життя Саміри склалося далі, але не думаю, що швидко його запишу. Можливо, за сім-вісім років. Зараз є багато інших книг, які я мушу написати.
Чи буде "Лялечка" перекладена українською?
Я б дуже цього хотіла. Незабаром її опублікують у перекладах французькою, нідерландською та івритом. Із українськими видавництвами переговорів поки що не було.
Ви відчуваєте якийсь зв'язок з Україною попри те, що з дитинства мешкаєте в Німеччині?
Відчуття зв'язку знову виникло кілька років тому. Я не знаю, чим це пояснити - чи то війною, чи то тим, що в мене народилася донька і хочеться показати цій новій людині, звідки наше коріння. Але довгі роки мене нічого особливо не пов'язувало з Україною. Нещодавно я була в українському посольстві в Берліні, слухала, про що там люди розмовляли, і мала відчуття, що опинилася в іншій країні з абсолютно чужими людьми.
А в Німеччині ви почуваєтеся цілковито "своєю"?
Відколи живу в Берліні, так. Тут усе змішано і незрозуміло, хто звідки. У своєму районі я, напевно, найбільш німецька дівчина (сміється - Ред.). А до Берліна мені все дуже не подобалося. Зростала я в місті Гельзенкірхен на Заході Німеччини. Якщо ти іноземка, це погано, якщо твої батьки майже не розмовляють німецькою, це погано. Що гірше ти розмовляєш німецькою, то дурнішим і соціально нижчим тебе вважають. У найкращому випадку до тебе ставитимуться підкреслено привітно і ромовлятимуть з тобою так, мовби ти трішки дебіл. У перші роки так було.
Ви - українсько-німецька чи німецько-українська письменниця?
Напевно, німецькомовна письменниця українського походження. Я не українка, я єврейка і в Україні мені неодноразово це підкреслювали. Я ніколи не була українкою. Хотіла бути, але вже в дитсадку всі пояснили, що… це не так і ніколи так не буде. Ні, я не німецька письменниця, це був би абсурд. Німецькомовна - так.
Лана Люкс народилася в 1986 році у Дніпрі (тодішньому Дніпропетровську). У десятирічному віці виїхала з батьками до Німеччини. Вивчала дієтологію, пізніше опанувала акторську майстерність у Студії Михайла Чехова в Берліні, де мешкає з родиною. Лана Люкс - псевдонім. Своє справжнє ім'я письменниця в медіа не розголошує.