УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Політекономії до запитання

Політекономії до запитання

Головною метою економічної політики минулого року було підвищення доходів населення. Заради її досягнення держава пожертвувало економічним і промисловим зростанням

Економічної політики в Україні в 2005 році не було ", - поширена думка експертів, особливо західних, з приводу дій української влади. Справді, п'ятикратне зниження темпів зростання ВВП важко назвати результатом осмислених дій держчиновників. Численні доручення уряду та укази президента нерідко просто ігнорувалися, в тому числі і зважаючи на їх нездійсненності (наприклад, забезпечення повернення в держвласність Нікопольського заводу феросплавів у триденний строк або передача держпакетів підприємств нафтопереробки до статутного фонду Укрнафти протягом двох тижнів). Урядова програма команди Тимошенко під життєстверджуючим назвою "Назустріч людям" практично не реалізована (див. стор 23). Тим більше програма являла собою скоріше набір ідеологічних тверджень, ніж перелік заходів та засобів, необхідних для реалізації програмних пунктів (докладніше див Контракти, № 7, 2005). А суперечності, що виникли під час розподілу грошей, отриманих від продажу Криворіжсталі, показали, що влада не має навіть середньострокового плану розвитку економіки.

Але твердження про повну відсутність економічної політики держави минулого року все ж таки буде неправильним.

Нетрадиційна соціальна орієнтація

Традиційно економічною політикою прийнято називати комплекс заходів, спрямованих на досягнення певної мети в економіці. Цілями можуть бути, наприклад, подвоєння ВВП за 10 років, зріст добробуту громадян або зміна структури економіки з промислово-сировинної на інноваційну. Звичайно, лише за умови, що дії держави в економіці відповідають поставленим цілям. В іншому випадку, можна говорити про відсутність економічної політики.

Чи можна, виходячи з дій держави в минулому році, сформулювати мету цих дій? Відповідь - швидше так, ніж ні.

Загальноприйняті напрямки економполітики в передвиборний рік - зниження податків, роздування бюджетних витрат, уповільнення темпів зростання споживчих цін або прискорення економічного зростання. І практично всі торішні дії держави в економіці отримують логічне пояснення, якщо припустити, що влада в завоюванні / збереженні голосів перед виборами обрала найбільш простий спосіб - підвищити доходи населення.

Показовим прикладом "соціальної" орієнтації держави можна назвати фіскальну політику минулого року, розраховану безпосередньо на найчисленніший електорат України - найбідніші верстви населення. Нагадаємо, бюджет 2005 року, ухвалений за кілька днів до третього туру президентських виборів, мав дефіцит у 2,1% ВВП, причому в бюджет були закладені 6,5% зростання ВВП. Витрати на соціальні виплати, прийняті ще урядом Януковича, бюджет не покривав, а приріст держборгу в минулому році повинен був скласти 2,8 млрд грн. Нове ж уряд оптимістично заявило, що зростання ВВП-2005 буде дорівнює 8,2%, відповідно, збільшивши плановані витрати держскарбниці. Крім того, додаткові надходження до бюджету, згідно з планами уряду, повинно було забезпечити розширення податкової бази. Простіше кажучи, збільшення кількості платників податків, насамперед за рахунок скасування податкових пільг галузям (наприклад, автомобіле-і машинобудуванню) і ліквідації СЕЗ і ТПР. Крім жорсткості податкової політики, уряд відмовився від практики фінансування бюджету за рахунок зовнішніх запозичень.

І справді, з відміною податкових пільг в спецзонах, в деякі з яких інвестиції ніколи і не надходили ("зони", в більшості своїй, використовувалися для безмитного імпорту продукції), збільшилися податкові надходження до бюджету. Дохід загального фонду бюджету з податків був перевиконаний на 0,8%. Втім, державних грошей все одно не вистачило. Мінфін виручила продаж Криворіжсталі - 8 млрд грн (з отриманих 24,2 млрд) знадобилося для покриття дефіциту бюджету під кінець року.

За рахунок розширення податкової бази уряду вдалося збільшити соціальні виплати, при цьому скоротивши дефіцит бюджету до 1 , 6% ВВП. Реальні доходи населення за 11 місяців минулого року зросли на, здавалося б, немислимі 36,4%. Причому зростання було забезпечено не за рахунок розвитку приватного бізнесу (тобто по ланцюжку: збільшення обсягів виробництва - зростання доданої вартості - зростання доходів населення, зайнятого у приватному секторі - зростання податкових надходжень - підвищення доходів населення в цілому), а безпосередньо за рахунок соціальних виплат . Вже у другому кварталі частка соціальних трансфертів та інших виплат держави в сукупних доходах населення перевищила частку заробітної плати.

Другий приклад турботи влади про доходи населення - торішні дії НБУ. Метою горезвісної ревальвації гривні було якраз зниження інфляції, адже основним монетарним джерелом зростання споживчих цін була покупка Нацбанком валюти, що надходила від експортних операцій. У модель "соціальної" економічної політики ідеально вписалися і спроби держави регулювати споживчі ринки в ручному режимі. Йдеться про весняно-літніх кризах на продовольчому та бензиновому ринках, коли чиновники, підписуючи численні директиви та меморандуми, намагалися зафіксувати споживчі ціни. Крім того, держава до кращих часів відклало підвищення тарифів для населення на газ та житлово-комунальні послуги.

Так що державі вдалося досягти, принаймні, двох цілей - підвищити доходи незаможної частини населення і при цьому не вивести інфляцію за межі позаторішніх 12,4%. Інша справа, що мета досягнута за рахунок падіння інших важливих макропоказників - темпів зростання ВВП і промвиробництва.

Промисловість-стоп

У минулому році чітка промислова політика відсутня геть. Цей факт дає підстави поміркувати про наявність / відсутність економічної політики в цілому - в країні, яка продовжує залишатися сировинним придатком світової економіки, економічна політика асоціюється лише з промислової.

Паралельно з виконанням передвиборних обіцянок підвищити пенсії та інші соціальні виплати, держава урізав фінансування місцевих бюджетів, а також витрати на розвиток інфраструктури. Основним прорахунком влади у фіскальній політиці минулого року стало занадто поспішне введення законодавчих змін, деякі поправки вносилися заднім числом. Спроби вивести економіку з тіні вдарили по підприємцям, які звикли до старих правил, загальмувавши розвиток економіки. Іншими словами, держава не побоялося викликати гнів у бізнесу, істотно зменшивши кількість лазівок для ухилення від податків. І тим самим влада налаштувала проти себе підприємців - представники ФПГ, наприклад, масово поповнили лави опозиції. Причиною уповільнення темпів зростання промисловості стала не тільки горезвісна кон'юнктура зовнішніх ринків, а й заходи щодо "зрівнялівки" українського бізнесу. Крім того, протистояння влади і олігархів на початку року змусило останніх заморозити інвестиції в розвиток виробництва. Як результат - за 2005 рік зростання промвиробництва в Україні склало ЗД% (майже в 5 разів менше позаторішнього росту). Зниження темпів промислового зростання особливо торкнулося машинобудування, металургію, хімпром і легку промисловість.

Незважаючи на часом репресивні заходи по відношенню до бізнесу, держава все ж іноді намагалося налагодити контакт з підприємцями. Податкова служба стала влаштовувати дружні посиденьки з представниками малого та середнього бізнесу, в ДПАУ і митниці з'явилися телефони довіри, а президент, напевно вирішивши, що уряд перестаралося в залякуванні ФПГ, зустрівся з олігархами. Втім, результатів, у вигляді зростання інвестицій великого вітчизняного капіталу у виробництво, не послідувало. Навпаки, олігархи в масовому порядку почали або вивозити капітал за кордон, або, в кращому випадку, створювати за кордоном офшорні компанії, переводячи туди частину активів. Наприклад, System Capital Management, на початку року створила компанію з управління металургійними активами "МЕТІНВЕСТ", 20% якої належить голландській "офшорки" Metlnvest BV.

Компенсувати падіння внутрішнього виробництва та інвестицій держава спробувала за рахунок зовнішньої економічної політики. З одного боку, влада скасовувала пільги інвесторам, змінювала податкове законодавство, становила чорні списки підприємств, що підлягають реприватизації, а з іншого - подорожувала по світу, презентуючи Україну, організовувала зльоти інвесторів, і взагалі активно зазивала іноземців в нашу країну. Президент і прем'єри декларували вступ до СОТ до кінця 2005 року, в той час як деякі законодавчі зміни, необхідні для торговельної інтеграції Верховна Рада успішно завалювала.

Таким чином, економічна політика у 2005 році все ж проглядалися, але її важко назвати виваженою. Чому ж державі не вдалося реалізувати дії, здатні якщо не зберегти зростання ВВП на рівні 2004 року, то хоча б не допустити такого вражаючого падіння?

Невдалий держкапіталізм

На початку минулого року Контракти розповідали про три можливі варіанти поведінки держави в умовах сформованої на той час економічної системи. Перший - збереження колишньої, промислової, структури економіки. Другий - переорієнтація економполітики на розвиток середнього бізнесу, з метою підтягнути обсяги виробництва в цьому сегменті для задоволення розширюється внутрішнього попиту. Третій - реалізація політики держкапіталізму, подібно до того, як це з перемінним успіхом відбувається в Росії.

З приходом уряду Тимошенко влада, по суті, почала реалі-зовивать "російський" сценарій, відразу ж спробувавши керувати економікою в ручному режимі - заяви про реприватизацію і націоналізацію промислових активів, відмова від продажу держмайна, зростання цін на послуги держмонополій.

Не можна сказати, що така політика спочатку порочна - у тих же Китаї та Росії ВВП в останні роки неухильно зростає, причому зростання не можна пояснити лише високими цінами на нафту. Однак у вітчизняних умовах держкапіталізм зазнав краху, причому зовсім не через волелюбності українців.

Причини інші. Перша з них в тому, що спроба впровадження держкапіталізму межувала з, м'яко кажучи, "неузгодженістю" в діях трьох всесильних на початку минулого року держструктур виконавчої влади - Кабміну з Юлією Тимошенко, Секретаріату президента на чолі з Олександром Зінченком і Ради нацбезпеки й оборони під керівництвом Петра Порошенко. Показово поведінка керівників підконтрольних (тоді ще) президенту відомств під час весняного бензинової кризи. Поки "невиїзна до Росії" Юлія Тимошенко укладала меморандуми про припинення зростання роздрібних цін на нафтопродукти, Петро Порошенко в Москві практично у відкриту переконував російських нафтовиків в тому, що всі питання варто вирішувати не з урядом, а з РНБОУ.

Саме по собі протистояння відомств в українських реаліях не відрізняється новизною. Проте минулого року ситуація посилилася наявністю у новопризначених чиновників власних бізнес-інтересів. Представники влади, ледве отримавши у свої руки важелі управління країною, взялися у відкриту лобіювати інтереси чи дружніх бізнес-структур, або підконтрольних відомств. Прикладів чимало: зростання залізничних тарифів (за ініціативою тодішнього міністра транспорту і зв'язку Євгена Червоненка), згодом викликав різке зниження обсягів внутрішніх перевезень вантажів; кулуарна війна за крісло голови наглядової ради Укрнафти між екс-помічником президента Олександром Третьяковим і керівником Нафтогазу Олексієм Івченком; боротьба за Нікопольський феросплавний завод між Приватом і Інтерпайпом (підтримуваними відповідно Тимошенко і Порошенко). Та й газовий конфлікт з Росією, за великим рахунком, стартував ще влітку минулого року, коли прем'єр виступила з ініціативою перейти на ринкові умови поставок і транзиту газу (а, по суті, змінити оператора транзитних поставок).

Третя причина відсутності зваженої економполітики - надмірна увага високопоставлених чиновників до проблем, вирішення яких знаходилося в компетенції держуправлінців набагато більш низького рангу. Тут доречно згадати ті ж бензинова, м'ясна і цукрову кризи, чомусь роздуті до проблем державної важливості. Відвернувшись на рішення проблем, зрозумілих для населення, уряд тим самим залишило без уваги розвиток промислового сектора.

До кінця року, з формуванням уряду Єханурова, держава стала більш обачним у своїх діях. Хоча б тому, що негативних сигналів в економіці стало набагато більше, ніж навесні - саме восени промисловість і ВВП вперше за шість років відзначилися падінням. Проте як мінімум до формування нового уряду, тобто до парламентських виборів, на появу більш прагматичною і хоча б трохи збалансованої економічної політики розраховувати не варто.

Євген ДУБОГРИЗ, Олена ШКАРПОВА, "Контракти"

www.kontrakty.com.ua