Листи з полону

Листи з полону

Жозеф де Местр, той самий, який написав про Росію знамениту фразу "кожен народ має той уряд, який заслужив", зауважив якось, що влада може спиратися не стільки на бажання народу, скільки на його терпіння. Історія незалежної України - найкраще тому доказ. Вітчизняні політики навчилися з легкістю видавати терпіння виборців за вияв безмежної довіри, а суспільну апатію - за знак мовчазної згоди з будь-якими діями влади. Переможці президентських виборів 2010 року, втім, перевершили в цьому мистецтві всіх своїх попередників. Користуючись втомою співгромадян, за неповні шість місяців вони вибудували адміністративну і політичну вертикаль, якій міг би позаздрити навіть такий автократ, як Леонід Кучма. Хоча формально у Януковича (у всякому разі, поки) куди менше конституційних повноважень, ніж у другого президента України. І в цьому, мабуть, полягає головний підсумок року, що минає політичного сезону.

Відео дня

Без бою

Нова влада, заохочуючи розмови про необхідність твердої руки, сама за фізичними властивостями більше нагадує ... газ. Розширюючись вглиб і вшир, вона намагається зайняти весь простір, який їй просто дозволяють зайняти. Межі дозволеного виявилися при цьому набагато ширшими, ніж навіть могли припустити біло-сині. Влада практично не зустрічає опору - ні з боку опонентів, ні з боку суспільства. Загалом-то й самого громадянського суспільства, про пробудження якого з таким ентузіазмом говорили в 2004-му, на перевірку не виявилося. Є, звичайно, окремі громадянські ініціативи. Але вони майже не помітні на тлі величезної маси атомізованих, утомлених і розгублених громадян, стурбованих швидше виживанням, ніж захистом своїх прав. І тому, в більшості своїй, що сприймають чиновників не як найманих службовців, а як потенційних благодійників. Та й від влади загалом виборці чекають насамперед спокою і стабільності, обіцяних на виборах. За рахунок цього, власне, Янукович і переміг на виборах - опинившись у потрібний час у потрібному місці. Ці ж очікування нова влада продовжує щосили експлуатувати й після виборів, оскільки іншого ресурсу в неї, як з'ясувалося, немає.

Окремі сплески громадянської активності - на кшталт боїв у харківському лісопарку або протестів проти катувань та знущань у РВВС - носять спорадичний і взагалі-то локальний характер. Влада може просто не звертати на них уваги. Виступи журналістів викликають більший інтерес за кордоном, ніж власне в Україні. І все більше перетворюються на якусь подобу карнавалу з "фірмовими" майками та подарунковими велосипедами. У крайньому разі - на "свято непослуху". Цьому, звичайно, є пояснення. Несприйняття влади в журналістському середовищі носить навіть не політичний, а швидше естетичний характер. А найкращою демонстрацією неповаги вважається демонстративний "плювок в борщ". Якщо вдається - що плюють відчувають майже що катарсис. Нехай навіть для влади такі випади порівняти з комариний укус. Неприємним, звичайно, для влади, яка бажає виглядати непогрішною, але не більше того. Нескінченне пережовування історії з падінням вінка та регулярними літературно-географічними ляпами президента перетворилося на своєрідний спорт, після занять яким не залишається ні часу, ні сил, ні бажання аналізувати реальні дії можновладців, що мають серйозні стратегічні наслідки для країни.

Щось подібне відбувається і з опозицією. Чутки про її впертість, непримиренність та ентузіазмі виявилися сильно перебільшеними. Перетворення на "манну кашу" у разі поразки очікували скоріше від регіоналів. Але вони-то перемогли, а розсипалася "Наша Україна", почав кришитися вчора ще здавався монолітним БЮТ. Юлія Тимошенко, звісно, ??старається щосили. Але нічого нового виборці не чують, усі заяви і дії екс-прем'єра настільки звичні, що не знаходять скільки-небудь живого відгуку навіть серед публіки, котра не втратила інтерес до політики. І вона, і що залишилися їй вірними соратники по суті продовжують вести війну, яка для країни вже завершилася. А опозиційних генералів для майбутніх боїв на обрії не видно. Або майже не видно. Арсеній Яценюк, звичайно, завжди готовий запропонувати свої послуги в цій шляхетній справі, і Сергій Тігіпко з уряду сигнали подає. Але поки це більше нагадує не надто талановиту імітацію боротьби. А Олег Тягнибок самою своєю присутністю надає опозиційним акціям присмаку радикальної маргінальності.

Не менш дивним виявилося і безсилля вітчизняних олігархів, про впливовість яких ще вчора складали легенди. Спантеличені аналітики досі не можуть повірити, що акули вітчизняного бізнесу можуть бути начисто позбавлені політичного чуття та відчуття самозбереження. Точніше, відчуття це існує в кращому разі на рівні установки "дружити з владою, чого б це не коштувало". Хоча навіть абсолютна лояльність, як свідчать дії нинішнього уряду, насправді нічого їм не гарантує. Звичайно, в Україні ще немає свого Ходорковського, але й у Росії він опинився за гратами аж ніяк не відразу. А щоб виключити можливість подібного сценарію в принципі й захистити свої інтереси інституційно, в українських олігархів, схоже, не вистачає якщо не розуміння, то сміливості. Навіть у самих "просунутих".

Як виявилося, почуття корпоративної солідарності куди вище в депутатів - хай навіть зведеним до рівня кнопкодавів. Нардепи якраз пручаються наполегливим спробам позбавити парламент повноважень. Нехай боязко, хай навіть цей опір виглядає як "бунт навколішки". Але депутатське небажання робити харакірі примушує владу якщо не відступати, то бодай шукати обхідні маневри. Скажімо, переконавшись, що повернути Януковичу повноваження Кучми через Раду не вдасться, лобісти цієї ідеї тепер намагаються скасувати реформу 2004 року через Конституційний суд. Зібрати для цієї мети 252 підписи набагато легше, ніж 300 голосів для успішного голосування. Ну а в те, що судді скажуть рішуче "ні", не дуже вірять навіть найзатятіші прибічники парламентської республіки. Надто вже демонстративною вийшла заміна голови КС.

Все це нагадує старий анекдот, в якому дружина збирає чоловіка на війну і, ридаючи, запитує, куди йому тепер листи писати. А чоловік відповідає, витираючи сльози, що краще - відразу в полон.

Позолочена стабільність

Іноді, правда, складається враження, що здаватися готові навіть формальні переможці, якщо групи впливу в самій ПР із якимось заціпенінням очікують результату операції щодо скасування політреформи. Хоча в її успіху, за великим рахунком, зацікавлена ??тільки одна з них - та, що контролює адміністрацію президента. У самого президента адже немає ніяких проблем з використанням діючої конституційної моделі. При контрольованому-то, без п'яти хвилин конституційній більшості у парламенті та уряді, не втомлюється називати себе президентським. Змагання між Кабміном і президентською канцелярією за прихильність глави держави Януковичу навіть вигідне (чого, зрозуміло, не скажеш про керівництво самих КМ і АП). Але при бажанні, звичайно, скасування конституційної реформи можна красиво подати й Віктору Федоровичу. Зрештою, чим він гірший Леоніда Даниловича?

Ні, звичайно, є й контраргументи. Але хто зважиться їх президентові бодай озвучити? Поки розговорився тільки Нестор Шуфрич. Та й того, взагалі-то, спровокували на відвертість журналісти. І заговорив екс-міністр уже після відставки, і зашкалює на нього відразу обережніші колеги ... Навіть ті, які в приватних розмовах самі висловлюють невдоволення зростаючим впливом "групи Фірташа" і прогнозують вже в самий найближчий час заміну Миколи Азарова на Юрія Бойка. Нібито за наполегливим рекомендаціям "російських друзів". На Банковій, правда, не втомлюються ці чутки спростовувати. Стверджуючи, що "від добра добра не шукають" і що в Бориса Колеснікова шансів замінити Азарова аж ніяк не менше. Власне, тільки підтверджуючи чутки про те, що "євро-віце-прем'єр" - чи не єдина людина, яка "в колі своїх" відверто висловлюється проти всієї цієї комбінації.

Навіть Володимир Литвин вдає, що нічого страшного не відбувається. Хоча мова насправді йде і про його повноваження. Якщо він, звичайно, хоче залишатися спікером. В інтерв'ю "Коммерсанту" Володимир Михайлович взагалі заявив, що в країні після виборів радикально нічого не змінилося. Ну, хіба що стала іншою "тональність розмови". Зате з'явилися "визначеність" і "спокій". Вітчизняні політики адже впевнені, що виборці чекають від них саме цього. Таке наполегливе прагнення до "стабілізації", до речі, відрізняє нинішню атмосферу у владі від перших років зовні схожого на нинішній кучмівського режиму. Леонід Данилович якраз хотів змін. І навіть перше його звернення до парламенту називалося "Шляхом радикальних економічних реформ". Нинішня влада, навпаки, прагне не до кипучої діяльності, а до стану "блаженного спокою". За стилем нагадує навіть не останні роки кучмівської стабільності, а куди більш давні радянські зразки. Недарма стиль, у якому намагалися відзначити ювілей Януковича, в багатьох викликав асоціації, швидше з брежнєвськими часами. Тоді-то, на переконання мільйонів українців, була справжня стабільність і спокій. Для когось - справжній "золотий вік". У наслідування якому так хочеться "позолотити" нинішню стабілізацію. Волею-неволею, правда, виникають і більш давні асоціації. У XVII столітті в Україні теж було десятиліття, яке так і називали - zloty spokуj. Закінчився він, як відомо, Хмельниччиною.

Міни сповільненої дії

Втім, і брежнєвська стабільність була б неможлива без сприятливої ??світової кон'юнктури. Закінчилися нафтодолари - закінчилося і уявне благоденство. У України грошей на стабільне існування в стані блаженного байдикування немає вже зараз. Була, звичайно, ілюзія, що зберегти "позолоту" дозволять харківські угоди. Пам'ятається, президент на радощах навіть заявив, що ціни на газ для громадян залишаться стабільними. Тільки ілюзія ця розвіялася дуже швидко. Як тільки стало ясно, що без кредиту МВФ - нікуди. А Фонд гроші давати відмовився навідріз, якщо не буде прийнято рішення про підвищення тарифів для населення. Уряд тягнуло з цим до останнього. І погодилося за два дні до закінчення терміну "ультиматуму". Щоб встигнути "підсолодити пілюлю" обіцянками субсидіювати тих громадян, для яких подорожчання газу буде непосильним. Зовні, звісно, ??все це виглядає як перекладання грошей з однієї державної кишені в іншу, але очевидно, що МВФ змушений був піти на схвалення такого "компромісу". Щоб дати українській владі "зберегти обличчя".

Правда, зі "збереженням обличчя" вже намітилися проблеми. Юлія Тимошенко - цілком, до речі, прогнозовано - встигла оголосити, що газ дорожчає зовсім не на вимогу МВФ, а виключно для того, щоб розплатитися з Дмитром Фірташем - після "блискучої" партії в "піддавки", розіграної в Стокгольмському арбітражі. Як відповісти на цей випад - ні на вулиці Грушевського, ні на Банковій поки не придумали. Міркування про сміливість, "необхідну для проведення непопулярних реформ", не в рахунок. По-перше, під час президентської кампанії біло-сині такої сміливості не демонструвати, скоріше навпаки - обіцяли зниження цін у пакеті з розширенням соціальної допомоги. Стало бути, виборець, який отримав на руки платіжки з новими цифрами, матиме всі підстави вважати, що регіонали взяті на себе зобов'язання не виконали. А по-друге, навіть ті поодинокі громадяни, які дотримуються ліберальних поглядів і можуть, бодай теоретично, погодитися з тим, що непопулярні реформи справді потрібні, навряд чи повірять, що реформи ці здатний провести уряд на чолі з Миколою Азаровим. Швидше допустять, що на етапі "затягування пасків" ентузіазм Кабміну й вичерпається. І замість реформ Україна отримає цілком традиційне затикання дір у бюджеті. А далі ... Далі країну очікує прийняття бюджету на наступний рік. З цілком передбачуваною боротьбою за розподіл фінансових потоків між лобістами, представленими в усіх трьох фракціях коаліції, не кажучи вже про приєдналися до них нашоукраїнців і бютівців. До реформ чи під час подібної "жнив"?

Чи буде підвищення ціни на газ в таких умовах мати стимулюючий ефект для громадян та економічних суб'єктів, на який не в останню чергу розраховують у МВФ, - питання швидше риторичне. Тим більше напередодні місцевих виборів, так вдало "призначених" на 31 жовтня. Більшість учасників яких - можна посперечатися - буде в тій чи іншій мірі розігрувати "цінову карту", ??обіцяючи у разі своєї перемоги або скасувати підвищення тарифів, або звести його наслідки до нуля. БЮТ вже зараз клянеться оскаржувати кожну цифру в судах. А адже кампанія офіційно ще навіть не розпочалася.

Правда, на Турівській тепер змушені зважувати кожну фразу. Не з точки зору реальності обіцянок, певна річ. А з тим, щоб не прогадати - яку ставити підпис. Блок Юлії Тимошенко чи все-таки партія "Батьківщина"? Адже у випадку, якщо нові виборчі правила набудуть чинності в тому вигляді, як були проголосовані в Раді у першому читанні, участь у боротьбі за місцеві ради зможуть брати тільки партії. Бютівці, правда, невесело жартують, що до другого читання парламентська більшість може придумати щось гірше. І взагалі не допустити опозицію до виборів. Це, загалом-то, цілком в українській політичній традиції - "якщо правила не дозволяють нам перемогти чесно, ми змінюємо правила".

Регіонали, правда, від деяких дискримінаційних новацій відхрещуються. Пояснюючи, скажімо, норму про висунення депутатів місцевими парторганізаціями, зареєстрованими за рік до виборів, єзуїтською хитрістю Литвина. Нібито прагне таким чином відсіяти об'єднання подають надії Яценюка і Тігіпка. Ну а заборона на блоки - принциповістю Симоненка, який сподівається зробити привабливішою Комуністичну партію. Мовляв, все ще можна змінити, якщо добре поторгуватися.

Тільки от надто впізнаваним в цьому випадку виглядає почерк: ставити партнерів і опонентів перед доконаним фактом. Видаючи їх помилки і байдужість громадян за мовчазну згоду. Тактика, вже не раз довела свою ефективність. Але все ж таки досить ризикована, особливо якщо виборців аж надто відверто водять за ніс. Терпіння адже неможливо використовувати нескінченно. Воно має властивість лопатися в самий невідповідний момент.

Автор: Олексій МУСТАФІН, ДТ