Літературні трутні. Ч. 1

Часи, коли наша країна була найбільш читаючої у світі, давно канули в Лету. Хоча у нас ще прийнято називати народ працьовитим, "Співуче" і бозна ще яким, але українці вже точно не читаюча нація. Інтернет, кабельне телебачення і малоінтеллектуальние передачі на кшталт "Великого прання" або "Свободи слова" міцно замінили у середньостатистичного українця потреба в щоденному читанні книги. Але це тільки одна сторона медалі. Те, що українці не читають, винні також і вітчизняні літератори. Сучасна українська література давно вже стала шароварним анахронізмом не тільки в загальносвітовому літературному процесі, а й щодо реалій українського життя. При цьому не можна сказати, що у нас добре танцюють і співають, а от грати в хокей і писати книги не вміють. Наприклад, харків'янин Михайло Єлізаров два роки тому отримав "Російського Букера"; за романом киянина Адольфич Нестеренко знято художній фільм, і це тільки приклади навскидку. У цьому ключі хочеться поставити наступне питання, - а що собою являє Національна спілка письменників України (НСПУ), яка від нього користь і кому він, власне, потрібний?

Почнемо з того, що зародився даний союз ще в сталінські часи. Про ідеологічної спрямованості спілки письменників навіть говорити не варто, інакше в радянські часи просто неможливо було опублікувати книгу. Але навіть при особливо жорстких рамках Союз письменників УРСР очолювали справжні класики вітчизняної літератури - Микола Бажан, Максим Рильський, Олесь Гончар, Павло Загребельний. Дані приклади наведені виключно з метою самоперевірки, - а чи читав хтось із вас нинішнього рульового НСПУ Володимира Яворівського ? Втім, до творчості цього "легендарного" письменника ми ще повернемося, вже повірте, воно того варто. А поки звернемося до самої організації Спілки письменників України.

Після розвалу одного союзу (той, що СРСР) інший союз (НСПУ) прекрасно продовжив своє існування. Замість радянського герба з'явився тризуб, в холі замість портрета Леніна вивісили портрет Шевченка, а до самого назвою додали слово "національний". Але це тільки зовнішні зміни в спілці письменників. У літературному світі України в цей же самий час зміни були куди глобальніше. Наприкінці 80-х - початку 90-х звалилися не тільки ідеологічні рамки, але також з'явилися сотні незалежних видавництв. А це означало, що відтепер у будь-якої людини з'явилася можливість видати власну книгу, і при цьому зовсім немає необхідності бути членом спілки письменників.

Ви, напевно, подумаєте, що НСПУ - це такий собі клуб за інтересами, який об'єднує найкращих літераторів України? Не хочеться ображати членів НСПУ, але в усьому літературному світі успішність письменника визначається до банального просто - рівнем продажів його книг. Бувають, звичайно, винятки, коли, наприклад, письменник випереджає свою епоху. Але такі приклади вкрай рідкісні, а от що не рідко в українських реаліях, так це рівень матеріального меркантилізму, який ховається під пафосними назвами "творчих організацій". Адже цінність НСПУ - це не її нікому невідомі письменники, яких ніхто не читає, і книги яких виходять тиражем в 100-300 екземплярів. Цінність Спілки письменників України можна також помацати і помацати, як це робив персонаж Кіси Вороб'янінова в "12 стільцях" - це нерухомість, яка дісталася НСПУ у спадок від радянської епохи: клініка, будинки відпочинків в Ірпені, п'ять корпусів відпочинку в Одесі, будинки творчості в Ялті і Коктебелі, пансіонат "Нафтуся" в Трускавці. Нарешті, це нерухомість у всіх регіональних відділеннях НСПУ по Україні, вінцем якої є особняк Лібермана в Києві (про нього поговоримо окремо). Але і це ще не все. Союз письменників України ще й фінансується з державного бюджету! При цьому до недавнього часу фінансування йшло окремим рядком.

І абсурдність ж не в тому, що НСПУ вигрібає гроші з держбюджету, і навіть не в тому, що практично всю свою нерухомість використовує в дивних комерційних "угодах", про що ми поговоримо нижче. Але ж НСПУ і своїх прямих функцій не виконує. По суті, сучасний Союз письменників України - це гурток таких собі відвертих графоманів, "творчість" яких абсолютно ніяк не впливає на культурне середовище країни. Навіть такі скандально відомі письменники, як Юрій Андрухович чи Василь Шкляр (а також, Забужко, Курков, Жадан, Рябчук і т.д.) не є членами НСПУ, а навпаки, створили свою альтернативну організацію - Асоціацію українських письменників . А адже ще існують десятки письменників, які прекрасно себе почувають без всяких спілок, асоціацій, профспілок та інших артілей. Але тільки НСПУ стабільно отримує фінансування з державного бюджету країни ...

А тепер повернемося до персони голови НСПУ - формально "ярому нацпатріоту" і народному депутату від БЮТ Володимиру Яворівському. Відразу скажу, найцікавіший персонаж. За рівнем одіозності його можна порівняти з найяскравішими представниками публічної політики. Дехто стає "великим" науковим діячем (за сумісництвом політиком), а дехто подався на ниву літературної "богеми". Але перш ніж приступити до життєпису Яворівського на посаді рульового НСПУ, хочеться пару слів обмовитися про його літературної діяльності. Робиться це виключно з метою показати його виражену пристосовницьку натуру, для якої немає не тільки юридичних, а й будь-яких моральних обмежувачів.

Сучасна Україна знає Яворівського як ярого русофоба, борця за тотальну українізацію, ну і ще письменника "щось там колись написав". У 2003 році львівська газета "Молода Галичина" опублікувала цікавий документ, датований 22 березня 1973. Згідно з ним, юний Володя Яворівський (як і Драч з Павличком) "рішуче засуджують літераторів Світличного, Стуса" та ін "загрузли в націоналістичному болоті" і "антирадянській діяльності".

Взагалі, в житті Яворівського відбувалося маса цікавих колізій. Співпрацюючи в радянські часи з КГБ і засуджуючи місцевих українських націоналістів, у незалежній Україні він сам стає нацпатріотом. Той же Василь Стус зневажав Яворівського все своє життя, але саме на його могилі голова НСПУ відкриє в 2002 році пам'ятник. Або інший, більш літературний приклад. У 1978 році Яворівський пише свій перший роман "Ланцюговим реакція", в якому з неймовірним комсомольським пафосом розповідає про важливість і необхідність для країни рад споруди Чорнобильської АЕС. У 88-му році у Яворівського вже виходить інший роман, тільки тепер уже про аварію на ЧАЕС. А вже на початку 90-х, в ранзі глави "чорнобильського" комітету Яворівський став майстерно "розподіляти" гуманітарну допомогу, яка йшла в Україну для постраждалих від аварії на ЧАЕС. Ну а цитувати головну нетленку Яворівського "Вічні Кортеліси", за які він отримав в 1984 році Шевченківську премію, думаю, зайвий раз не варто. Такий антибандерівська ненависті, з якою комуніст Яворівський таврував "бандитів ОУН-УПА", немає навіть в статтях Дмитра Табачника.

Всі ці ілюстрації показані лише для того, щоб наочно продемонструвати, яка дивна (занадто багатовимірна) особистість очолює Союз письменників України. Ну й добре б Яворівський - пристосувався людина і добре, але ж під його керівництвом НСПУ перетворилася на виключно безправний і затурканий політичний клуб, який постійно видає одіозні заяви від імені всіх письменників України ...

Далі буде ...

(У частині 2 розслідування: як Яворівський "вибився в люди"; фінансові махінації в Союзі письменників України; скандали з нерухомістю НСПУ).