Нафтогаз: життя в борг

У всьому світі (не обов'язково цивілізованому) видобуток, транспортування і реалізація нафтогазової продукції є жахливо вигідною справою. Десятки закритих режимів, починаючи на сході з Індонезії і закінчуючи на заході Венесуелою, користуються угодовської позицією Заходу, так як енергоресурси дозволяють закривати очі на будь-які "принципові" питання розвитку демократії. Та й у самих країнах Заходу відкритість і публічність закінчується, коли починаються журналістські розслідування щодо діяльності таких монстрів, як "Ексон Мобіл" або "Шелл". Тут вже зовсім моветон вголос говорити про те, що та ж Росія енергетичний фактор вміло використовує не тільки для сверхобогащения, але і як потужний геополітичний зброю. І тільки, мабуть, одна компанія в світі, яка є до того ж монополістом у сфері нафти і газу в найбільшій країні Європи, останні шість років живе в борг і на межі банкрутства. Йдеться, звичайно ж, про НАК "Нафтогаз України".

І все-таки явно попахує економічним ідіотизмом. Як можна монопольно (тобто без будь-якої конкуренції) транспортувати і контролювати внутрішній нафтогазовий ринок України, і при цьому бути постійно комусь належним. Давайте розберемося, звідки все це береться і куди, власне, йде.

НАК фактично монопольно (порядку 97%) здійснює видобуток власної нафти і газу. Не будемо говорити про перспективні родовищах (ми і танцюємо краще за всіх, і співаємо, і нерозвідані запаси нафти і газу у нас самі-самі), а зупинимося на сухих цифрах - Україна має близько 230 експлуатованих родовищ, що дає більш 20 млрд. куб. м. газу і майже 3 млн. тонн нафти. Але НАК - це не тільки монопольний добувач вітчизняних енергоресурсів. Він ще має 38 тис. км магістральних газопроводів (а це величезна дохідна складова - за 2011 рік компанія від ключового транзитера РАО "Газпром" має отримати за транзит газу близько мільярда доларів), 4.7 тис. км нафтопроводів і 13 підземних газових сховищ (такої інфраструктури немає ні в Росії, ні в Європі). Питається, звідки найбільша компанія України (до 2004 року НАК мав практично 15% ВВП від всеукраїнського та забезпечував роботою 1% працездатного населення країни) живе постійно мало не впроголодь?

Зрозуміло, що без згадки про наш східному сусідові цю історію розповісти не вийде. Все-таки, енергетичні ресурси України, при всіх їхніх потенційної перспективності, не рівня не те що Росії, а й таким нашим колишнім побратимам, як Туркменії, Азербайджану або Казахстану. Як для своїх внутрішніх промислових потреб, так і для транспортування енергоресурсів до Європи, ми змушені співпрацювати з нафтогазовими компаніями Росії і Туркменії. Розберемо все напряму "теоретичної" дохідності "Нафтогазу".

Перше: міжнародний транзит. По суті, це податок на прокачування газу і прибутковість (враховуючи не маленькі розміри України) досить висока. Більш того, за майже 20 років існування незалежної України, "труба" жодного разу істотно не реконструювалася, а це означає, що на утримання радянського спадку НАК особливо не розорявся.

Друге: НАК заробляє на реалізації енергоресурсів населенню, теплокомунальщікам і, власне, промисловим підприємствам. Ось тут зупинимося трохи докладніше. Населення, навіть за наявності великого міфу про те, що воно злісно не оплачує (часто неякісні, шалено завищені і безальтернативні) послуги, є не правдою. Дані, наприклад, за 2010 (нагадаю, кризовий та безробітний) рік показали, що населення заборгувало трохи більше 1 млрд гривень (це означає, що рівень оплати перевищує 80%, а в реальних цифрах пересічний обиватель "Нафтогазу" і зовсім повинен менше всіх) . Дійсно, з ким НАК має постійні проблеми, так це з хлопцями з ЖКГ, але це зовсім інша історія (наше ЖКГ не менш унікальне явище, ніж постійні заборгованості "Нафтогазу"). А тому одразу перейдемо до промислових підприємств, які і є основними споживачами товару НАКу. З формальної заборгованістю підприємств перед НАКом проблем немає, практично, ніяких. Оплата відбувається майже в строк і майже в повних обсягах (за той ж 2010 рік загальна заборгованість не перевищила 6%). Проблема тут якраз в іншій площині - наш промисловий комплекс - це суцільна бездонна діра по неефективного використання енергоресурсів. Про що говорити, якщо за рівнем промислового використання газу нас випереджає тільки США і Росія? Весь наш гігантський промисловий комплекс будувався не тільки в Радянському Союзі, але і як складова величезної енергетичної країни, для якої проблеми ринкових цін на бензин і газ просто не існувало. Цю проблему не те, щоб розуміли, але, принаймні, усвідомлювали за Леоніда Кучми, а тому і газ для наших підприємств йшов по взаємозаліку (транзит взамін на поставки газу). Зрозуміло, що система було далеко не цивілізованою, але в іншому випадку слід було б відразу закривати 99% всіх промислових підприємств України через їх тотальної ринкової нерентабельність. Чому "10 років Кучми" не було використано на модернізацію нашої промисловості, це вже інше питання, але НАК при всіх своїх перманентних проблемах, розвивався стабільно.

"Нові часи" для "Нафтогазу" наступили в 2005 році, коли новообраний президент Віктор Ющенко додумався віддати пост керівнику компанії Олексію Івченку. Персона для Ющенка була просто ідеальною: по-перше, Івченко стара креатура Ігоря Бакая по "Інтергаз" (нагадаю, саме "Інтергаз" переграв Юлію Тимошенко з її ЄЕСУ), а по-друге, Івченко був ще й головою Конгресу українських націоналістів. У перший же свій візит до Москви (в "Газпромі" тоді відверто очманіли, коли нові колеги стали спілкуватися з ними через російсько-українського перекладача) пан Івченко і запропонував перейти на грошовий взаємозалік за транзит і споживання газу. І "Газпром" на це специфічне пропозицію з радістю погодився. Ну а далі НАК фактично перетворився з комерційного підприємства в політичну ширму для розборок між Ющенком, Тимошенко і лобістами великих підприємств країни. Таким чином, НАК, будучи держкомпанією, відтепер став змушений відпускати вітчизняним підприємствам газ за ціною нижче власної закупівлі, інакше продукцію хімічного і металургійного комплексу України дешевше було б закуповувати за кордоном, ніж виробляти у себе.

Ще більше посилило положення НАКу "допомогу" в 2009 році від Юлії Тимошенко, коли, фактично, дочірнє підприємство "Газпрому" "РосУкрЕнерго" позбав 11 млрд. куб. м. газу. Наміри пані Тимошенко, звичайно ж, були самими благими (як, і у сидячого в СІЗО Ігоря Діденка), але історія закінчилася традиційно сумною - стокгольмський арбітражний суд "нагнув" саме НАК, і тепер (враховуючи і без того перманентно кризовий стан компанії) доведеться ще й ці кубометри повернути назад. Зараз стало вже відомо, що конфлікт між "Нафтогазом" і "РосУкрЕнерго" вдалося залагодити щодо вигідними для НАК умовами (вигідність полягає хоча б у тому, що "Нафтогазу" гарантовані додаткові обсяги прокачування газу до 2015 року), але "Юлин" газ все одно доведеться віддати.

У таких умовах, без комплексної модернізації нашої промисловості, майбутнє у НАКу сумно. Навіть якщо у нас завтра раптом знайдуть якісь неймовірні запаси нафти і газу, для їх промислового освоєння потрібні роки, а їх наша економіка якраз і не має. І вже зовсім сумно стане, коли російські запустять свої "Північний" і "Південний" потоки - по суті, НАК тоді залишиться ще й без свого "транзитного" мільярда. А тому й доведеться Україні за свою бездарну економічну самоорганізацію розплачуватися політичними послугами.