Новини NEWSru.ua. Про звільнення Тимошенко, або Змова приречених
Одного разу Медведчук, Кузьмін і Колесніченко кралися в напівтемряві по коридору Харківської ЦКБ № 5. Час від часу назустріч попадалися медсестри, лікарі та охоронці. Медсестер брав на себе Колесніченко - він питав їх, як пройти в бібліотеку, і поки ті мліли від його бездоганного російського догани, трійця прослизала далі. Лікарями займався Медведчук. Немигаючим поглядом втупившись в перенісся чергового ескулапові, він цитував по пам'яті статтю конституції про право громадян на безоплатну медичну допомогу, і незабаром лікар, здригаючись в невтішних риданнях, валився на найближчий підвіконня. Охоронців зустрічав Кузьмін - він показував їм якесь посвідчення, після чого ті переставали бачити і Кузьміна, і його супутників.
Ось перед ними постала важка залізні двері на величезному іржавому амбарний замку.
- Кажуть, цей замок можна відкрити тільки сапфіровим перснем Януковича! - Таємничим шепотом промовив Медведчук. Колесніченко скривився і тричі перехрестив замок. Той висів собі як ні в чому не бувало. Тоді Кузьмін підійшов до дверей, із зусиллям повернув круглий запірний вентиль і потягнув на себе. Залізні двері повільно, зі скрипом відчинилися.
- Ренатік, ти що - у Януковича перстень спер? - Здивувався Колесніченко. Кузьмін подивився на нього з презирством.
- Неееет! - Танінственним пошепки промовив Медведчук, - Просто про перстень - це казки!
- Нічого не казки. - Похмуро сказав колишній прокурор. - Тільки перснем цей замок і можна відкрити. Тому його тут вішають тільки на одну петлю - запилишся по десять разів на день президента кликати, щоб відкрив-закрив ...
- А ми її не розбудили? - Затурбувався раптом Колесніченко. Друзі поспішили в палату, з якої в коридор ліниво випливав аромат дорогих ліків.
У напівтемній палаті на ліжку мирно сопіла жінка. Її волосся розметались по подушці, дихання було рівним і глибоким. Медведчук подивився їй в обличчя через прилад нічного бачення і хижо прошепотів:
- Вона!
Поруч з ліжком стояла тумбочка, а на тумбочці лежала красива листівка з кручений написом: "Шановна Юлія Володимирівна! Сердечно запрошуємо Вас відвідати для лікування і подальшої реабілітації клініку Шаріте в Берліні, Німеччина. З найкращими побажаннями, Кокс і Кваснєвський". Поперек листівки червоним олівцем стояла резолюція: "Не заперечую. ЮВТ".
- Мужики, а може, не треба? - Раптом невпевнено прошепотів Кузьмін. - Це ж все-таки реальна стаття ...
- Не треба? - Прогарчав Медведчук. - Якщо вона звідси вийде - Європа тут же окупує Україну!
- Во-во! - Підтримав його Колесніченко. - І російська мова заборонять.
- І промисловість одразу закриється! Вся! - Продовжував лякати Медведчук.
- Чувак, доля країни не повинна залежати від долі однієї-єдиної укладеної! - Резюмував Колесніченко.
- Так на себе подивися! - Додав Медведчук, бачачи, що Кузьмін коливається. - Ти три роки намагався, садив її - і де подяку? Її - на волю, а тебе - геть з професії, так? І ти їй це спустиш?
Кузьмін шмигнув носом, насупився, махнув рукою, і друзі приступили до справи. Один схопив сплячу жінку за руки, другий навалився на ноги, третій висмикнув з-під голови подушку і з силою притиснув до її обличчя ...
... В цю саму секунду в великому кабінеті на вул. Банковій у Києві красиве золоте перо з краплею темно-синіх чорнил вивело вигадливий розчерк на папері з заголовком "Указ про помилування ..."
... В наступну секунду в палаті клініки "Шаріте" в Берліні жінка з розпатланим світлим волоссям розкрила очі, тихенько скрикнула і ривком сіла на ліжку. Вона важко дихала і оглядалася по сторонах. Медсестра, що проходила мимо палати, зупинилася, з подивом дивлячись на несподівано виниклу з нізвідки пацієнтку:
- Das ist fantastisch! Woher kommen Sie? Sind Sie alles in Ordnung? Brauchen Sie Hilfe? - Промовила вона, підійшовши і поклавши заспокійливо руку на плече жінки.
Та кілька разів зітхнула і відповіла:
- Danke! Все добре. Тепер вже все добре. Мені просто наснився кошмар ...
... Онімівши, троє друзів дивилися на що зберігає тепло господині, але абсолютно порожню постіль в охоронюваній палаті ЦКЛ № 5 у Харкові. Подушка шльопнулася на підлогу. Колесніченко заглянув під ковдру, потім під матрац і, нарешті, під ліжко. Там теж нікого не було. Пацієнтка пропала, розчинилася в повітрі прямо у них в руках.
- Встиг таки підписати ... - похмуро мовив Медведчук і штовхнув приліжкову тумбочку. - Ну що, Вадик? Встигнемо добігти до росийской кордону?
І вони прожогом кинулися геть з палати.
Кузьмін деякий час дивився їм услід, потім озирнувся на остигаючу койку, сунув руки в кишені і, насвистуючи "мурку", повільно пішов до виходу ...