1941: втрачений шанс. За рік до 22 червня Сталін упустив найбільшу можливість змінити історію

За великим рахунком, ХХ століття для тієї 1/6 частини суші, яка з 1922-го по 1991 рік називалася Радянським Союзом, в народному сприйнятті ділиться на п'ять періодів: "до революції"; "До війни"; "Велика Вітчизняна"; "Після війни" (варіант - "до перебудови") і (м'яко виражаючись) з 1985-го по теперішній час. Звичайно, вчені фахівці знайдуть тисячу причин з такою класифікацією не погодитися, але коли 300 мільйонів людей у ??більшості своїй "розмічають" минуле сторіччя саме так, то, напевно, щось мудре в зазначеній схемі усе ж є. Правда, епоха "до революції" здебільшого відійшла в область билинних переказів а-ля "Сибірський цирульник". Туди ж йде і "младокоммуністіческій" період вітчизняної історії. Але сприйняття подій 1941-1945 років як і раніше залишається зовсім не "билинним" ...

Ризикну припустити, що справа тут (якщо говорити, принаймні, про сприйняття тих, хто за віком не може пам'ятати ні війни, ні наслідків повоєнної розрухи) не тільки в колосальних людських втратах, які понесли народи СРСР в ході Великої Вітчизняної. Адже (як не жорстоко це звучить) історія більшості цих самих народів знавала епізоди і страшніше. У всякому разі - як тільки ми згадуємо не лише про абсолютні розмірах жертв, а й про частку втраченого населення в загальному "демографічному вазі" нації. Крім того, спостереження соціології показують: "довгострокова хворобливість" сприйняття тієї чи іншої історичної трагедії, взагалі кажучи, з числом понесених жертв безпосередньо ніяк не пов'язана. Звичайно, тут я говорю не про свіжі ранах національної свідомості, неминуче і гостро болящих в перші роки після війни або іншого національного лиха, а про історично стійкої пам'яті - живе десятиліття, століття, а іноді й довше. Наприклад, Перша світова ніколи не викликала такого імпульсу психологічного післядії, як Друга світова. Хоча і в 1914-1918 роках м'ясорубка була ще та: на вівтар Версальського миру боку принесли мінімум 20 мільйонів життів своїх солдатів і просто мирних обивателів. З іншого боку, і через півтори тисячі років пам'ятають про падіння Римської імперії. Хоча в тих демографічних категоріях, до яких нас привчили "прогрес" і "торжество гуманістичних ідей", - подія-то було практично безкровне. Очевидно, 1939-1945 роки запам'яталися світові не тільки (і вже - навіть не стільки) тому, що були найграндіознішою "військовим жертвопринесенням" в історії людства. За деякими оцінками, "культурна революція" обійшлися континентальному Китаю мало не в стільки ж народу, а війна, що йде останні півтора десятиліття в південній частині Африканського континенту, забрала в більш досконалий із світів вже куди більше людей, ніж втратили з 1 вересня 1939 - го по 15 травня 1945 року всі воювали європейські держави (крім, звичайно, СРСР і Німеччини) разом узяті. І проте, кому зараз цікаві людські витрати Еквілібр політики голови Мао? А уповільнена гекатомба на просторі від гирла Конго до витоків Нілу і зовсім цікавить один лише "Спецтехноекспорт", його американських, бельгійських та ізраїльських "візаві", та різні комісії ООН ... Можна скільки завгодно обурюватися з приводу "подвійних стандартів", "євроцентричний", "неадекватність людського сприйняття", але суті справи це не змінює: мільйони, загиблі в африканських конфліктах і Китаї, чомусь виявилися "іншими мільйонами", ніж ті, які загинули в роки Другої світової. Причому "іншими" вони залишаються не тільки для найбільш постраждалих у тій війні держав (що природно - своя біль завжди ближче), а й для громадської думки всіх інших країн, що грають хоч скільки активну роль у політичній, економічній чи військової палітрі сучасного світу . Схоже, розгадка тут у тому, що Друга світова на відміну від Першої світової і незліченних африканських побоїщ, а також від незліченної кількості багатьох інших зовнішніх і внутрішніх воєн, дійсно вирішувала щось дуже важливе для долі людства. На перший погляд, така думка здається очевидною. Навіть банальною. Ну звичайно, адже якби не зупинили німецький фашизм, то тоді "коричнева чума заполонила б весь світ" і пр., і пр. Стоп! Аргумент дуже відомий, але абсолютно неспроможний. Ну не могла тоді ніяка чума заполонити весь світ! У доядерних епоху завдання досягнення світового панування була непосильною для будь-якої країни і будь-якої нації. А вже для європейської - тим більше. І це чудово розуміли навіть лідери третього рейху. А тепер всі розуміють і поготів. Звичайно, військові технології неухильно удосконалюються, і десь з початку 1960-х "технічна можливість" перемогти весь світ (попередньо перетворивши його на радіоактивний попіл) начебто виникла. Принаймні - теоретично. Але так, щоб перетворити всю планету в рабів однієї нації, - це як було неможливо в часи фараонів, так неможливо і зараз. Справа трохи в іншому - перший період Другої світової (до грудня 1941 року) був часом Великих Шансів. Саме так - з великої літери. Настільки великих, що хоча б "по дотичній", смутно і інтуїтивно усвідомлюючи масштаб втрачених тоді можливостей, важко пробачити сталося не тільки давно звернулися в прах лідерам власних країн, а й собі. А багато з тих, чиї предки наданим шансом тоді скористалися, досі не впевнені, що "проковтнули той шматок, який в змозі переварити". І нервово "закріплюють успіхи". Так, немов війна закінчилася не 60, а шість років тому. Іноді "закріплення" відбувається в викривлено-маразматичний формі. Наприклад, кажуть, що один лондонський архітектурний геній (очевидно, місцевий Церетелі, але не настільки схильний до мегаломанії) поставив пам'ятник "великій трійці", але замість Сталіна залишив у скульптурній композиції порожню табуретку. У Росії, побачивши сю "статую" (наголос на "у"), оглядач прокоментував ситуацію приблизно таким чином: "на Заході, мовляв, досі не можуть пробачити Радянському Союзу і Росії, що саме вони врятували світ від нацизму". Почуття оглядача зрозумілі, але версія спірна. Звичайно, феномен "образи на водолаза за те, що сам не вмієш плавати", має місце. Це дуже добре видно на прикладі деяких східнобалтійських народів. Відомо, як "люблять" і Росію, і Радянський Союз, і все, що з ними пов'язано, в Литві, Латвії та Естонії. І справа тут зовсім не в важких спогадах про тяготи окупації. Слідуючи цій логіці, "гарячі фінські хлопці та дівчата" повинні "любити" свого східного сусіда ще більше. Проте, картина строго зворотна. А скринька просто відкривається. Якщо мешканці лісів і боліт на березі Фінської затоки без ентузіазму, але з властивим цій нації холоднокровністю прийняли виклик одній з найбільших держав тодішнього світу, програвши дві війни, проте зберігши обличчя (а попутно - національну гідність, національну незалежність і успішно реалізовану надію на процвітання) , то їхні сусіди чинити опір "радянському імперіалізму" не посміли. Терпляче чекаючи, поки "геополітично прихворіла" ведмідь сам не випустить видобуток зі своїх лап. Ось і вір після цього, що всі прибалти однакові! .. Але зрештою - то маленькі держави-лімітрофів. Подібне сприйняття може бути хіба що ще у чехів (зрештою, головна причина, по якій став можливий сумнозвісний "Мюнхенський ганьба" 1938 року, це все-таки позиція уряду і народу тодішньої Чехословаччини, а вже потім - "зрада сильних світу цього "). У великих, які колись були великими, а почасти - і до цих пір залишаються такими - європейських державах устремління "замінити пам'ять" про Другу світову повинно мати інші причини. І вже точно інші причини повинні бути у того, що події першого року війни досі викликають вкрай хворобливу реакцію в Росії. Причому, підкреслюю, таке сприйняття характерно саме для висвітлення подій 1941-1942 років. Вже для часу "після Сталінграда" принципові протиріччя між різними "історико-політичними таборами", по суті, сходять нанівець. Гостро дискусійним залишається тільки питання про втрати СРСР у Другій світовій (і людському аспекті "ціни Перемоги" у цілому). Втім, це тема окремого - великого і серйозного - розмови. Хоча не можна не помітити, що закривати питання про втрати на підставі "достовірних" відомостей, що містяться в роботах типу "Гриф секретності знято", це приблизно те ??ж, що вивчати історію Великої Вітчизняної по зведеннях німецького і радянського інформаційних бюро ... В іншому ж - починаючи зі Сталінграда (а вже тим більше - Курська) Велика Вітчизняна поступово стає цікавою тільки фахівцям і любителям - фанатам свого предмета. Зовсім інакше з погромом 1941-го: він як і раніше зачіпає всіх, скільки-небудь небайдужих до свого минулого. І справа тут знову-таки не тільки в тому, що нас побили - і сильно (деякі тепер примудряються цьому навіть радіти). По-перше, в історії Росії (та й інших країн) війни, що починалися з важких поразок, траплялися не раз. По-друге, "загін" рейху з берегів Волги в підвал імперської канцелярії коштував нашій країні не меншою, а більшою крові, ніж поразки 1941-1942 рр.. По-третє, є й "імпортний" досвід. У тій же Франції про катастрофу 1940 згадувати не особливо люблять. А от у нас ... у наявності не те щоб любов, а якась "загіпнотизованості" суспільного інтересу. До речі, схожий "вічно притягає пунктик" - звичайно, незрівнянно меншого масштабу (Перл-Харбор) - є і у американців ... Катастрофа 1941-го так відклалася в суспільному сприйнятті не через кількості угроблених за перші півроку війни людей, танків, літаків і гармат. Справа в іншому - інстинктивному відчутті того, що 22 червня відбулося щось, з історичної точки зору більш страшне, ніж "просто" початок жахливої ??війни, яка коштувала, за найбільш м'яким оцінками, життя кожному восьмому жителю Радянського Союзу. 22 червня 1941 одну велику державу площею 22 мільйони квадратних кілометрів остаточно втратило ШАНС. Шанс, який в історії однієї держави (навіть якщо воно живе тисячу років) випадає один-два рази. Шанс "запрограмувати майбутнє" під свої національні інтереси на століття вперед. За великим рахунком, все те, через що трагедія 1941-го стала абсолютно особливою сторінкою вітчизняної історії, в перекладі на військовий мова може бути зведене до однієї фрази: "ЯКБИ ТІЛЬКИ МИ встиг ударити ПЕРШИМИ!". З легкої руки одного дезертира (Різуна-Суворова) дискусія про те - готувався чи Радянський Союз до удару по Німеччині (за якісь "агресивні наміри" нібито і поплатився)? - Ведеться вже чверть століття. Одні вишукують все нові й нові аргументи на користь того, що "миролюбні" (хоча й трохи кровожерливі) радянський уряд і "сама керівна" партія готували країну до оборони, обороні і тільки обороні. Інші знаходять переконливі (і не дуже) доводи, що дійсно готувалися. Але не до оборони. Нарешті, третій (справедливо виявляючи в обох версіях планів радянського керівництва того часу нерозв'язні протиріччя) займають компромісну позицію: оскільки остаточне рішення "нагорі" прийнято не було, від Червоної Армії і Робітничо-Селянського Військово-Морського Флоту було потрібно "розгортання на будь-який випадок ". І на випадок німецької агресії, і на випадок вступу у війну за своєю ініціативою, і на випадок нанесення дійсно попереджувального удару (у дусі дій Ізраїлю в червні 1967 долі). Природно, в результаті потворного гібрида між трьома майже несумісними військово-політичними і військово-стратегічними сценаріями вийшло те, що й повинно було вийти. Угруповання і рівень боєготовності (та й спрямованість бойової підготовки) радянських військ напередодні війни замість того, щоб бути "придатними на будь-який випадок", виявилися непридатними. НИ НА ЯКІЙ випадок ... "Нова хвиля" істориків схильна звинувачувати радянське військове керівництво і "особисто товариша Сталіна" в хронічних агресивних намірах. Думаю, що швидше їх треба дорікати в іншому: недостатньою волі і цілеспрямованості при втіленні цих самих намірів у життя. Зрештою, навіть численні помилки, здійснені радянською стороною навесні-влітку 1941 р., були лише наслідком іншої, ДІЙСНО непоправне. І досконалої раніше - ще в 1940 році. Майже рівно за рік до Великої Вітчизняної у Радянського Союзу був приголомшливий шанс визначити майбутнє Європи і всього світу. Досить було нанести потужний раптовий удар в спину Німеччині, в той час як вона вела горезвісну "блискавичну війну" на Заході. Звичайно, такий удар не міг бути завдано в повну силу. Він не міг бути навіть добре організованим - грандіозні успіхи німців у ході Західної кампанії виявилися повною несподіванкою для всіх (включаючи велику частину військового керівництва самій Німеччині). Але з урахуванням того, що в критичні тижні травня-червня 1940-го між Бугом і Берліном в буквальному сенсі було порожнє, без військ, місце (п'ять другосортних дивізій на весь потенційний Східний фронт - це не війська), баритися було не можна: такий шанс дійсно випадає раз на тисячу років. І доля жорстоко карає тих, хто трусить ним скористатися. Інша справа, що трусять лідери, а караними зазвичай бувають народи і держави ... У червні 1940-го СРСР займався "обрізанням" Румунії. "Мудрі вожді" вирішили, що "синиця в руці" краще, ніж "журавель у небі". Так, звичайно, це "обрізання" було і абсолютно доречним з точки зору національних інтересів, і (що велика рідкість в історії!) Ще й історично справедливим. Але ... випадок був той, коли не можна "розмінюватися на дрібниці". Навіть якщо ця "дрібниця" - Бессарабія з Буковиною. У той момент доля цілого світу не те що лежала - валялася перед людьми, котрі сиділи у кремлівських кабінетах. Потрібно було просто встати, нахилитися і взяти її в свої руки. жаль, "великий вождь і вчитель" цього не зробив. І можливо саме це є найстрашнішим злочином тодішнього режиму проти національних і державних інтересів країни, якій цей режим правил. Тому що без "тихої кордону" між СРСР і Німеччиною в червні 1940-го не було б не тільки 22 червня і відступу 1941 року. Не було б ще багатьох інших речей - включаючи жахи окупації, геноцид на Балканах і багато, багато іншого. Фактично влітку 1941-го настала лише жорстока розплата за невикористану шанс. Доля віддала його іншому - як їй здавалося, "більш вдячному" гравцеві. Його ім'я було Адольф Гітлер ... На щастя, "Адольф Алоїзович" теж виявився не на висоті становища. На рубежі липня і серпня 1941 року військово-політичне керівництво вже самій Німеччині встало перед дилемою: діяти згідно з ситуації абсолютно непередбачувано військовій обстановці і наступати на Москву - що або дало б Німеччині перемогу у війні з СРСР (а такий шанс у німців, потрібно визнати , справді був), або (у випадку провалу) призвело б до такого ж результату, як східний похід Наполеона - або воювати "згідно з каноном". Тоді Гітлер вчинив так само, як і Сталін влітку 1940-го: він не зважився поставити все на карту. Говорячи просто - злякався. Підсумок загальновідомий: після повороту на Київ шансів у рейху вже не було. Так, можна сперечатися про те, чи були вони взагалі? Єхидне (і як на мене - вичерпне) зауваження Гота з приводу головного дефекту "Барбаросси": "в пізніших варіантах плану операції передбачалося дійти до Свердловська. Однак і Свердловськ - це ще не кінець світу" досить добре ілюструє стан справ. Але от з тим, що після вересня 1941 року Німеччина ще могла перемогти Радянський Союз, погодиться хіба що невиправний "скінхед від історії". Резонне питання: як події та рішення таких масштабів можуть бути порівнянні з бомбардуванням якийсь бухти на якихось Гавайських островах? Адже в ході Перл-Харборської епопеї з обох сторін загинуло менше людей, ніж при обороні райцентру Глухів восени 1941-го! Звичайно, в плані жертв і зусиль порівнювати події літа і осені 1941 року на радянсько-німецькому фронті з початком війни на Тихому океані НЕ тільки безграмотно, а й блюзнірство. Проте в плані історичних наслідків таке порівняння цілком допустимо. Після того як "золоту фішку" втратив Сталін і після того як її в серпні 41-го випустив зі своїх рук Гітлер, вона перейшла до Франкліну Рузвельту. Нікчемна (в масштабах Другої світової) по людських і матеріальних жертвам гавайська катастрофа мала, проте, колосальні наслідки. Втративши можливість розгромити Японію в перший же рік війни, Сполучені Штати одночасно втратили і можливості кинути свою міць на чашу ваг європейських битв не в 1944-му, а вже в 1943 році. Тим часом, якби така можливість все ж реалізувалася, то (з урахуванням помилок, допущених радянським і німецьким керівництвом в 1940-м і 1941 роках) вже США були б не одним з двох (нехай і опинилися в кращому положенні) головних переможців, а єдиним справжнім переможцем у Другій світовій. До речі, феномен кульмінаційних пунктів "глобального значення" добре пояснює, чому в британському (або французькою, або італійською) поглядах на історію Другої світової відсутній "гіпнотизує момент", до якого навіть десятиліття потому повертаються знову і знову. До рук військових і політичних керівників цих держав в ході війни "ключ від майбутнього" не наближався навіть і близько. Відповідно, їхні помилки не могли зумовити не те що долю світу, але навіть і долю їх власних країн. І тут немає ні найменшого перебільшення - досить поглянути на військову біографію Франції в ті роки. Майже безкровний, блискавичний розгром у 1940-му, після якого протягом ще чотирьох років французів б'ють всі, кому не лінь (навіть Таїланд). І що в результаті? Що став класичним здивований вигук фельдмаршала Кейтеля на церемонії підписання беззастережної капітуляції Німеччини: "Як? І французи теж?". Власне, ментальна проблема європейського сприйняття Другої світової війни (виключаючи Німеччину) починалася саме з таких епізодів.

Сергій ГОНЧАРОВ, "Київський Телеграф"