Відео дня
Місто небайдужих: як Дніпро став другим домом для переселенців
Дніпро став домом для понад 175 тисяч внутрішньо переміщених осіб, які рятуються від війни. За даними департаменту соціальної політики Дніпровської міської ради, з початку повномасштабного вторгнення через місто пройшло понад 300 тисяч переселенців. Близько 130 тисяч отримували державну допомогу на проживання, а на 1 травня 2025 року її отримують 35 тисяч сімей ВПО. Ще 5 194 особи користуються іншими соціальними виплатами та послугами.
– Усі внутрішньо переміщені особи, офіційно зареєстровані у місті Дніпрі, прирівнюються у правах та можливостях до дніпрян у питаннях соціального захисту: вони можуть отримувати усі допомоги та послуги, передбачені міськими програмами для мешканців Дніпра, – сказала Юлія Крохмаль – завідувачка сектору соціального захисту внутрішньо переміщених осіб управління у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб департаменту соціальної політики ДМР.
Урядова постанова "Тепла зима" передбачила одноразову виплату 6 500 грн для дітей та осіб з інвалідністю І групи. У Дніпрі цю підтримку отримали майже 10 000 ВПО.
Ба більше, з березня 2024 року місто видає продуктові набори переселенцям, зареєстрованим після 24 лютого 2022 року, які живуть у шелтерах чи гуртожитках. У 2024 році роздано 10 963 набори, з початку 2025-го – 5 613.
Для дітей-переселенців доступне оздоровлення. У 2024 році п’ятеро дітей відпочили в "Артеку" (Закарпаття) та "Соколятах" (Львівщина). Також діє програма часткової компенсації за самостійне оздоровлення.
Нагадаємо, з початку повномасштабного вторгнення у Дніпрі працює коворкінг-центр для соціальної адаптації ВПО.
Департамент соціальної політики Дніпровської міської ради співпрацює з багатьма гуртожитками та шелтерами міста, які приймають у себе переселенців на період воєнного стану.
Також з метою втілення прав переселенців у Дніпрі створено Координаційну раду. Це не просто слова на папері: Рада – це команда, яка щодня працює над тим, щоб переселенці не відчували себе покинутими. Її мета – зробити так, щоб кожен, хто прибув до міста, мав доступ до житла, роботи, медичних послуг і, що не менш важливо, до поваги та гідності.
Дивом вижила під час авіаудару: історія Олени Стрілець із Лисичанська
Життя Олени Стрілець із Лисичанська змінилося в одну мить, коли російський авіаудар зруйнував укриття, де вона ховалася. Внаслідок вибуху загинуло багато людей, а Олена зазнала тяжких травм: опіки обличчя, ушкодження очей, втрата волосся.
– Ми у підвалі сиділи, у клубі – пригадує Олена. – І раптом стався авіаудар. Ми сиділи на одній стороні, і на іншій також люди були. І раптом вибухнуло. Одразу тих, хто був ближче до дверей, вбило. А ми трохи далі сиділи і дивом залишилися живими.
Її евакуювали до Краматорська, а згодом до Дніпра, де лікарі боролися за її життя. Спочатку вона не могла ходити і мала провали у пам’яті, але згодом почала одужувати. У Дніпрі їй допомогли відновити документи та оформили інвалідність.
Зараз Олена мешкає у шелтері. Має невелику пенсію, тому підтримка від громади для неї життєво важлива. Вона досі не знає, що сталося з її мамою і сестрою, які залишилися у Лисичанську. Її найбільша мрія — мир і дім, де вона могла б жити у тиші та безпеці.
Втратила дім і підтримує онука-захисника: історія переселенки з Сіверська
74-річна Євдокія Мережко покинула рідний Сіверськ два роки тому. Сьогодні вона живе у шелтері у Дніпрі, місті, яке стало її новим домом.
— Тут добре. Головне — є дах над головою. Я всім задоволена, — каже жінка.
Євдокія втратила доньку і сама виховувала онука. Нині йому 32, він служить у ЗСУ. Два місяці тому хлопець втратив ногу на війні, проходить реабілітацію у Дніпрі.
— Я підтримую його, готую домашні страви, — ділиться бабуся. - Саме тому залишилась у Дніпрі.
Сіверськ, рідне місто Євдокії Матвіївни, нині у руїнах, як і сусідній Бахмут.
– У мене і квартира була, і будинок, все приготувала на старість, але не довелося там жити, — зітхає вона. – Жалко, звичайно, все мати і все втратити.
Проте Євдокія Матвіївна не втрачає віри. Її головне бажання – припинення війни. Для неї власний комфорт відходить на другий план.
– За молодь, за дітей понад усе хвилююся. Хочу, щоб у них було мирне майбутнє.
Ці історії — це не лише про біль і втрати, а й про людяність, яка рятує. У Дніпрі ці жінки знову відчули себе потрібними та захищеними. А їхня стійкість нагадує: навіть у найтемніші часи є місце для надії.