"Блідий" Путін побоявся Алієва та Ердогана. Інтерв'ю Орешкіна про війну в Карабасі й "миротворців" РФ

44-денна війна в Нагірному Карабасі призупинилася в ніч на минулий вівторок, 10 листопада, підписанням угоди про припинення війни між Азербайджаном, Вірменією та Росією. Згідно з документом, вірменська сторона втрачає значні території Нагірного Карабаху і всі окуповані райони навколо нього, а Росія вводить миротворчий контингент у складі 2 тис. солдатів. Наступні 5 років він буде перебувати уздовж лінії зіткнення.

Відео дня

Російський політолог Дмитро Орєшкін в інтерв'ю OBOZREVATEL розклав по поличках усю суть війни за Нагірний Карабах, хто програв, хто виграв, чий Карабах і що буде далі.

– Путін все-таки вирішив ввести своїх миротворців у Нагірний Карабах, але чи потягне Росія ще одну війну в умовах пандемії та глобальної економічної кризи?

– Путін не міг не втрутитися, в іншому разі з миротворчою функцією на Південний Кавказ увійшла б Туреччина. Алієв (Ільхам Ілієв, президент Азербайджану. – ред) пропонує вводити турецьких миротворців, чому Росія буде дуже жорстко чинити опір. Пєсков заявив, що миротворці тільки російські, але Алієв сказав, що буде якийсь змішаний миротворчий корпус. Кожна сторона конфлікту просуває свої інтереси. Алієвські прості: отримати більший контроль над територіями і підтримку старшого брата в особі Туреччини.

Якби процес тривав, Алієв легко взяв би і Карабах, і повернув би контроль над усією територією Азербайджану. Тому вірменська сторона була змушена просити перемир'я, а російська – ввести миротворців, щоб не залишити місце для Туреччини. У цьому сенсі в Путіна був досить вузький коридор можливостей, він не міг далі відтягувати вступ у конфлікт.

Він і так виступив досить слабо з погляду класичної російської геополітики, тому що формально кажучи, є договір ОДКБ – Договір про колективну безпеку в країнах колишнього СНД, членом якого є Вірменія. І там чорним по білому написано, що напад на будь-якого члена ОДКБ прирівнюється до нападу на всіх інших.

Тому Азербайджан навшпиньки обходив територію Вірменії. Алієв прекрасно розумів, що Путіну не хочеться вплутуватися в цю історію через пандемію, кризи ... Та й взагалі, переможних реакцій останнім часом навколо Путіна мало, не вистачало йому ще однієї війни. Тому Алієв щосили намагався не давати приводу.

Але привід трапився: на території Вірменії збройними силами Азербайджану був збитий російський вертоліт. Це формальний казус беллі (формальний привід для оголошення війни. – ред) – прямий напад на члена ОДКБ. Якби Путін послідовно виконував його, він був би зобов'язаний відповісти оголошенням війни Азербайджану, як і всі члени ОДКБ.

Але Путін не хоче і не може вплутуватися у війну на боці Вірменії, навіть за наявності формальних порушень вірменського суверенітету.

– Чому ж тоді промовчали інші країни-підписанти договору?

– Їх значна частина представлена республіками Середньої Азії, для яких війна з Азербайджаном була б сприйнята як війна з ісламським світом. Невідомо, з яким ентузіазмом відреагували б 20 млн російських мусульман на втручання в конфлікт на боці Вірменії та відповідно проти ісламського Азербайджану? Чи є бажання в Киргизії, Узбекистану й Казахстану брати участь у ньому зі своїми збройними контингентами? Путіну зовсім не треба дражнити сплячого поки ісламського тигра.

Алієв добре розумів, що Путіну ніяким боком війна в Карабаху зараз не цікава і він не збирається в ній брати участь. Тому намагався не дати підстав. Навіть коли був збитий вертоліт, він, щоб не злити Росію, швидко вибачився перед нею, пообіцяв виплатити компенсації і завів кримінальну справу. Після цього не вводити миротворців для Росії було б рівнозначно втраті обличчя.

– А якби Путін не ввів миротворців, що тоді?

– Він змушений був щось робити. Адже якщо Азербайджан буде наступати далі, то виграє цю війну. Натиснувши на нього, Путін змусив зупинити переможний наступ. Завоювавши Шуші – історичний центр Нагірного Карабаху – Алієв пробив коридор у сторону Нахічевані уздовж іранського кордону з півдня. Він повернув щонайменше чотири райони.

Зрозуміло, що він – переможець і в цьому сенсі пожинає плоди своєї перемоги. Йому аплодують, народ на вулицях радіє, Алієв – орел у його очах. Навіть якщо він зараз зупиниться – це не буде проявом слабкості. Це буде виглядати як прояв благородства. І в цьому сенсі Алієв теж у виграші.

Путін з тих карт, які у нього були, використовував найбільш ефективно ту, якою міг розпоряджатися. Він зупиняє війну на умовах, що склалися: де-факто вірменські війська розбиті, вони відступають, а у Вірменії немає ресурсів для стримування подальшого просування Азербайджану.

– В Азербайджану є ще потужний союзник в особі Туреччини, до того ж члена НАТО.

– Путін грає в складну гру з Туреччиною. Вона йому потрібна, через Туреччину він хоче протягнути "Турецький потік" (газопровід. – ред). Він грає з нею в хитромудрі ігри, щоб відколоти її від НАТО, внести розбрат у НАТО і відсунути Туреччину від Європи. Відповідно сформувати з неї якщо не блок, то союзницькі відносини. Це було б в його інтересах. І сваритися з Туреччиною йому не можна – останні десять років він танцює з нею якісь складні танці то в Сирії, то на нафтовому і газовому ринку, то в європейській геополітиці.

Довести до реального конфлікту, коли довелося б воювати, він теж не міг. Йому треба було зупинити це просочування, інфільтрацію турків за допомогою Азербайджану та Закавказзя. Напевно, інших формул у нього і не було.

– Але все одно вийшло якось дивно: виходить, що Договір ОДКБ не спрацював у критичній ситуації?

– Вийшло погано, Вірменія почувається обдуреною, а Путін відмовляється виконувати функції гаранта ОДКБ. Зате він готовий виступити миротворцем, і Вірменія змушена погодитися, тому що інших варіантів немає. Якщо залишиться на самоті – Азербайджан її затопче.

Тепер починається другий тайм із абсолютно новими умовами. Пашинян переживає політичну кризу і різко підірвав свої політичні позиції у Вірменії. Можливо, там будуть вкотре міняти владу і, найімовірніше, в інтересах Путіна.

В Азербайджану приплив патріотичних почуттів і відчуття правоти, що він відвоював територію. Тому Алієв або його послідовники в середньостроковій перспективі будуть постійно мати перед собою спокусу діяти жорсткими військовими методами. За останні півтора місяці Алієв у своїх інтересах просунувся набагато далі, ніж за тридцять років переговорів у Мінську.

– Схоже, Путін програв Карабах, але мовчить. З боку Кремля не чути ніяких переможних гасел на свій захист.

– Він дійсно не зміг виконати зобов'язання ОДКБ, виступив умовним миротворцем. Ініціатива все одно в руках азербайджанців. Адже Алієв на офіційному рівні зупиняє бойові дії, але ніхто не завадить йому партизанити найманців, бойовиків або ісламських фундаменталістів. А якщо вони будуть стріляти по вірменах, то Алієв може сказати: "Вибачте, будь ласка. Справа військова, я цю територію не повною мірою контролюю. Це дике поле".

Так що Путіну, звичайно, не дуже хотілося туди влазити. Але не влазити він просто не міг, тому що він і так взагалі виглядає недостатньо переможно. Переможно виглядає Алієв й Ердоган. Путін має досить блідий вигляд, але ось з огляду на те, що він не може сваритися з Туреччиною і не хоче сваритися з Азербайджаном і тим більше зі світовим ісламом, виявився в досить вузькому коридорі. У нього не було інших варіантів, крім як спробувати розіграти миротворчу карту.