Одним з найпомітніших міжнародних скандалів останнього часу, безсумнівно, стала ситуація навколо видачі Угорщиною Азербайджану засудженого в цій європейській країні офіцера азербайджанської армії Равіля Сафарова. Втім, почалася ця історія набагато раніше - взимку 2004 року. Коли НАТО вирішило провести в Будапешті свого роду "інтернаціональні збори" в рамках своєї довгограючою програми "Партнерство в ім'я миру". Власне, і найпомітнішим змістом цих квазі-навчань стали курси англійської мови - які проводилися для офіцерів різних країн. На біду, серед них виявилися представники "заклятих друзів" по пострадянському простору - Вірменії та Азербайджану.

Відео дня

"Боротьба за мир", в якій каменя на камені не залишилося

Мабуть, не варто нагадувати, що відносини між цими країнами останні чверть століття, м'яко кажучи, недружніми. А висловлюючись прямо - там ведеться справжня війна, за Нагірний Карабах (в Азербайджані його називають "Арцах"), населений переважно вірменами, але знаходиться всередині азербайджанської території. На жаль, дбайливе радянське керівництво, всюди залишає "міни уповільненої дії" у вигляді тліючих міжнаціональних конфліктів, не потурбувалася свого часу зробити з цієї території вірменський "анклав" - за зразком хоча б Нахічеванської автономної області. Відокремленої від Баку вірменської територією - але проте, зберігає юрисдикцію колись союзної республіки, а тепер незалежної держави.

Ось і в Карабасі наприкінці "перебудови" палахкотіло так, що мало не здасться. Місцеві вірмени захотіли увійти (разом зі своєю автономною областю, природно) до складу Вірменії - цьому категорично заперечив Баку, який вважав Арцах своєї споконвічної землею. Вірмени відмовилися підкорятися республіканських властей, заодно вигнавши з входить до їх автономію Шушінского району практично всіх проживаючих там азербайджанців. Ті, що стали біженцями, спровокували різанину вірменів в Сумгаїті.

Зате після розпаду СРСР, коли республіки були надані самим собі, вірменські війська напали вже на чисто азербайджанський містечко Ходжали, просто зважаючи на його стратегічного положення - і без особливих зусиль його захопили. Число загиблих і зниклих без вести мирних жителів тоді дорівнювало сотням людей. Заодно був захоплений так званий "Лачинський гуманітарний коридор" - частина споконвічної азербайджанської території, що з'єднує Вірменію з Карабахом.

Що з того, що з цього "гуманітарному" коридору в бунтівну автономію надходили не тільки медикаменти і продовольство, а й регулярні поповнення, паливо, боєприпаси для вірменського експедиційного корпусу? Адже це цілком у дусі сучасного військово-політичного "новомови" - начебто найменування російсько-грузинської війни за Південну Осетію з боку Москви "операцією з примусу до миру". Що живо нагадує старий "анекдот вірменського радіо": "Чи буде війна? Ні - але почнеться така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться".

Вбивство "на святій землі" НАТО

Ось така "боротьба за мир" і ведеться всі пострадянські роки між Вірменією та Азербайджаном. Жорстока, кривава, нехай нині і що виявляється лише в прикордонних сутичках. І ось представники ворогуючих сторін виявляються поселенням в один гуртожиток в Будапешті. Щоб краще зрозуміти, що це означає - уявімо собі, що наприкінці 40-х років, де-небудь, ну скажімо, в нейтральній Швеції, на якісь курси були зараховані командир УПА - і офіцер НКВД, який служив на Західній Україні.

Але в НАТО, видно, вважали, що опинилися поруч вороги просто не зможуть зробити нічого поганого. Ну, типу, як "безсмертні" з культового фільму не рубали один одному голови "на святій землі". Видно, у Вашингтоні і Брюсселі всерйоз увірували в свою "миротворчу" ауру. Геть забувши, що не змогли запобігти в 1974 році конфлікт не те, що двох офіцерів - але повноцінну війну таких же повноцінних "євроатлантичних" членів, Туреччини та Греції, за Кіпр.

Що відбувалося насправді в Будапешті - коментарі різних сторін відрізняються. Згідно вірменській версії, патологічний вірмено-ненависник Раміль Сафаров просто так взяв - і зарубав сокирою під час сну свого "товариша по службі по НАТО", лейтенанта вірменської армії Гургена Маргаряна. Хотів зарубати і другого вірменина - але завадили інші прокинулися офіцери. Азербайджанці ж кажуть, що в ході Ходжалинської трагедії Сафаров, тоді ще хлопчик, втратив половину своїх родичів. А вбитий ним вірменин всіляко зачіпав його національні почуття - аж до того, що намагався витирати свої чоботи азербайджанським прапором.

Кому вбивця, кому - герой

Так чи інакше, угорський суд засудив вбивцю до довічного ув'язнення - з правом просити помилування лише через 30 років. Однак на батьківщині Сафарова аж ніяк не вважали в чомусь винним. Ну так, убив, не цілком у дусі офіцерської честі, сплячого - але ж не якогось "громадянського", а офіцера ворожої армії! Значить - герой, і треба домагатися його звільнення.

Це офіційний Баку і робив - що врешті-решт і увінчалося успіхом. Правда, лише після того, як азербайджанський уряд купило у "сидять на мілині" економічної кризи угорців облігацій на 3 мільярди євро. А що - адже ще в 1957 році була підписана міжнародна конвенція, згідно з якою ув'язнені іноземці могли передаватися на батьківщину, для подальшого відбування покарання. Ну а в своїй країні (будь - без різниці) це покарання могли продовжити - а могли і помилувати Указом глави держави.

Неважко здогадатися, що в описуваному випадку відбулося друге. Не встиг старший лейтенант Сафаров, переданий угорською владою, зійти з трапа літака - як був уже помилуваний президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим, підвищений у званні до майора, і був запрошений отримати належний офіцерське платню за всі 8 років відсидки. Що, до речі, теж цілком у дусі європейських традицій. Це тільки за Сталіна здача в полон вважалася "зрадою Батьківщині".

А на Заході з давніх часів бійцям, що виявили хоробрість, але вимушеним здатися в абсолютно безнадійній ситуації, коли їх смерть все одно не принесла б шкоди ворогові - час перебування в полоні зараховували в термін служби, включаючи стаж, необхідний для присвоєння чергових звань. Ну а раз громадську думку і влада країни вважали нещасливого старшого лейтенанта "військовополоненим" - то й надійшли з цілком сучасним військово-юридичним канонам. Нехай навіть світову громадську думку їх у цьому не підтримало.

Зайве говорити, що у Вірменії те, що трапилося викликало бурю обурення. Указ президента про призупинення дипломатичних відносин з Угорщиною - це тільки "верхівка айсберга" масового обурення. Запекла війна ведеться і в Інтернеті. Ось тільки деякі приклади коментарів учасників з різних таборів. "Треба винищити всіх вірмен!", - Лаконічно пишуть азербайджанці, втім, не все - оскільки і так задоволені результатом справи, навіщо ще й витрачати час на порожню лайку?

У відповідь мчить: "Азері це помилка природи, яку ми виправимо." Виправлення ж, як нескладно здогадатися, теж має на увазі аж ніяк не "психотерапію".

Противники різних вагових категорій

Правда, "виправити Азером" Єревану буде дуже важко. По суті справи, хоча Нагорний Карабах і продовжує залишатися у фактичній юрисдикції Вірменії - але стратегічно війна нею давно програна. Зміст значних військових сил у повній боєготовності висмоктує всі соки з обескровленной економіки. Яка, заодно, задихається в лещатах майже повної блокади, затиснута з одного боку Туреччиною, а з іншого - Азербайджаном. Грузії теж не з руки сильно "відкривати вікно в Європу" сусідів - тим більше, що ті дружать з Росією, на дух не переносить президента Саакашвілі.

Формування значною частина вірменського ВВП дивно нагадує ситуацію в нашій Західній Україні. Яка за рівнем офіційного середньодушового доходу знаходиться на останніх місцях - але її мешканці живуть у вельми добротних оселях і аж ніяк не справляють враження "сірих і убогих". Бо живуть на перекази з-за кордону родичів-"гастарбайтерів". Так і благополуччя багатьох вірмен забезпечує багатомільйонна діаспора в Європі та Росії. Шкода тільки, ці гроші (як і у нас) проходять "сірим налом", не поповнюючи бюджет ні на копійку. Не дивно, що в 2011 році журнал Forbes помістив Вірменію на 2-е місце в рейтингу десяти найгірших економік світу - після Мадагаскару.

А ось Азербайджан все впевненіше стає лідером з розвитку в своєму регіоні. Не просто так звичайно - завдяки величезним покладів газу і нафти на своїй території, які і складають 90% експорту країни. Причому, на відміну від Росії, де експорт йде через компанії нехай підконтрольних Кремлю, але все одно "собі на умі" олігархів, 75% доходів у кавказькій республіці отримують держкомпанії. Які, як годиться, справно відраховують належні кошти в бюджет - а не виводять в офшори.

А підсумки говорять самі за себе. Наприклад, тільки за 2011 рік валютні резерви Баку збільшилися на 11 мільярдів доларів - і аж ніяк не за рахунок кредитів МВФ. Інвестиції в економіку - 12,5 мільярдів - стільки ж, скільки планувалося вкласти в економіку України. Це при населенні в п'ять разів меншому, ніж у нас. А роком раніше середньодушовий ВВП Азербайджану склав 11 тисяч доларів - практично в два рази вище вірменського. До речі, населення Вірменії втричі менше азербайджанського - нескладно підрахувати загальну різницю в економічній могутності обох країн.

І потім, Європа і США нині куди більше зацікавлена ??в дружбі з Баку - ніж з "маленької, гордої", але, на жаль, бідною і слабкою Вірменією. Тут і шлях проходження, і місце наповнення газопроводу Набукко, альтернативи газпромівської монополії. І близькість до Ірану, на випадок можливої ??атака на нього сил НАТО або навіть тільки американців. І противагу впливу Росії в стратегічному регіоні. Загалом, як би нині Вашингтон не заявляв, що "стурбований" ситуацією зі звільненням Сафарова - але жорстких заходів тиску проти Баку він застосовувати не захоче. Та й не зможе - "реверс" в гучній справі означав би політичне самогубство президента Алієва.

"Горе переможеним!"

Взагалі, на нинішньому етапі Баку без особливої ??праці міг би завдати Вірменії вирішальне військова поразка. Але навіщо? Біженців з Карабаху сяк за 20 років розселили, а "образ ворога" життєво необхідний навіть самим благополучним режимам, щоб "переводити стрілки" неминучого невдоволення населення і опозиції в ура-патріотичне русло. І, потім, реальна війна - все-таки заняття дуже дороге, і не дуже потрібне азербайджанської еліті. Ось влаштувати патріотичний підйом на "звільнення національного героя" - це так. Нехай навіть за це довелося заплатити 3 мільярди євро - ну так це ж все-таки, не назовсім, а в борг уряду Угорщини, та ще й під непогані відсотки.

Що ж можна сказати у висновку? Шукати "правих" і "винних" у міжнаціональному конфлікті, що триває кілька сотень років, сторони якого, воюй вони в Європі, давно б опинилися на лаві підсудних в Гаазі за злочини проти людяності - невдячне заняття. При такому розкладі "наші" - завжди герої, а "їхні" - "пройдисвіти, і ноги у них криві".

Просто нам слід пам'ятати - для захисту національних інтересів і національної гордості треба розраховувати не на "міжнародне право" з його взаємовиключними "правом націй на самовизначення" і "принципом непорушності кордонів". Втручання "миротворців" з числа "великих держав" (які зазвичай самі собі на умі) - або якісь абстрактні "моральні принципи". Але - лише на економічну могутність країни, на якому стоїть і її політична значимість і цінність. Не буде цього - залишиться лише згадувати гіркий афоризм часів падіння Римської імперії: "Горе переможеним!" - Нехай навіть поразка не обов'язково буде у формі відкритої капітуляції та окупації. Досить і просто катастрофічного відставання від противника.