«Завіса в потаємну кімнату….»

Знаєте, що потрібно кожному з нас? Посада? Гроші? Визнання? Квартира в елітному районі? Ні! Всі ми потребуємо ЛЮБОВІ. Це почуття було прищеплене з материнським молоком, ніжністю і турботою рідних. Та з роками розуміння цього слова змінюється.

Як там співається в пісні? «… І за гроші любов нам себе продає, і вже, забувши про душу, на небесах хтось-то ставить штрих-код…». Сумно, чи не так? Але це сучасний світ, який був створений нашими же руками.

Хочу відкрити вам завісу в потаємну кімнату. В потаємний куточок моєї душі, де живе найсвітліше з почуттів - кохання. Тут, серед мільйонів фотократок з моїми спогадами, на окремій поличці лежить історія нещодавньої закоханості…. Так, за цією завісою приховане все те, про що ніколи не дізнається навіть мій особистий щоденник.

Любов буває різною! Коли серце і думки не знаходять спільну мову, здається, що все на світі не те і не так. Тебе не залишає у спокої питання: «Чи будемо ми разом?». Тоді на папір лягають такі рядки:

«Котику, привіт…», -

Як мрію я тобі на вушко зранку прошепотіти ці слова.

Як мрію опинитись в полоні наших почуттів,

Але знову прокидаюсь тут, на самоті.

І не зігріє посмішка твоя своїм теплом,

Не обпече твій поцілунок мої губи.

Тебе немає поруч – от облом,

Ще не було мені такої згуби!

Я, чесно, вже не знаю, що робити,

Адже вночі не спиться через тебе, милий:

То в жар кидає, то морозить дуже…

Що ж ти зробив зі мною, друже?!

Мені все рівно - день чи ніч,

Думки мої лиш про єдину річ:

Хто ТИ і Я? Закохані чи друзі?

Скажи мені, та перекрий повітря тузі.

Та коли сумніви проходять, а залишається впевненість в тому, що ти не марно ризикувала дружбою, даруючи коханому вірш з прямим запитанням, настає найщасливіший період!..

На початку стосунків, кохання – це легка субстанція, схожа на цукерку «Рафаелло». З часом почуття не згасають, як полум’я під сірими потоками дощу, а, навпаки, розпалюються ще більше і яскравіше. І чомусь в ці дні, години, секунди, серце каже такі слова:

Моя бубочка,

Моє сонечко.

Люблю тебе, бусинко,

Ти моя гарнюсінька.

Твоя посмішка – це сонце,

Наче місяць у віконці.

Очі твої, наче море.

Без них мені горе!

Твої слова ніжні, мов пір’їнка.

Люба кожна нам годинка!

Губки твої пухкі і солодкі, як мед.

Сонечко моє! Палкучий «ПРЕВЕД»!

Та з плином життя ти можеш зрозуміти (рано чи пізно), що ти увійшла не в ту річку. І пливеш проти течії, з людиною, для якої ти – одна з багатьох. Хоча він для тебе – один із всіх. Потроху вода, як і серце, починає вкриватись кригою. І вже немає колишніх почуттів. Чому?! Чому це так? Хто ж допоможе? Мені допоміг сніг, який замів сліди палкого кохання. Запорошив відбитки на асфальті. Сліди, які залишили він та я.

Цей сніг…

Цей сніг пообіцяв мені допомогти

Забути всі незгоди і страхи,

Забути про той смуток, ті страждання,

Даремні серця мого сподівання.

Пообіцяв в душі залікувати рани,

Закрити сльозоплинні крани.

Пообіцяв, та слова він не стримав.

І як би хто дверима там не гримав!

Пообіцяв!.. А може, і забув?

То вітер в голові у нього гув!

Та хто б мені та й допоміг забути те?!

Хто б стер із пам’яті моєї все?

Любов із серця хоч ножем дістав,

І зажбурнув її в глибокий став?!

Щоб потонула і замерзла там вона.

Як ти не хочеш, та не зможу я!...

Та якби там не було - боляче, образливо, що несправедливо, - життя все одно продовжується! Час лікує, дощ змиває сльози з ніжного обличчя. Треба тільки пам’ятати, що десь на землі, там де вітер співає свою пісню, на тебе чекає та єдина людина. Лише твоя.

Кохання…

Скільки пристрасті, болю, бажання

Увібрало у себе це слово «кохання»!

Скільки туги, надії, любові…

За кохання пролитої крові…

Скільки коштує це почуття?

Ані скільки! Кохання – життя!

Зробили для себе нове відкриття?

Буття без кохання – то вже небуття!

МАРИЯ БОБЕР