Синишина: у нашій збірній панує ідилія

Напередодні чемпіонату Європи в Белграді, де збірна України проявила себе блискуче, взявши чотири золота й три срібла, найбільше хвилювань викликав виступ представниці вагової категорії до 55 кг Наталії Синишиної. Воно й не дивно, бо починаючи з 2009 року, коли Наталка вперше в кар’єрі стала чемпіонкою котиненту, всі наступні виступи на крупних міжнародних змаганнях завершувалися для неї невдачами. Втім, у сербській столиці Синишина перемогла, продемонструвавши при цьому доволі якісну боротьбу. Це дає надію сподіватися, що спад у кар’єрі спортсменки позаду. Власне, з цього питання, а також з оцінки олімпійських перспектив львів’янки кореспондент «Обозревателя» й розпочав розмову з дворазовою чемпіонкою континенту.

- Наталю, можете сказати, що перемогою в Белграді чорна смуга подолана остаточно?

- У мене нема хвилювань стосовно боротьби, свого фізичного стану. Психологічно і фізично я готова добре. Проте наразі змушена сприймати європейське золото лише як проміжний етап. Удома в мене є серйозна суперниця Тетяна Лазарєва. З нею мушу конкурувати, бо ще не вирішено, кого в нашій категорії повезуть на Олімпійські ігри.

- Головний тренер збірної Володимир Євонов сказав, що вимагає від вас і Лазарєвої обов’язкової участі в найближчому чемпіонаті України, котрий відбудеться 22-24 березня в Запоріжжі. Однак ви, за словами наставника, посилаючись на втому, не збираєтеся виступати на цих змаганнях…

- Причиною є не втома, а стан здоров’я. Я справді не можу виступати, а не тому що я втомлена чи не хочу. З понеділка лягла в лікарню у Львові й трохи підлікуюся.

- Після минулої Олімпіади ви сказали, що на наступні Ігри бажано відібратися швидше, щоб цілеспрямовано готуватися до головного старту чотириріччя. Тоді, у 2008-му, буквально перед Олімпіадою було три турніри, де ви й Лазарєва доводили свою перевагу. Це забрало багато сил. Але зараз виходить те саме?

- До Олімпіади ще є п’ять місяців. Думаю, остаточне рішення тренери приймуть через один-два місяці. Тому трьох місяців для цілеспрямованої підготовки буде достатньо. То оптимальний варіант. Переконана, ща навіть якби я виступили зараз на чемпіонаті України, то до Олімпіади все одно одни-два-три турніри треба відборотися. Бо п’ять місяців без змагань – також нереально. Змагання потрібні, але, звичайно, не за кілька тижнів до Олімпіади.

- Втім, Володимир Євонов бідкається, що якщо не зараз, то надалі в змагальних умовах нагоди побачити сутичку Синишина – Лазарєва вас вже не буде. Відповідно, тоді будуть розмови, чисто чи не чисто відібрали…

- Не думаю, що за стільки часу на змаганнях ми жодного разу не зустрінемося. Перед Олімпіадою все одно мусить бути якийсь турнір, приміром, у Польщі. В крайньому випадку можна провести «прикидку». Зрозумійте. Що я жива людина і не збираюся жертвувати своїм здоров’ям. Якщо я дійсно хвора і маю проблеми, то ніхто й ніщо не змусить мене собою ризикувати.

- Останніх дві сутички Лазарєвій – на торішніх Київському міжнародному турнірі й на «Золотому гран-прі» в Баку – ви програли. Через це не побоюєтеся появи комплексу Лазарєвої?

- Комплексів у мене нема й ніколи не було перед жодною суперницею. До згадуваних вами сутичок я була не готова психологічно. В мене була операція, після операції перелом гомілкостопного суглоба. Через це я вибилася з тренувального режиму, психологічно була трохи не налаштована. Зараз знову вийшла на певний рівень, відборолася ряд змагань, тому краще налаштована психологічно і фізично.

- Поговоримо про останній чемпіонат Європи. Згодні, що в Белграді основною для вас була сутичка з румункою Аною Марією Павал? Адже раніше ви їй двічі програли…

- Я на Павал дуже налаштовувалася психологічно. Старалася обов’язково перемогти, бо ця перемога мала б надати впевненості. Було важливо не розбалансуватися. Раніше двічі програвала румунці за рахунок психологічного стану, хоча з фізичної точки зору все було добре. Обидва рази в перших періодах все було нормально, але в других і третіх я розбалансовувалася і психологічно ламалася. Зараз я зібралася, налаштувалася морально, вийшла і спокійно відборолася. В підсумку виграла в двох періодах. Для мене то справді важлива перемога.

- Натомість суперницю за фіналом, чемпіонку Європи і світу Софію Маттссон із Швеції ви бороли й раніше…

З Софією боролася вдруге в житті. Перша наша сутичка була на торішньому «Золотому гран-прі» в Баку. Там перемогла. Але зараз була боротьба за золото, інші обставини. Фінальна сутичка була найважчою на чемпіонаті.

- Торік чемпіонаті світу шведку в фіналі вагової категорії до 59 кг перемогла Анна Василенко, зараз ви. Виходить, українки знають, як боротися проти Софії Маттссон, не дивлячись на те, що вона вважається однією з кращих в категоріях від 51-го до 59-ти кг…

- Софія – дуже сильна суперниця. З того часу, як вона перейшла в категорії 55-59 кг, минув лише рік. По собі знаю, що коли перейшла у вищу категорію, перші змагання було важко, незвично, адже потрібна інша фізична сила. Зараз Маттссон в цих категоріях внормувалася, непогано виступала протягом року, стала другою на чемпіонаті світу-2011 у вазі до 59 кг, після цього виграла ряд змагань, серйозних міжнародних турнірів, переконливо перемогла на відбірному турнірі в Швеції. Зараз у Белграді Маттссон на шляху до фіналу всіх конкуренток пройшла дуже переконливо. Зокрема росіянку Марію Гурову шведка зборола в двох періодах, дуже легко і впевнено.

- На чемпіонаті світу 2010 року ви програли сестрі Софії Йоганні Маттссон. Вони схожі за манерою боротьби?

- Йоганна - фізично сильніша, у неї більша вага. Зараз вона взагалі перейшла в категорію до 63 кг. Вона більш скута. Молодша сестра Софія – розкутіша, менш сильна фізично, тому з Йоганною важче.

- Давайте зосередимося на ваших олімпійських перспективах. Не дивлячись на те, що Ігри-2008 для вас були невдалими, участь на пекінській Олімпіаді, таке враження, додав вам психологічної впевненості. Адже всього через півроку після того ви переконливо виграли перший в кар’єрі чемпіонат Європи…

- Тут палиця в двох кінцях. Можливо, я почувала себе засмученою після Олімпіади й хотіла довести, що той результат у Пекіні – прикра випадковість. Не виключию, що свій відбиток наклади всі ті «прикидки» перед Олімпіадою. Навесні 2009-го я таки зібралася й реалізувала свій потенціал.

- Можна назвати це психологічною перемогою?

Так. Я була дуже щасливою, коли виграла ту «Європу». Бо вже думала, що це все, може, треба кидати спорт. Але та перемога надала мені впевненості.

- Сама ж ваша олімпійська сутичка проти американки Марсі ван Дасен виглядала доволі неоднозначно. Ви гарно почали, переконливо виграли перший період, а в другому для перемоги залишалося дотримати кілька секунд…

- Я ж кажу, що зламалася психологічно. Наразі довести, що той програш був випадковістю, не вдалося, бо більше проти ван Дасен не боролася. Взагалі, я ніколи не недооцінюю своїх суперників, на кожну налаштовуюся дуже серйозно, бо кожній можна програти.

- А як налаштовуватися на дворазову олімпійську чемпіонку Саорі Йошиду, яка у вашій категорії не програє взагалі?

- Колись я з Саорі боролася на Кубку світу. Програла, та налаштовувалася психологічно так само, як і зазвичай. У сутичках з Йошидою потрібно контролювати ноги, бо вона дуже сильна в ногах. Треба багато працювати на захисті ніг. Але найголовніше, повторюсь, налаштуватися психологічно, спокійно вийти й зібрано відборотися. Так. Як це у сутичці з Йошидою зробила та ж Марсі ван Дасен. На Кубку світу-2009 через півроку після минулої Олімпіади американка Йошиду перемогла. Мало хто про це знає, бо це були командні змагання, тому це сильно не афішували, але Марсі виграла в двох періодах. Ван Дасен просто двічі японку обманула. Йошида йшла в ноги, а Марсі перевертала її не те щоб зворотнім… Є такий прийом – взяла голову і перекинула через себе. Цей прийом можна йменувати «пістолетиком».

- Про всяк випадок тренуєте цей прийом для Олімпіади?

- Я сформована спортсменка, тому стараюся нових прийомів сильно не вивчати, а вдосконалюю свої, адже й у них допускаю багато помилок. Коли знаєш багато прийомів і жодного нормально не виконуєш – теж погано. Ми з тренером вважаємо, що треба вдосконалити два-три прийоми і на них сидіти, постійно вдосконалюючи. Є різні захисти ніг. Американка захищалася так. Треба ж дивитися і з другого боку - як той «пістолетик» оцінять судді. Одні можуть дати «два-три» на користь суперниці Йошиди, а інші можуть оцінити навпаки. Цей прийом слизький. В кожного спортсмена свій захист, своя техніка й тактика боротьби.

- Загальновідомо, що ваш коронний прийом – кидок через стегно...

- Всі про це знають, але в багатьох випадках мене цей кидок рятував. Навіть нещодавно, коли на Київському турнірі боролася за вихід до фіналу з росіянкою Іриною Кисіль. Вона прекрасно знала, що я роблю стегно, але залетіла мені на нього в другому періоді. На чемпіонату Європи кидала через стегно кілька разів угорку Емеші Барку.

- Колись ви сказали, що не любите, коли тренери на вас кричать. Мовляв, тоді ви перестаєте їх слухати. Тренери це враховують?

- Я така людина, що мене не можна жаліти, хвалити. Але й кричати на мене теж не можна. Одна річ - кричати тренуваннях. Це я сприймаю спокійно. Але на змаганнях, під час 30-секундної перерви в сутичці на мене кричати не треба взагалі, бо я тоді я розбалансовуюся, починаю «кіпішувати» і не можу зосередитися. Мені треба спокійно пояснити, що я не так зробила і що треба робити. Тоді я краще налаштуюся і сконцентруюся.

- Так тренери дослуховуються?

- Так. На цьому чемпіонаті Європи не було мого особистого тренера Віктора Глібенка. Віктор Володимирович мене добре знає, завжди в перерві налаштовує. Тому Володимира Євонова, котрий секундував мені у Белграді,попрохала, щоб він не кричав на мене в перерві. То Володимир Євгенович між сутичками навіть ерепитував: «Можна, я зараз покричу?» «Зараз можна, відповідаю. - Але в перерві не треба. Поясніть мені, що роблю неправильно, спокійно». Тренер дослухався до мене, зрозумів усе й я йому за це вдячна. Більше того, коли в перерві Володимир Євгенович спокійно пояснював мої помилки, я почала до нього прислухатися й вносила в боротьбу серйозні корективи.

- Володимир Євонов й без того наче виглядає дуже спокійною людиною…

- Так. Але коли адреналін, він дійсно хвилюється, хоче, щоб країна виграла. Я його розумію. Він в цьому пориві починає трохи нервуватися, кричати. Будь-який тренер за своїх спортсменів буде кричати, сперечатися, адже коли хвилюєшся, своїх емоцій сильно не поконтролюєш.

- Ви згодні, що ті результати, які зараз демонструє жіноча збірна, це наслідок не тільки правильного тренувального процесу, того, що виросло ціле покоління талановитих борчинь, але й того, що в команді здорова атмосфера?

- Безумовно. Володимир Євгенович такий, що зрозуміє, підтримає. Він з нами розмовляє, як з дорослими людьми, розуміє, що ми вже й самі знаємо, що і як робити. І ми розуміємо, що він нас підтримує, розуміємо його, також не хочемо підвести і намагаємося віддати тренерові належне. Тому в нас у збірній з тренером повна ідилія. Власне, звідси й такі стабільні результати.

- Наталю, якось ви сказали, що причиною вашого спаду в результатах були житлові проблеми. Тепер, коли ви стали дворазовою чемпіонкою Європи, коли маєте бронзу світової першості й претендуєте на поїздку на другу для себе Олімпіаду, це питання вже вас не турбує?

- Якби ж то. Як і раніше, слухаю лише обіцянки. Непомітно жодних зрушень, не бачу, що чиновники щось роблять. Тому питання лишається відкритим. Я прошу про допомогу, бо важко. Замість того, що я мала б думати про тренування і змагання, хвилююся, де і як мені жити. Після перемоги на чемпіонаті Європи мала зустріч з мером Львова Андрієм Садовим, з головою управлінням спорту. Мені вже три роки обіцяють квартиру.

- Де живете, коли перебуваєте у Львові?

- Знімаю квартиру або в родичів. Як коли виходить. Взагалі, щойно повертаюся зі змагань чи зборів, їду до рідної Соснівки, до своїх батьків. Там почуваюся найзатишніше.