Зовсім недавно футбольна громадськість України якось дуже вже спокійно відреагувала на кілька публікацій у спортивній пресі, що привертали увагу до тріумфу київського «Динамо» 1954 року. П'ятдесят років тому вперше в історії радянського футболу українська команда завоювала цей почесний приз, перервавши гегемонію московських команд... Серед тих, хто гордо прямував з кришталевим кубком по доріжці «Лужників», був і Олександр Кольцов, гол якого у ворота ленінградського «Зеніта», власне, й вивів киян до того переможного фіналу.

Видео дня

Минуло двадцять років і перемогам киян перестали дивуватися – згодом футбольний клуб зі столиці України перетворився у своєрідну «динамашину» по здобуванню почесних нагород і звань!..

Тільки от з кожним роком меншає тих, що стояли біля джерел цього приголомшуючого успіху – «розігрівали» той «дорогоцінний метал», з якого потім відливалися медалі найвищої проби: «рядові» футболу, що тепер вже ветерани, і з різних обставин не стали «маршалами», залишають нас тихо і скромно…Назавжди!

І усе рідше будуть відвідувати їхнє останнє пристановище відряджені з колишнього колись рідного клуба й інших футбольних організацій посильні з букетиками буденних квітів…

У понеділок родичі і друзі проводжали в останню путь Олександра Кольцова – розрив аорти... На передноворічній презентації «Оболоні», що стала спонсором національної збірної, Григорій Михайлович Суркіс пообіцяв допомогти ветерану. Підбадьорений Кольцов написав заяву і став ходити до Федерації, наче на роботу... Навіщо, не знаю. З однієї такої поїздки він, спираючись на паличку, не дістався до свого будинку якихось сто метрів... Добрі люди викликали «швидку допомогу»… Губи ледь чутно прошепотіли лише:  «футболіст»... І ледь чутно – прізвище.

Коли Олександра Серафімовича знайшли родичі, його стомлене серце не витримало… Помер він 15-го січня, а ховали – 23-го.

Ховали як футболіста київського «Динамо» – розпорядник приділив цьому особливу увагу…І навіть згадав, як Кольцов у складі збірної СРСР літав до Індії… От тільки на відспівуванні від рідного клуба чомусь ніхто не прийшов – мабуть, важко футбольним чиновникам відірватися від розробок чемпіонських планів на друге коло чемпіонату України. Ні від федерації, ні від Професійної футбольної ліги поминальних вінків Шурик Кольцов так і не дочекався!..

Федерація футболу України «відписалася» за два дні «черговим» співчуттям у газеті… На засіданні бюро Професійної футбольної ліги чиновники вшанували пам'ять Кольцова хвилиною мовчання…«Динамо» допомогло грішми.

Наші читачі навряд чи пам'ятають, яким футболістом був Олександр Серафімович Кольцов: повірте на слово – відмінним… А повинен був стати й чудовим дитячим тренером – такого розуміння футболу, знання хлоп'ячих душ – я не бачив ні в кого… Кажуть, характером не вийшов! Але я не знаю жодного тренера, що відбувся, з м'яким, лагідним, покірливим характером. Професія, мабуть, зобов'язує…

А от як згадує Олександра Кольцова його партнер по «Динамо» часів завоювання Кубка країни Тіберій Попович: «Шурік був техничний та хитрий гравець. Добре грав «унизу», непогано бачив поле – міг і віддати пас, і «відкритися», пропонуючи себе... Правда, головою грати не любив. Так це йому було і не обов'язково – у команді були й такі фахівці. Забивним він не був,  удари в нього були якісь «кострубаті» – здавалося м'яч ніколи не долетить до воріт – а той скаче-скаче і... мимо воротарських рукавичок!.. Так колись великий Щегодський «карав» воротарів.

Пам'ятаю, як після перемоги над московським «Спартаком» у півфіналі на нас чекав «Зеніт». Якщо бути чесним, то ленінградці повинні були нас перемагати: відсотків сімдесят ігрового часу вони нас перегравали. Але ми відбивалися  – як могли... Один тільки Олександр Іванов, що до цього з'їздив з нами до Угорщини, повинний був забивати два чи три голи! Але Олежка Макаров стояв на смерть – нуль-нуль...

Додатковий час. Після перших п'ятнадцяти хвилин знову нульова нічия. Граємо четвертий тайм... Знову оборона виявляється сильнішою за напад: на табло – нулі... І тут  хвилин за десять до кінця гри Шурік Кольцов зненацька для усіх приєднався до атаки, одержав м'яча від Зазроєва і пробив по воротах. Удар вийшов якийсь «дохлий» і воротар, що не очікував підступу, спіймав «метелика»: м'яч ударився перед ним і пірнув у сітку!.. Цим «гнилим» ударом він і вивів нас у фінал!..»

Помер Шурік Кольцов – романтик футболу, що ніколи не хотів підлаштовуватися ні під краснопресненську пиху в Москві, не міг впоратися із ленінградською інтелігентністю Ошенкова і, тим більше, – з непробивною тупістю міліційних чиновників у Києві... Усім розповідав, як грають у «Спартаку» і як треба грати в «Динамо». От тільки Маслов знав, як з ним справитися – наливав до країв...

Потім була невдала спроба дограти в «Шахтарі», що закінчилася дискваліфікацією, блукання по Україні, митарства і безгрішшя... Його кілька разів списували, а потім, куди-небудь «притуляли»... Загалом, радості в житті було мало...

Правда, коли в другому шлюбі народився таки син, він вклав у нього усе, що знав про футбол, і пацан заграв... Щоправда, у динамовській школі цього циркача не сприйняли: чи то батько занадто багато «розумівся» на футболі, чи то хлопчисько не вийшов зростом – адже тут люблять атлетів...

Зрештою у віці 14 років доля закинула хлопця до Італії, але як могло це сподобатися в «Динамо»... А в Неаполі Мітю Кольцова помітили і, назвавши «Пікколло Марадона» (сам читав у декількох газетах, для чого навіть придбав італійський словник!), з любов'ю тиражували по «телеящику»...

Закріпитися маленькому українцю в дорослому футболі було важко, хоча його із задоволенням випускали на поле разом із «великими» з першого складу. Перешкодив надісланий з Києва «папір», що його в Італії сприйняли як трансферний лист – виправдовуватися довелося півроку, кілька разів літав туди і назад... На Дмитра почали косо дивитися: всі ви українці – шахраї!.. Хлопець об’їздив Аппеніни, пограв у кількох командах, в різних лігах,  був навіть на перегляді в «Фейеноорді» і «Монако», намагався дістатися навіть до Заварова в «Нансі»...

Зараз, дізнавшись, що удають з себе місцеві агенти, які дбають лише про свою кишеню, а не про перспективу гравця, Дмитро Кольцов грає у п'ятому дивізіоні, заробляючи трохи більше півтори «штуки» ЄВРО, що їх не вистачає на «солодке» життя, і самостійно намагається вибитися в люди... «Напевно, я в якомусь сенсі повторював батьків життєвий шлях, робив ті ж помилки… Але тепер я вже знаю, як треба тут поводитися. У всякому разі, я зобов'язаний «стати людиною» – адже тато так хотів, щоб я грав у Великий футбол», – пообіцяв Дмитро, відлітаючи до Італії…

Того самого щасливого дня, коли в Москві геній українського футболу Андрій Шевченко одержував свою чесно завойовану «Зірку», Кубок глядацьких симпатій країн Співдружності і Балтії, родичі і друзі проводжали в останню путь Олександра Кольцова, героя півфіналу Кубка СРСР 1954 року... 

Москвич з Червоної Пресні, він колись переїхав до України і з тих пір ні в кого не виникало сумнівів у тім, що Кольцов – справжній киянин, щирий патріот свого зіркового «Динамо»... І за цю любов клуб платив йому пенсію, якої не вистачало навіть на квартплату!.. Оплачуючи по-максимуму закуповуваним «пачками» за океаном середнього класу «професіоналам», українські президенти своїм колишнім «аматорам», що створювали футбольну історію, платять... по-мінімуму... Хоч проси допомоги в Москви!

Якось не хочеться вірити, що навіть найдовше найщасливіше життя закінчується колись смертю: кому в промерзлу яму, а кому – у пекло крематорію...  Де ж усе-таки рай?

Кажуть, 54-го на кришці того кришталевого кубка ледь знайшлося вільне місце для гравера, і кияни в ейфорічному запалі пропонували навіть, залишивши кубок у динамовскому музеї, завести новий… Їх вдалося переконати, що не треба хвилюватися, і для всіх інших, кому ще прийдеться володіти призом у майбутньому, відшукається місце на цій срібній сторінці футбольної історії країни, кожен рядок якої нагадує про найцікавіші і  хвилюючі матчі, про корифеїв вітчизняного футболу, що давно вже залишили поле, про ті етапи, якими йшла наша «народна гра» до свого «світлого майбутнього»…

Шурік Кольцов, саме так його називали не тільки ті, хто з ним грав, але й трибуни, був одним з тих героїв, чисті душі яких населяли цю містку ємність – Кубок СРСР з футболу.

Не дуже давно в одній з київських газет було опубліковано спогади Тіберія Поповича про той «кришталевий» кубковий фінал – своєрідний заклик до сильних світу цього згадати про ветеранів, яких на той момент залишалося шестеро, аби хоч якось скрасити їхню старість, як належить оцінити заслуги перед українським футболом... Як виявилося, це був своєрідний «третій дзвоник»!..

Нажаль, неважно себе почуває Євген Лемешко, не виходить з будинку після інсульту Володимир Богданович, кажуть, хворіє Віктор Фомін, набирається сил у Мукачевому Тіберій Попович… З Михайлом Команом, без якого важко довелося б «Динамо-3», на жаль, зв'язатися не вдалося…

Тепер їх, героїв 54-го, залишилося п'ятеро…

Хотілося б сподіватися, що колеги з «Динамо» нарешті «вийдуть із пропозиціями» у вищі спортивні інстанції, аби десь «там, нагорі», з «деяким» запізненням, але все ж таки спустилися до «рядових армії футболу», що вони, перефразуючи президента ФФУ Григорія Суркиса, значать для України значно більше, ніж кілька дипломатів...

А ми так багато розпатякуємо про патріотизм і спадкоємність поколінь!..

Максим МАКСИМОВ, "УКРАИНСКИЙ ФУТБОЛ"