Блог | Записки циничного снайпера, или Как меня когда-то украли

Это было давно. Года через два от начала войны. Я была свободна, не замужем, еще не имела на морде морщин, а на попе целлюлита. Зато имела крайне выраженную врожденную *банутость, которая крайне ко мне притягивала бездомных котят, старые книги из мариупольской барахолки, неприятности с ментами и некоторых неженатых офицеров "службы божьей".

Далее текст на языке оригинала.

От один з таких і поклав на мене оком в ті незапам'ятні часи.

Сказати, що він був красивим, то, курва, нічого не сказати. Про такого мій бойовий товариш і командир групи ССО Сірьога сказав би коротко: "гарний як весна". І залицятися вмів подлюка, як ніхто. Але не до мене. Я було створінням впертим, і демонстративно його при зустрічах ігнорувало і зневажало, а іноді бувало так його тролила, що можна було би і образитися. Він теж не відставав. То на блоці мені затримання влаштує, щоби потім в кінці видати каву з шоколадом, то привезе серед ночі кошеня хворе, і волає лікуй, ти ж вмієш. А сам в цей час демонстративно втрачає свідомість коли я те кошеня уколами відволодую.

І це той чувак, на рахунку якого вже тоді був не один десяток орків.

Коли я шарилася на нулях, він приїздив і шастав зі мною за компанію, постійно говорячи, що приїхав тому, що треба ж комусь понести мою гвинтівку, бо я таке мале і чахле, що сама з нею не дійду на позицію.

Я теж не відставала: його телефон фігурував на олх в якості віддам породистих чіхуа-хуа безкоштовно, на його машині були наклейки "ублюдок, я від тебе вагітна", анкета з його мордою пропонувала експорт послуги і ремонт кранів на дому.

І це ще дуже малий список того, як ми псували життя один одному.

В якийсь із днів я вирішила злиняти на пару днів у місто і відпочити. По формі, чумаза як те безпритульне кошеня, з непоборним бажанням зжерти шаурму біля Маріупольського драмтеатру.

Там він мене і надибав. Сказав, що від мене за сто км пахне війною, і що я виглядаю, як привид комунізму. На що був посланий під три чорти, зі словами що мені пох, і заміж за нього я не збираюся.

І от тут щось пішло не так. Мене скрутити в охапку разом з шаурмою і посадили в машину, двері заблокували.

Я сказала, що зараз простелю коліно, при чому йому, але не спрацювало.

Так само легко в охапку мене затаранили в квартиру на четвертий поверх. Двері закрили.

Матюкаючись і грозячи йому усіма карами небесними, я отримала рушник і була відправлена в душ, змивати з себе дух війни так сказати.

Виповзла я вже трішки спокійнішою і задала найголовніші питання в армії: "зачем? І нах*я?"

Мені резонно відповіли, що на рахунок одружитися за мною я про*бала вспишку, і це питання вже вирішене. З війни я піду. Жити будемо в Києві. Дітей народимо в наступному році.

І взагалі, він що дарма стільки часу за мною волочився, пора вже й часть знати.

Але як я уже сказала, створіння тоді було вперте, і не на жарт *бнуте.

Де ж квіти? Де конхветно-букетний період? Де, курва, походи в кіно/театр/парк (потрібне підкреслити). Щоби мене, воїна, квіточку, снайпера, взяли от так і поставили перед фактом?! Ото вже ні!!!

І пофіг, що він мені подобається так, що іноді прибити його хочу. І що жити без нього муторно і кішки на душі дряпають, як мій Василь свій лоток по ночах. Ні! Так не буде! Завоюй спочатку, а потім плани свої там якісь мені озвучуй.

Я прикинула обстановку. Тікати нікуди. Дверей двоє. Залізні. З ключа закриті.

Розумію, якщо лишуся з ним тут і зараз, то вже через тиждень в його квартирі в Києві буду нові штори чіпляти, з блаженною посмішкою закоханої ідіотки.

Мозок намагався наробити план втечі.

А він розумів добре, що робить зараз мій мозок, і нахабно заявив: не втечеш. А сам після цього пішов в душ.

Я від безнадьоги вийшла на балкон і закурила цигарку.

Внизу тусували на лавці бабусі і в усі зичні голоси, обсуждали ремонт криші і установку нових зливних труб.

Я повернула погляд вбік, і побачила своє спасіння. Труба. Новенька, якісно вварена в стіну будинку. І прямо поряд. І балкон без скла.

Не знаю, що тоді мною керувало, мабуть мої таракани в голові завернули двіж разом з моїми внутрішніми демонами. Я швидко одягалася. Закинула на плечі рюкзачок, і молячи всіх богів, щоби та труба не від*бнула, почала по ній сповзати. Ні, не спускатися так, як це робить спецназ, цьому я навчилася вже пізніше. І не так, як у кіно.

Ні, я це, курва, робила повільно, бо було гайки як страшно. Мій мозок малював картини травм від падіння. А потім момент нашого можливого з ним майбутнього життя, вплоть до вступу внуків в університет. Мізки безжально видали вердикт: Дура. Серце кричало: що ж ти робиш, курва, повернися до нього. І лише вперто-*банутий характер говорив: Красава.

Коли я доповзла до першого поверху, місцеві бабки вже мовчали і дивилися на мене, як папуаси на дережабль. А я бабкам видаю: не нервуйте шановні, то у нас навчання, антитерор.

Сказавши це, дрипнула з усіх ніг. До найближчого таксі. А далі назад, на нуль.

А на його тумбочці одиноко лишилася лежати моя недоїдена шаурма.

Він телефонував, я не брала слухавку. Він писав, називав впертою дитиною. Казав, що перевівся остаточно в Київ служити і забере мене з собою.

А я вибрала війну. Занадто багато я тоді вже їй віддала, щоби ось так просто піти. Знала, що то лише затишшя, і ще буде пролито ріки крові.

Він тоді щез на два роки. Потім з'явився знову і просто спитав, чи я вже навоювалася, бо йому треба допомогти поміняти в квартирі штори, і без мене ніяк...

А у мене тоді вже було інше життя.

Підрозділ ССО, в який я з такими жертвами пройшла відбір. Своя банда, зграя, війна і побратими.

Війна дуже скорочує час. Ти проживаєш в душі рік за п'ять. Ти вчишся цінувати моменти, бо завтра може і не настати...

Він сказав, що буде чекати, скільки треба.

Красивий, розумний, сміливий. Він чомусь любив мене – *бануте вперте створіння.

Він загинув весною 2022 року.

Іноді, дуже рідко, на одне із кладовищ приходить створіння в формі з шевроном ССО, з очима, в яких майже не лишилося *банутості, стоїть біля могили, і розповідає історію альтернативного майбутнього, з рожевими шторами, дітьми, кошенятами, вплоть до вступу внуків в університет...

Не відкладайте свої мрії на потім...

Не змушуйте чекати тих, кого любите і хто любить вас.

Війна іноді не пробачає чекання...

Фото приблизно того періоду.