Блог | Як Москва винесла смертний вирок нобелівському лауреату

Трагедія сталася 4 січня 1960-го. Автомобіль, який віз Альбера Камю з півдня Франції в Париж, упевнено долав заплановану відстань, і до столиці лишалося зі сто кілометрів. За кермом перебував Мішель Ґаллімар, приятель Камю та небіж його видавця, сам також видавець, і, що важливо для цього епізоду, – досвідчений, надійний водій.

За словами нечисленних свідків, які в ті хвилини перебували у власних автах на тому ж відтинку дороги, ситуація виглядала на цілком звичайну, жодних дорожніх проблем чи ускладнень не існувало. Автомобіль Ґаллімара зненацька запетляв (у свідченнях одного з очевидців – "почав вальсувати"), після чого з’їхав з дороги і врізався у кремезний платан. Сила зіткнення була достатня, щоб автомобіль зрикошетив і задньою частиною вдарився в інше придорожнє дерево. 46-річний Альбер Камю загинув на місці. Мішель Ґаллімар за кілька діб помер у лікарні. Його дружина і дочка, що їхали на задньому сидінні, вижили, пише Юрій Андрухович для "Збруч".

Про всі ці деталі я дізнаю́ся з документального розслідування італійського письменника й мандрівника Джованні Кателлі. Назва його книжки, вперше виданої 2013 року, доволі промовиста – "Камю мусить померти". Торік у Франції побачило світ суттєво доповнене перевидання під назвою "Смерть Камю". Не знаю, яку назву обере майбутній український видавець, але дуже сподіваюся, що він неодмінно знайдеться, тож сенсаційна і водночас надзвичайно солідно зроблена, ґрунтовна студія Кателлі зустрінеться з українським читацтвом.

Кателлі пропонує нам ретельний і прискіпливий перегляд офіційної версії (нещасний випадок) на користь іншої, значно драстичнішої: заздалегідь сплановане і підступно, через підлаштовану несправність у колесі, виконане вбивство. Кому була аж так потрібна смерть Нобелівського лауреата з літератури, Кателлі відповідає недвозначно: каґебе СРСР. Навіщо? Це вимагає детальнішої відповіді.

Зуб на письменника й публічного (іноді занадто публічного!) інтелектуала в імперії зла виріс на той час неабиякий. З початку 1950-тих Камю свідомо йде проти течії, що в умовах тодішньої Франції означало йти проти комуністів та загалом більшості французьких лівих, аномально впливових, а може, й панівних у суспільно-інтелектуальній сфері. Грубо кажучи, французьким інтелектуальним життям заправляла така собі комуністична мафія, що солідарно, організовано і жорстко піддавала тотальному зацьковуванню будь-кого, хто наважувався не сприймати СРСР. Правда Камю про сталінізм і ГУЛАГ доволі швидко зробила з нього "фашиста". Ця практика "фашизації" незгідних чудово знана й донині, і "київська хунта", що захопила була владу в 2014-му, напевно не останній доказ її, цієї практики, живучості.

Камю вибивався зі щільних і красивих лівацьких лав, бо аж ніяк не виглядав на чергового французького "друга СРСР". Він не давався ні завербувати (не лише в метафоричному, але і прямому сенсі), ні вмовити, ні змусити. Іншими словами, Камю псував картину – і в дуже суттєвому вимірі, а отримавши 1957 року Нобелівську премію, почав за впливовістю цілком очевидно переважувати всю сартрівську масовку. Кателлі, однак, зауважує, що смертний вирок йому Москва винесла трохи раніше, тобто 1956 року, коли Камю гучно затаврував звірячу розправу радянської армії над угорською революцією. Саме тоді він виявився особистим ворогом для міністра закордонних справ Шепілова і, як можемо здогадуватися, його шефа Хрущова. Камю мусив померти.

Той період став "золотим віком" закордонних спецоперацій каґебе – головно вбивств, але не тільки. Аґенти-вбивці з радянських розвідцентрів масово й нахабно розгулювали Європою, почуваючись у ній як удома. Кожен із них уже тоді міг сміливо заявити, що "Європа – наш спільний дім". Рівень інфільтрації радянської аґентури в західноєвропейські суспільства (зокрема у Франції – з армією, розвідкою та контррозвідкою включно) вже давно зашкалював на червоне. За ступенем усепроникності цю, з дозволу сказати, діяльність можна порівнювати хіба що з нинішнім ренесансом їхніх безпосередніх спадкоємців.

Вибірковий перелік кільканадцяти жертв, що його Кателлі наводить у своїй книжці, просто вражає. З особливою пильністю автор фокусується на двох українських. Той факт, що Степана Бандеру ліквідували за якісь лише два з гаком місяці перед Камю, доволі промовистий. Льва Ребета – за два роки перед Бандерою. Офіційною версією смерті Ребета мюнхенська поліція зробила серцеву недостатність і можливий (?) інсульт. У випадку з Бандерою натомість була констатація, що він помер від отрути, але справа так ніколи й не розкрилася б, якби вбивця в серпні 1961 року не втік на Захід, де й виклав американцям усі обставини обох учинених ним убивств – і Бандери, й Ребета. Ну, але це вже інша історія. Вбивця Камю перебіжцем, на жаль, не став, а тому смерть його жертви й досі вважають нещасним випадком.

У тодішньому світі не було для Камю місця, небезпечнішого за його країну. Вона кишма кишіла радянською аґентурою, причому і в найвищих політичних колах теж. Її переповнювали як добровільні та свідомі цієї аґентури помічники, так і незліченні корисні ідіоти. По суті, це була тотальна приреченість у стилі давньогрецької трагедії. Історія вбивства, про яке всі знали заздалегідь.

Президент Франції генерал де Ґолль усіма силами добивався дружби з Радянським Союзом і в той же час активно псував стосунки зі Заходом, передусім США і НАТО, з якого, зрештою, й випровадив свою країну дещо згодом – 1966 року. Як бачимо, європейська історія знає не тільки брекзит – фрекзит відбувся в ній значно раніше. Чи британцям для повернення знадобиться, як і французам, аж 43 роки, ми, сподіваюся, ще побачимо.

Бажання де Ґолля догодити Хрущову переходило всі межі пристойності: він навіть запрошував того пожити кілька місяців у Парижі коштом Французької Республіки. Хрущов погодився на тижневе турне країною, що мало відбутися в кінці березня того ж 1960 року.

Кісткою в горлі заважав Камю. Він не тільки в жодному разі радянського гостя б не вітав, але і, що гірше, – не мовчав би й не ховався. Він, безумовно, очолив би якісь голосні протестні дії. Французьке керівництво відчутно нервувало в передчутті цілого ланцюга міжнародних скандалів найвищого рівня.

І тут ми підходимо до ще драстичнішого моменту в розслідуванні Кателлі. Французька розвідка й контррозвідка не просто проґавили вбивць Камю. І навіть не просто закрили на них очі. Вони, можливо, й самі взяли посильну участь у вбивстві – і якщо так, то цілком не без відома президента країни, для якого державні інтереси зосередилися в тому, щоб візит товариша Хрущова відбувся гладенько і чисто. Щоб уся Франція засипа́ла квітами російського друга. Щоб мери міст, серед яких було повно членів компартії, ставали перед ним на коліно, цілуючи червоний прапор.

Це не перебільшення: так усе й відбулося. Візит пройшов загалом успішно і без ексцесів. А що ціною тої успішності стали два людські життя, з яких одне належало великому письменникові, а друге відібрали просто так, за компанію, – то хто про неї, ціну, взагалі дізнався б.

Джованні Кателлі зробив усе, щоб ми про неї дізналися.

Чому в країні, якій от уже шостий рік доводиться протистояти Росії з усіма її гібридними інфільтраційними методами, досі не видано цю книжку? Хочеться думати – лише тому, що про неї в нас поки що замало знають. І щоби знали більше, я пишу ці рядки. А цю публікацію прошу вважати моїм відкритим зверненням до можливих видавців: друзі, нам потрібен Кателлі! Серед потоків необов’язкового, а часом і виссаного з пальця нон-фікшну, від якого аж розпирає наші книгарні, ця позиція мала б заблиснути своєю особливою добротністю й актуальністю.

Тим більше, що її печальний герой сьогодні точно стояв би поруч із нами.