Блог | "Я не знал, что там было так ужасно". На самом деле в Мариуполе было еще страшнее

В Мариуполе слова работали моими спасателями. Вытаскивали из самого страшного ужаса. Из черной дыры.

Я умирала вместе с ними десятки раз. Когда российский самолет заходил на первый круг. И сбрасывал бомбу.

Далее текст на языке оригинала.

Бомба падала далеко від нас, але ми її відчували. Вибухова хвиля робила нас спустошеними та німими. Без думок та реакцій. Залишалося тільки булькання страху десь у горлі. Наче ти під водою. Стіни плавають і закладає вуха.

А слів зовсім не було. Вони в цей момент зникали. Мозок не міг пригадати жодного. Ми були без слуху, голосу, думок, почуттів. Неживі. А потім знову народжувалися.

У світі з'являлися – звуки, усередині нас – страх та слова, довкола – крижаний холод.

Після бомбардувань здавалося, що ми всі – немовлята. Ми тільки народилися, але жити нам недовго. До наступного російського літака.

Він має під крилом дві бомби. Або чотири ракети.

Це начебто в дитинстві ти навчаєш таблицю множення.

Бабуся мене питала маленьку: "Двічі два? Чотири. Тричі три? Дев'ять".

І в цьому, іншому житті, яке схоже на постійне вмирання: "Скільки було вибухів? Один. Зараз ще один буде..."

Цифри – гірші за слова. Слова – підтримують, цифри – лякають.

Одна знайома дала почитати мою книгу своєму знайомому з Європи. Він повернув її зі словами: "Я не знав, що там було так жахливо"

Насправді, там було ще страшніше. Просто слів, які передають життя в пеклі, не дуже багато.

***

У вересні Маріуполь відзначає свій день народження. Якщо чесно, я завжди трохи плуталася, коли саме ця офіційна дата.

Але ж це не важливо. Найважливіше, що маріупольці зустрічаються сьогодні у Києві. Вони проведуть акцію пам’яті та флешмоб з ключами до Дня міста.

До речі, мої ключі від маріупольського дома зі мною. Я їх перекладаю із сумки у сумку.

Моє місто зараз у російському полоні і йому погано. Але Маріуполь обов'язково повернеться додому. Я вірю в це.

***

Мої ключі і фото будинків, де колись були люди. Для багатьох маріупольців картонні стіни були єдиним захистом від російських бомб.

І так, у тих, хто вижив, залишилися тільки ключі.