Блог | Українці хочуть сильної руки, або Чому виборець не прийме канцлера

Чому український виборець не прийме канцлера та парламентську республіку

Напередодні президентських виборів ми знову повертаємося до "старих лозунгів про головне": мова про обмеження повноважень президента та перехід до справжньої парламентської республіки. Подібне українському суспільству пропонувалося не раз. З більш свіжих прикладів – пропозиція "Народного фронту" Петру Порошенку зробити щось подібне і однозначна негативна відповідь президента Порошенка щодо цього. Багато хто пов’язав таку пропозицію з фактичною відсутністю шансів у Арсенія Яценюка самому балотуватися на найвищу посаду і намагання таким чином повернутися до великої політики. Разом із тим, подібна ініціатива тепер зазвучала і від претендента на президентське крісло – Юлії Тимошенко. Ряд експертів вже поспішили навіть вказати на це, як на можливу точку дотику між "Батьківщиною" та "Народним фронтом" у підтримці пані Тимошенко в її кампанії.

Дійсно, логіка в подібній пропозиції є – кожен з президентів закінчував (планово чи достроково) свою каденцію з величезним дисбалансом довіри-недовіри в сторону останньої. За вже усталеною традицією всі президенти у новітній період проходять чотири фази: фаза довіри, яка триває від кількох місяців до пів року, фаза паритету довіри-недовіри, яка триває ще менше, фаза деградації довіри – триває кілька років і демонструє поступове, з деякими коливаннями, однак невпинне зниження довіри до голови держави і його підтримки і нарешті "термінальна" фаза, де баланс недовіра отримує абсолютні величини.

Тож, навіщо нам "цар", який постійно виявляється "поганим", навіщо віддавати такі великі повноваження в руки однієї людини, яка з великою долею вірогідності (поки, як демонструє досвід, зі 100%) втрачає підтримку більшості виборців за перші кілька років?

Довіра, а точніше її відсутність, стає головним аргументом урізання президентських повноважень. Однак ця пропозиція лунає на фоні недовіри до усіх політичних партій – більшість громадян вважають, що нині немає партій, які представляють їхні інтереси і яким вони можуть довіряти*. Більше половини виборців вважають, що Україні не потрібно так багато політичних партій: вистачило б двопартійної системи або 3-5 партій. За систему із понад десятьма партіями – тобто нинішню – виступає лише кілька відсотків громадян.

Більше того, впродовж всієї Незалежності половина громадян виступали і виступають за сильну президентську владу, по типу повноважень президента США. Кількість тих, хто виступає за розподіл повноважень між президентом та прем ’ єр-міністром з 1994 року збільшилася удвічі, однак все одно становить лише 20%. А от кількість прихильників прем ‘ єра, обраного парламентом, який має усю повноту влади, сягає лише 13-15%. Ця тенденція зберігається останні кілька десятиліть і не зазнала особливих змін навіть після кількох майданів та численних розчарувань виборців у президентах.

До того ж, незмінною залишається більшість тих, хто погоджуєтеся з твердженням, що декілька сильних керівників можуть зробити для країни більше, ніж усі закони та дискусії.

Сюди слід додати впевненість громадян, що саме президент, а лише потім уряд та парламент, має підняти економіку, зупинити війну та побороти корупцію.

Читайте: Склянка наполовину повна: що знають жителі Донбасу про децентралізацію

На фоні недовіри до політичних партій та виразного патерналізму, лише кілька відсотків громадян є членами політичних партій. За таких умов та малої уваги до програм партій, їхніх чітких ідеологічних платформ, голосування і досі залишається скоріше харизматичним, аніж раціональним або ціннісним. Тож постать лідера, його особистість, а не програмні засади, досі грає ключову роль. Відтак пропозиція обмежити президентські повноваження, перекласти все на коаліцію на чолі з канцлером може викликати нерозуміння не тільки у більшості громадян, а й у самих прихильників Юлії Тимошенко. Адже для багатьох із них відразу викликають не великі можливості президента, а сама постать, яка обіймає цю посаду. Будучи класичною лідерською партією, побудованою на харизмі своєї голови, цілком зрозуміло, що вона привертає уваги не до програми як такої, а до постаті Тимошенко. І обмеження її можливостей, в разі обрання, не видається виборцю логічним.

З іншого боку, використовуючи вже описані настрої – бажання сильної руки, відповідальної особи-політика, а не різношерсної Верховної Ради, яка і війну повинна зупинити, і економіку підняти – Петро Порошенко може спробувати привернути на свою сторону тих, хто ще вагається. Його послання може бути простим: на відміну від Тимошенко, я не боюся відповідальності і у тяжкі часи брав і готовий брати її на себе. За умови відсутності успіхів в економічному аспекті, відсутності реальних результатів боротьби із корупцією, а не процесу боротьби, така головна теза могла б стати ключової у його кампанії. Поряд із тезою, що війна триває, російська загроза реальна і обезголовлювати державу в такий період – не можна.

* Тутідалі дані моніторингу Інституту соціології НАН України